Майстер Орест Ванчура 30 років ліквідовує затоплення в оселях тернополян.
Людина-совість. Це про водоканалівця Ореста Володимировича Ванчуру. Він прийшов на підприємство майстром за змінним графіком і вже кілька десятків років допомагає тернополянам тоді, коли у них трапляються непередбачувані ситуації — затоплює оселю, підвал, виникають проблеми з каналізацією чи раптово тріскає кран. Разом із колегами Орест Ванчура дає раду тим клопотам — завжди виважено, якісно, скрупульозно.
А ще пан Орест знає багато цікавих історій із минулого КП «Тернопільводоканал», дуже тепло описує співробітників, береже світлі спомини про тих, хто вже не з нами. Розмова з ним — то наче своєрідна мандрівка машиною часу. Пропонуємо зануритися у спогади майстра за змінним графіком аварійно-диспетчерського відділу і вам. Отже, слово Оресту Володимировичу Ванчурі.
***
У комунальну систему я потрапив випадково. Дружину Надію направили головним бухгалтером у колгосп на Шумщині. Ми ж, молоде подружжя, хотіли облаштуватися ближче до рідного села Сороцьке на Теребовлянщині, бо батьки були літніми, потребували нашої допомоги. Тому згодом працевлаштувалися в Тернополі на цукровому заводі, що в мікрорайоні «Велика Березовиця». Надійку взяли за спеціальністю, бухгалтером, а я трудився у продуктовому цеху. Доводилося залишатися і після закінчення робочого дня. Треба було пильнувати, щоб не застиг цукор, бо інакше б він миттєво перетворився у камінь. Нелегкий труд.
Згодом я потрапив на роботу комірником-постачальником в аварійну службу міста при ремонтно-будівельному управлінні. Праця також була відповідальною. У нас був цех, де робили заготовки на відводи, гнули труби. Моя задача — порахувати їх і видати необхідне майстрам. Все це майно рахувалося за мною.
Пам’ятаю, якось нам привезли вагон різних труб з Дніпропетровська. Ці 60 тонн продукції призначалися для всього комунального управління, ЖЕКів. Труби прийняли на мене. Але як прийшла пора видавати їх, то я схопився за голову. Бо як видати трубу в кілограмах? Як взагалі зважити ту дев’ятиметрову махину? Мусили переобчислювати. Головний бухгалтер міряла стінки труби і переводила в метри. Можна було посивіти.
***
Коли почав працювати, аварійну службу очолював Борис Олександрович Рябов. Ох і жорсткий був чоловік. Зранку стояв на балконі, звірявся з годинником і тим, хто запізнювався на роботу, знімав премію. Якось кажу йому: «Борисе Олександровичу, чому ж ви так до людей ставитесь?» А він мені у відповідь: «Меня так воспитал детдом и советская власть». Так, спілкувався здебільшого російською. І дуже вимогливим був. Я мав усе фіксувати у журналі — кожне доручення, коли пішов, коли повернувся, період відсутності, результат.
***
У 1993-ому аварійну службу розформували. Відтоді енергопостачанням, опаленням, каналізацією та холодним водопостачанням опікувалися різні підприємства. Я, як і більшість колег, потрапив до водоканалу. Працював майстром за змінним графіком і якийсь час, поки Галя Чорна була у відпустці по догляду за дитиною, виконував обов’язки диспетчера. З часом навчився усього — ліквідовувати затори й затоплення, давати раду зношеним трубам і паперовій роботі. До слова, виписки, списання, детальні нотатки наших виїздів у журналах забирали чимало часу. Набагато спростили оформлення документації комп’ютери. Тепер значно легше шукати дані, відслідкувати коли був той чи інший виклик.
Директором підприємства у 90-х роках був Олег Михайлович Баран, а головним інженером — Григорій Степанович Гичка. Григорій Степанович жив неподалік водоканалу, біля «Старої піцерії», тому приходив до праці дуже рано. Я, бувало, ще трохи кимарив після нічних дзвінків, а він вже на порозі: «Орисю, сину, у нас по роботі все добре?». Коли я відповідав, що так, то Григорій Степанович заповідав: «То ще собі подрімай! Якщо щось, то я в кабінеті». Людяний був, доброзичливий.
Якоїсь зими Тернопільщину сильно засипало снігом. На Різдвяні свята дороги позамітало так, що добратися до Тернополя із села було нереально. Я з родиною застряг у Сороцькому. Одну зміну диспетчера пропустив, другу теж. Врешті дружина підготувала трохи харчів зі святкового столу і я крізь замети почав пробиратися до міста. Пробрів вісім кілометрів.
