Близько двох років Михайло допомагає африканським дітям, він є засновником притулку. Нещодавно упродовж кількох днів відпустки Михайло гостював на Тернопільщині і з радістю викроїв час для зустрічі з «НОВОЮ…».
Серце — в Україні, дім — у США, мрії — в Африці
У Тернополі Михайло Резнік закінчив школу, ТНТУ, у 23-річному віці заснував організацію «Тернопільський місіонерський інститут», працював менеджером. Кілька років тому його батьки, брати і сестри емігрували до США, невдовзі туди поїхав і Михайло. На американському континенті спробував себе у бізнесі, журналістиці, кінематографії, та несподівано кинув усе і подався до… Африки.
Тернополянам продемонстрували 50 найкращих цитат із творів ЗНО
— Не люблю порожнього життя, хочу відчувати, що роблю щось важливе і нестандартне, — каже Михайло. — У США я працював менеджером у мережі салонів краси, під час Революції Гідності був ведучим української радіопередачі «Сакраменто», спілкувався з нашими політиками та громадськими діячами, доносив емігрантам правду про Україну, а також продюсував документальний фільм «Справжня Русь». Паралельно займався благодійними акціями зі збору коштів для української армії.
Проте в певний момент почав переосмислювати своє призначення у світі, те, в якому напрямку можу принести найбільше користі людям, тому вирішив їхати до Африки. Волонтерська праця — це ще й спосіб самореалізації, адже займаюся менеджментом — пробую акумулювати кошти для утримання сиротинця. Разом із волонтерами ми маємо фермерське господарство, хочемо відкрити автомийку, розпочати виробництво кави під власним брендом… В Африці мрію втілити багато задумів, в США нині мої рідні і дім, а в Україні — моє серце…
Свої свині — своя ковбаса. Українці і в Африці українці!
Бачити сироту і не допомогти — моральне самознищення
Михайло об’їздив чимало країн Африки, але найбільше його вразила і водночас припала до душі Кенія, зокрема, місто Кісуму. У цьому третьому за величиною в країні місті з населенням 350 тис. осіб майже 10 тисяч вуличних дітей. Загалом у Кенії понад 200 тисяч дітей, кинуті напризволяще. Михайло разом із волонтерами опікується 36 дітьми, згодом планують прийняти ще близько ста сиріт, для цього зводять нову велику будівлю.
— Вперше я потрапив до Африки в 2008 році на запрошення африканських студентів тернопільських вузів. Добирався зі столиці Найробі до міста Какамега, це близько десяти годин дороги. Невідомість, небезпека, бездоріжжя, бідність — усе це мене шокувало, — продовжує розповідь волонтер. — Африканці позбавлені всього, що для нас здається елементарним. Пригадую, попросив я у господарів, у котрих гостював, води. Коли мені дали склянку зі смердючою рідиною, не знав, що з тим робити. Вода із крана в Тернополі за африканськими мірками — ідеально чиста. Взагалі поняття бідності у світі дуже відносне. Українці часто нарікають на бідність, але вони не бачили африканських реалій. За майже два роки свого перебування в Африці я вже до багато чого звик, уже не так емоційно сприймаю сиріт на вулиці, як це було на початках, бо розумію, що не можу всім допомогти, але моє серце зачіпають історії дітей. Окрім сиріт, опікуємося вуличними дітьми, які знають що таке наркотики, СНІД, погрузли в злочинності… Не можемо забрати їх до притулку, бо вони негативно вплинуть на інших дітей, проте годуємо їх, мотивуємо повертатися до нормального життя. У нашому сиротинці є ВІЛ-інфікований хлопчик, приречений боротися з хворобою. Можливо, він колись досягне чогось у житті, скажімо, стане прем’єр-міністром Кенії, але наразі маємо дати йому освіту, навчити працювати, щоб він згодом міг забезпечувати себе ліками. Якщо хтось приїжджає в Африку з будь-яким проектом, бачить проблему сиріт, може їм чимось допомогти і не робить цього — це моральне самознищення.
Половина населення ВІЛ-інфікована…
Одна із найбільших проблем Африки — СНІД. У Кенії 50% населення ВІЛ-інфіковане, у деяких регіонах — до 80%. Через таку ситуацію великий відсоток дітей народжуються зараженими. Батьки помирають, а діти залишаються без засобів для існування, тому для них велике щастя потрапити у притулок.
