Тернополянина Максима Черкашина в нашому краї знають більше, як одного зі співзасновників усім відомого музичного фестивалю “Файне місто”. А почав він свою активну громадську діяльність із ГО “Німецька молодь”. Опісля були нові проекти, нові ініціативи, нові знайомства і плани. І ось уже за 20 (!) років громадської діяльності Максим зізнається: головне в роботі активіста – не боятися мріяти, не ставити перед собою рамок. І тоді все вдасться.
– Максиме, про вас як про громадського діяча знають чимало. А звідки все почалося – де ви народилися, як минуло ваше дитинство?
– Я – тернополянин, мої батьки теж народились і виросли у Тернополі. Ходив у дитячий садок на вулиці Парковій, а згодом – на Багатій. До третього класу навчався у першій гімназії імені Івана Франка. Потім зі старшою сестрою перейшли у 24-ту школу. В дитинстві відвідував шаховий клуб і періодично – класичну та греко-римську боротьбу. У 90-их дуже популярно було мати дачі, тому влітку часто допомагав дідусеві з бабусею садити картоплю, збирати жуків, сапати – типове дитинство того часу.
– Якими були ваші шкільні роки?
– Це один із найкращих періодів життя. Особливо запам’ятались ігри з КВК. У мене був дуже хороший клас. Щодо навчання, то відмінником я не був, але й трійок майже не отримував. З багатьма однокласниками і директором школи, який тоді викладав англійську і досі спілкуємося.
– Коли ви почали займатись громадською діяльністю?
– В 11-му класі. Це був 1999 рік, тобто цього року рівно 20! Усе розпочалось з організації етнічних німців “Wiedergeburt”. Потім була організація «Німецька молодь” – і пішло-поїхало… А все тому, що моя родина по маминій лінії має німецьке походження.
– Розкажіть про це, будь ласка, детальніше…
– Родина мого дідуся Олександра Шинке – з Житомирщини. Як відомо, німці проживають в Україні досить давно, найбільші поселення з’явились ще за часів Катерини ІІ, і проживали компактними поселеннями.
Коли почалася Друга світова війна, дідуся з бабусею вивезли до Німеччини, там вони працювали на заводі з виробництва косметичної хімії . Після закінчення війни вони мали можливість залишитись у Німеччині. Проте, радянська влада переконала їх повернутися. До Одеси дідусь із бабусею прибули пасажирським потягом, після чого їх пересадили у вантажний і відправили до Сибіру. По дорозі вони втратили свою маленьку дитину, яку поховали на одній зі станцій.
У Сибіру жили в спецпоселенні. Після смерті Сталіна їм дозволили залишити цю місцевість, але без права повертатись на місце попереднього проживання. Тому вони приїхали до Тернополя. Тут їм було важко працевлаштуватися, оскільки їх безпідставно вважали “ворогами народу”. Через цю ж причину мама не змогла поступити у вищий навчальний заклад, хоча й добре склала іспити. Доля бабці з дідусем для мене є дуже символічною. Вони прожили надзвичайно важке життя, проте я пам’ятаю їх, як веселих людей, які безмежно любили і поважали одне одного, і ці принципи я намагаюся втілити у своїй сім’ї.
– Саме тому ви вирішили вивчати німецьку мову?
– Це окрема історія. Я прислухався до думки родини, яка вважала – якщо вже є німецьке коріння, то потрібно знати німецьку мову. У школі я вивчав англійську, а в 11-му класі інтенсивно, з репетитором, взявся за німецьку. Після цього поступив на факультет іноземних мов, німецьку філологію. Скажу відверто – навчання не було для мене на першому місці. Активне громадське життя – от що мене захопило. Я заснував студентську газету “Student”, потім ми відновили університетське радіо, започаткували “Німецький клуб”. Водночас, я брав активну участь у молодіжному громадському житті міста.
Потім розпочалася Помаранчева революція. У Києві я займався прийомом автобусів з Тернополя і допомагав із поселенням учасників. Це позначилося на навчанні, мене відрахували з університету. Але наступного року все ж отримав диплом.
– Німецька філологія, наскільки знаю, не єдиний ваш фах…
– Так склалося, що після навчання мені вдалося закріпити знання на практиці: після закінчення університету працював вчителем німецької мови. Тоді було навчання на працівника молодіжної політики, після чого я став заступником начальника відділу у справах сім’ї та молоді Тернопільської міської ради. Коли ж здобув ступінь магістра з адміністративного менеджменту, то повернувся після чотирирічного перебування в Києві у Тернопільську міську раду.
Окрім цього чимало стажувався в Німеччині, Данії у Сполучених Штатах Америки за програмою “OpenWorld”, рік – у Верховній Раді України, а також закінчив “Українську школу політичних студій”.
– Певний час ви прожили у Києві. Чим там займались?