Приходжу на роботу із сум’яттям і пережиттям… Думаю, що мені скажуть, чи не висварять за вимушені прогули. Дивлюся, а на моєму місці диспетчера — головний інженер! Перепрошую його, нарікаю на негоду: «Вибачте, Григорію Степановичу!». А він мені: «Орисю, сину, все добре! Все нормально!». Я витягнув зі своєї торби різдвяний гостинець, пан Григорій подякував, усміхнувся: «Якщо треба підмоги, кажи! Підстрахую в будь-який час!». Отакі-то зимові спогади…
До речі, Григорій Степанович тримав в умі всю карту водопровідних і каналізаційних мереж міста. І його наступник Роман Іванович Романів також. Пам’ятаю, як на посаді диспетчера звітував Роману Івановичу після зміни, то перш за все він цікавився насосними станціями — які тиски, скільки води набрано у резервуари, які рівні води.
Роман Іванович завжди прагнув, аби аварійні ситуації ліквідовували якнайшвидше. Якщо перекрили водопостачання до будинку, цікавився чому досі не вирішили проблеми. На жаль, часто процес гальмували старі труби, вентилі. Ми не мали змоги возити з собою газозварювальний апарат. Це вже тепер нам зручніше, маємо невеликі балончики…
***
Якось виїжджали на виклик і до Романа Івановича. Квартиру йому затопило взимку та ще й посеред ночі. Зателефонував нам. А ми одразу в крик: «Хлопці, головного інженера топить! Летимо рятувати!!». Всі швиденько сіли в машину. Десь до п’яти хвилин минає, а ми ще з місця не зрушили. Я схопився, роззирнувся й питаю «Водій наш де?». Шофер, виявилось, дрімав у своїй машині. А ми ж спішимо несказанно!..
Приїжджаємо, а Роман Іванович до мене: «Оресте, котра година?! Ви чому так довго їхали?». Виправдовуюсь, як можу: «Романе Івановичу, ми на всіх парах спішили! Летіли, як бути не може!». Головний інженер лиш зітхнув: «Я вже воду сам собі перекрив. Бо поки вас дочекаєшся»…
Справді, Роман Іванович дуже не любив зволікання… Якось я мав машиною завезти його на роботу. А надворі — злива страшенна. Дощ стіною. І на повороті до його домівки мене вчепився блуд. Кручу кермом, їжджу кругами, а будинку Романа Івановича не впізнаю і все. Врешті під’їхав до якоїсь багатоповерхівки, роздивився номер, зв’язався по рації (вони колись нас виручали) з диспетчером і попросив, щоб той мене вів крізь негоду.
Роман Іванович ховався від дощу у під’їзді. «Ти де так довго був?» — здивувався. Я сказав, що через зливу мусив їхати дуже обережно. Аж через деякий час розповів йому правду про той блуд на «Дружбі»…
***
Зізнаюся, працювати з людьми важко. Нерідко абоненти обвинувачують, критикують водоканалівців. От, буває, стався затор каналізації й люди нарікають: «То ваша вина! Чому ви погано її почистили тиждень тому?». Але ж сім днів усе працювало. Та й за цей час багато чого могло трапитись. Але хіба хтось про це думає?..
Якось надворі — темна ніч, година перша. А ми виїжджаємо на виклик. Затор у каналізації, топить перший поверх. Пішли, почистили, витягли з каналізації ґрона винограду, помітно, що з компоту. І вмісту тих закруток, бачимо, не меншає. Що ж робити? Стали біля будинку. Обдивились багатоповерхівку, як детективи. Світилося у вікні на восьмому поверсі. Вирахували квартиру, я подзвонив у двері. Вийшла на поріг бабця. У руках — два бутлі.
— То ви висипаєте ягоди в унітаз? — кажу до неї.
— Так, я. А що такого? Мені порядок треба навести.
— Та ж топите перший поверх…
— Не знаю нічого, у мене все добре сходить.
Але ті виноградні ґрона, скажу вам, не зрівняти із січеною капустою. Як починається сезон квашення, ми маємо задачу із зірочкою. Витягнеш кулачок капустяних відходів — вода й хлюпне, а решта далі спресувалася і роби що хочеш. А яка тепер біда із наповнювачами котячих туалетів — набухає, перекриває каналізацію, твердне наче цемент!..
