Ходила ринком, роздумувала все і моя думка змінилася – не стану давати циганським дітям гроші, бо може у них їх відберуть дорослі. Куплю одразу їм їсти. Зайшла в м’ясний на сходах, вибрала кільце ковбаси не з дешевих (вони ж мало коли її їдять певно), батон, майонез, огірків. Подумала, що будуть такі собі бутерброди.
Назад не йшла, а летіла – я ж роблю добру справу – нагодую дітей! Шукала їх і одразу знайшла на звичному місці, де й бачила їх вранці – стоять просять. Підійшла, вони мене оточили, простягають руки.
– А я вам ось що принесла! – дістаю з сумки ковбасу. Малеча притискається майже від радощів, обіймає мене. – Ось це батон, тримайте. О, моє маленьке. Поїж і з іншими поділися!
Якусь мить постояла, подивилася, як вони із щебетом біжать десь в сторону гуртожитків на Живова. Певно живуть там, будуть собі там їсти. Я так думала в черзі до каси за квитком.
– Ваш квиток: Тернопіль-Кременець. Тримайте, – мої роздуми перервала касирка. Я потягнулася в сумку за гаманцем…
Шукала всюди, мало не витрясала їй нутрощі. Порожньо. Передивилася ще раз.
– Ні-ні-ні, – в голові наче світало… я все розуміла і стало так гірко.
Словом, скільки вовка не годуй – він все одно в ліс дивиться.
Разом з гаманцем пропав мій телефон. Найбільше за нього образливо, бо то подарунок чоловіка на день народження, пише “Про.Те”.
Обговорення