– Спочатку рік стажувався в Управлінні забезпечення міжпарламентських зв’язків апарату Верховної Ради України і навіть допомагав організовувати XVI Щорічну парламентську сесію ОБСЄ. Після того мені запропонували попрацювати менеджером проекту в “Німецькому товаристві технічної співпраці” (GTZ) (нині – GIZ). Ця організація працює за дорученням Федерального уряду Німеччини й має чимало проектів в Україні. Один з найвідоміших, до якого вони мають відношення, – це “U-LEAD з Європою”, спрямований на підтримку реформи з децентралізації.
– Що спонукало вас переїхати з Києва до Тернополя?
– “Виною” цьому є моя громадська активність. Працюючи в Києві, не полишав громадську діяльність у Тернополі. Ми з клубом молодих журналістів “Вітамін” перед місцевими виборами започаткували проект під назвою “Майбутній мер для молоді”. Ідея дуже проста – кандидат забезпечує приміщення для проведення зустрічі, а ми збираємо молодь для спілкування з кандидатом. Це не був грантовий проект чи кимось проплачений, тому ми добряче “пісочили” усіх кандидатів. Питали, які основні проблеми тернопільської молоді, що вони вже зробили для молодих людей, чи читали міську програму “Молодь” та інше.
Інколи, перебуваючи в Тернополі,модерував зустрічі. Так сталося і з Сергієм Надалом. Після однієї зустрічі він попросив мої контакти, а коли став міським головою, то зателефонував і запропонував зустрітись. Основною тезою розмови з ним було: якщо ти такий розумний, маєш купу ідей, то бери і втілюй їх. І я погодився на переїзд.
– Ви маєте досвід роботи у Тернопільській міській раді. Чим займалися?
– Основними напрямками були – налагодження співпраці з молоддю, громадськими організаціями та фондами. Є декілька проектів, до яких маю стосунок це – “Острів здоров’я” у парку “Топільче”, прямі трансляції із сесійної зали міської ради стаціонарними відеокамерами, “Відкрите місто”, “Студентська столиця” і багато інших. Особливо подобалось спілкуватись і допомагати активістам, які приходили з ідеями та проектами. Доходило навіть до того, що допомагав їм писати листи, адресовані міському голові, а потім сам був їх виконавцем.
– Чому ж тоді звільнились у 2016-му?
– Я дуже люблю місцеве самоврядування, маю відповідну освіту і досвід роботи. У той час розпочалася реформа з децентралізації, почали створювати перші об’єднані територіальні громади. Я зрозумів, що буду корисніший у цій галузі. Після звільнення почав працювати консультантом з правових питань у ТРВ “Асоціації міст України” і заснував громадську організацію “Освітньо-аналітичний центр розвитку громад”. Так, спільними зусиллями, ми почали допомагати громадам нашої області та України налагодити свою роботу, алеявдячнийміськомуголовіТернополяСергіюНадалу,зякимвменедобрістосунки,забезціннийдосвідреальноїпрактичноїроботи.
– Ви є одним із співзасновників фестивалю “Файне місто”. Чим для вас є цей фестиваль?
– Фестиваль “Файне місто” – найкращий музичний фестиваль України і не тільки! Ніколи подумати не міг, що один із проектів, до якого я долучився, стане настільки грандіозним. Він для мене є символом, що не варто боятись мріяти, не варто ставити собі рамки. Якщо ви справді чогось хочете і щиро вірите у свою ідею – у вас все вдасться!
– Це правда, що у вас із дружиною було найбільше весілля України?
– Ну, можна й так сказати, оскільки відбулося воно під час “Файного міста”, на якому були присутні понад 15 тисяч людей. Але безпосередньо на весілля ми запросили тільки родичів, друзів і колег – загалом 60 запрошених. До речі, у нас офіційна церемонія також відбувалася на території фестивалю. Прийшла відповідальна працівниця юстиції з великою книгою, у якій ми розписались. Свідоцтво про одруження нам також видали на фестивалі. Було дуже оригінально і водночас просто. Але телефон у мене не замовкав, на заході постійно щось трапляється і постійно потрібно було щось вирішувати. Проте, дружина і гості поставилися до цього із розумінням.
– І після стількох років роботи в громадському секторі ви вирішили піти у Парламент. Чому?
– Знаєте, раніше, коли мої друзі йшли у політику, я їх питав – навіщо? Більшість відповідала, що хоче щось змінити. Тоді я цікавився, чи випробували вони усі інструменти змін, особливо ті, якими володіють громадські організації? Так ось, будучи в громадському секторі з 16-ти років, можу сказати, що в ролі парламентаря зможу зробити набагато більше. Мої знання у галузях, які стосуються роботи місцевого самоврядування, децентралізації, роботи з молоддю та креативних індустрій, будуть корисними для зміни нашого міста та України на краще. Саме тому я вирішив долучитись до Команди справжніх змін політичної партії “Голос” і йду у Парламент по 163-му одномандатному окрузі – місто Тернопіль.
(Ангеліна Барвінська)