Зі споживачами ми намагаємося знайти порозуміння, але це не завжди вдається. Якось допомагали тернополянам витягти телячу кістку з каналізації. Люди бідкалися, вибачалися за такий конфуз. А наступного дня телефонували й сварилися, бо наші хлопці, коли витягували трос, ненароком залишили подряпину на унітазі… Всяке трапляється…
***
А було таке, що виїжджали на допомогу тернополянам прямісінько у новорічну ніч. Топило перший поверх. У квартирі — гамір. Жінка кричить до благовірного: «Я тобі казала, що Новий рік на носі, а ти не мав що робити!». Чоловік напідпитку взявся ремонтувати змішувач й обламав ексцентрики. Вода тече, кран в хаті не закривається. Замість святкового настрою — клопоти…
У таких випадках стараємося завжди як мінімум закрити воду на стояк. Якщо перекриваємо водопостачання до будинку, ліквідуємо аварійну ситуацію одразу ж або зранку передаємо завдання денній зміні житлово-комунальної організації.
До речі, люди по-різному реагують на затоплення. Пригадую, як зайшли до одного чоловіка. У квартирі води по кісточки. А господар задер ноги на табуретку й дивиться телевізор. Ми, здивовані таким спокоєм, кажемо: «Пане, та ж вас затоплює». А він розважливо махнув нам рукою: «Та я хіба, хлопці, не бачу? Але що зроблю? Як можете, порішайте щось».
Але й нам, майстрам, вже нічого не страшно. Й «аромати» носу не шкодять. Хлопців і стоками не раз обливало. Загартовані!
***
У роботі диспетчера також є свої особливості. Пригадую, ще був молодим спеціалістом, приймав телефонний дзвінок. І якась жінка так мене кляла! На чім світ стоїть!.. Мені аж моторошно стало, як ті прокльони вислуховував.
Але на роботі треба себе психологічно налаштовувати щодо таких ситуацій. То одна з ключових порад нашого директора Володимира Антоновича Кузьми. З розсердженим абонентом ніколи не варто спілкуватися на емоціях. Бо, погодьтеся, нічого доброго з розмови на підвищених тонах не вийде — хіба скандал чи скарга. Треба вміти спокійно, зрозуміло людині пояснити, розтолкувати. Тоді все буде добре. А якщо кожен діалог перепускати через «сито» емоцій, то від того напруження й стресу можна швидко «згоріти».
До речі, Володимир Антонович вміє з кожним порозумітися без лайки та крику. Велика дяка йому за доброзичливу атмосферу в колективі. Нам, підлеглим деколи досить і одного його погляду. Гляне директор на тебе з легким докором — і розумієш що треба виправити, попрацювати з проблемним питанням.
Якось я директору звітував за вихідні. Повідомляємо передусім про проблемні виклики, ділянки мережі, де перекрита вода. Вони у диспетчера відзначені червоним кольором. От я і кажу Володимиру Антоновичу:
— Ми за вихідні нікого не закрили!
А він усміхнувся й пожартував:
— Оресте Володимировичу, то ви вже в поліції працюєте, що людей закриваєте?
Я швидко виправився й відповів, що воду ніде не перекривали.
***
Відколи я працюю у «Тернопільводоканалі», тут багато чого змінилося на краще. Відійшли в минуле незграбні автівки-газони з великими кабінами. Маємо багато транспорту. На підприємстві задіюють інновації, сучасну техніку. Володимир Антонович сприяє оновленню водоканалу.
Давно начальник аварійної служби Рябов передрікав: колись у комунальників запрацюють такі технології, що ми будемо просто собі спостерігати на відстані, як насоси качають воду. І от цей час настав. Маємо таку апаратуру. Раніше підкачки контролювали фахівці, а зараз все працює автоматично.
***
За стільки років звиклося до праці у нічний час. Хоч ніде правди діти, чергування трохи впливають на біологічний годинник. Буває, іду додому повний сил і є бажання ще щось зробити, посадити-посапати на городі, але скоро втома бере своє. Та й як не крути, ми, майстри, не ледарюємо. Ще кілька років тому під час чергування на вихідних нерідко мали до 30 викликів за зміну. І тепер тернополяни раз у раз телефонують за допомогою.
Але я люблю свою роботу, ставлюся до обов’язків відповідально. Я виконавець за характером. Цю рису, мабуть, і синові Любомиру передав. Не люблю легковажності. Мені важливо все зробити якісно й вдумливо, а не абияк. Адже для людей працюємо… Для тернополян.