— Багато дітей не мають свідоцтв про народження, документів про батьків, не відвідують школу — просто собі існують… Доводиться встановлювати їхні дані, реєструвати в державних органах, тому співпрацюємо з поліцією, старшими з громад, — зазначає Михайло. — Коли ми набирали дітей у сиротинець, шукали тих, хто опинився у найскладніших ситуаціях. Бувало, сядемо під деревом у якомусь поселенні й увесь день вислуховуємо невеселі розповіді місцевих. Якось за день мали 150 інтерв’ю, тоді відібрали для сиротинця 15 дітей. Наш притулок поділений на відділи для хлопчиків та для дівчаток. Не приймаємо дітей старших 11 років, бо в такому віці вже важко змінити їх, хоча торік до сиротинця потрапила 12-річна Дженіфер. Нині їй 13. На її обличчі було написано, що вона стала жертвою насилля. Згодом дівчинка розповіла, що мати продавала її чоловікам: або займається сексом, або ж її виженуть із хати. У неї не було вибору. За дочку мати брала з чоловіків від 20 до 30 центів, на наші гроші — від 5 до 13 гривень. Інша дівчинка жила з дядьком, який схиляв її до статевих стосунків… Сексуальне насилля — величезна проблема для Африки, яку важко викорінити. Якщо до бідності можна звикнути, то до насильства над дітьми неможливо.
Перша іграшка — авто із… пластикових пляшок
Коли дитина, яка жила в нетрях і за щастя їла раз на день, потрапляє в притулок, вона переживає… емоційний шок. «Яка в тебе була улюблена іграшка вдома?» — запитав Михайло хлопчика, котрого супроводжував до сиротинця. «Авто із пластикових пляшок, яке я сам змайстрував!» — відповів. Переступивши поріг сиротинця, побачивши яскраві іграшки, хлопчик не міг стримати емоцій.
— У декого з наших дітей є батьки, але вони через безпорадність віддають дітей до сиротинця. В однієї матері, яка перехворіла на поліомієліт і буквально повзала по хаті, ми забрали двох із п’яти дітей, молодшому хлопчику було три роки, чоловік її помер, — каже волонтер із Тернополя. — Жінка — турботлива, добра, але через безвихідь була у відчаї. Щоб вижити, старші діти збирали гілля і продавали на розпал багатшим, а за отримані копійки купували їжу. Кенійська національна кухня дуже скромна: «угалі» — густа каша з кукурудзяного борошна, «чапаті» — палянички, схожі на лаваш, відварені трави, коренеплоди. Та, попри все, африканці щасливіші, ніж українці. Вони розуміють свій рівень життя, але їх тримає оптимізм, вони ніколи не нарікають.
Мало не втратив руку через… рибу з озера Вікторія
Африканські небезпеки, що чатують зусібіч через антисанітарію, поширення різних хвороб, а також через злочинність, Михайлові та іншим волонтерам довелося відчути на собі.
— О 18.30 зачиняємо ворота до сиротинця — пізніше небезпечно виходити на вулицю. Був випадок, що напали на місцевого журналіста, відібрали фотоапарат, який для голодуючих — справжнє багатство, — зазначає Михайло. — А торік і нас спіткали неприємності. Якось уночі невідомі напустили у наш будинок снодійного газу, зламали двері і винесли все, що могли. У помешканні тоді було шестеро осіб. Після того ми посилили заходи безпеки. В Африці легко підчепити різні хвороби, зокрема, малярію, тиф, але ми стараємося дотримуватися суворих санітарних норм, захищаємо будівлі москітними сітками.
Та, попри таку ретельність, торік я захворів на целалайкіс — хворобу, в результаті якої люди втрачають ноги, частини тіла. Усе почалося з… рибини із озера Вікторія, яку я придбав на базарі. Озеро дуже забруднене, у ньому заборонено купатися, але рибу з нього продають, бо під час приготування збудники інфекції гинуть. Коли я чистив рибу, ненароком проколов пальця. Через кілька днів увесь палець почорнів, довелося вирізати частинку, все ніби минулося, але через три місяці з’явився прищ на руці, потім чиряк, на третій день спухло півруки, і я зрозумів, наскільки все серйозно. Лікарі не могли нічим зарадити, ішла мова про ампутацію, та все ж вдалося зупинити прогресування хвороби. Бог порятував мене, отже, я маю й далі допомагати іншим…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
