Відразу ж після похорону матері вона оформила опікунство на трьох найменших.
Восьмеро дітей багатодітної сім’ї Свистунів із села Колодіївка Підволочиського району трохи більше року тому втратили матір, батько тривалий час нездужає після інсульту, тож стояло питання про можливу передачу найменшеньких до інтернату. Утім, старші діти вирішили самі виховувати братиків і сестричок. Найстарша, 28-річна Анна, стала другою мамою для родини. Відразу ж після похорону матері вона оформила опікунство на трьох найменших, старші діти вже повнолітні, дехто із ним має свої сім’ї. Таке рішення Анна прийняла разом з чоловіком Іваном, подружжя має також свого однорічного синочка Дениска. Крім Анни, в батьківській сім’ї є ще 27-річний Іван (оженився, живе у Бучачі), 24-річна Галина (мешкає з чоловіком та двома дітьми в сусідньому селі Остап’є), 23-річна Христина (вийшла заміж на Збаражчину), 19-річний Василь, 16-річна Оксана, 8-річний Назар і 4-річний Максимко. У Колодіївці та в соціальних службах району про родину Свистунів тільки найкращої думки, адже не всі батьки виховують своїх дітей, а тут діти подбали про дітей.
«За два тижні хвороба з’їла…»
Багатодітної матері Марії Свистун не стало 23 жовтня 2016-го року. Жінці було лише 47 років. Онкологічне захворювання у неї виявили надто пізно… Втрата дружини ще більше підірвала здоров’я її чоловіка Миколи, який два роки тому переніс інсульт, має першу групу інвалідності.
— На початках було важко, але горе ще більше згуртувало нашу родину, — каже Анна. — Старші мої брати і сестри вже порозбігалися хто куди, вдома з нами живуть четверо наймолодших. Доглядаємо і за батьком, бо після інсульту у нього відняло правий бік, тепер йому трохи легше, але досі не розмовляє. Наша мати завжди старалася все робити для нас, дбала про кожного, любила нас… Ніколи не скаржилася ні на втому, ні на здоров’я. Тієї осені я була на заробітках у Польщі. Повернулася додому, а мама якось промовилась, що її болить шлунок. Видно було, що вона не мала сил, апетиту, думали, може, щось важке підняла і підірвалась, але ні… Ми наполягли, аби мама здала аналізи. У Скалатській лікарні нам не відразу повідомили діагноз — відправили на повторне обстеження до обласного онкодиспансеру. Пригадую, викликав мене лікар до кабінету і приголомшив — у матері остання стадія раку. У мене підкосилися ноги, не знала, як глянути мамі в очі, вирішила не зізнаватись, щоб не завдавати їй болю. Лікування вже не допомогло, за два тижні хвороба її з’їла…
«Буває важко, але тримаємось заради мами…»
— Мама до останніх хвилин життя не знала, що у неї рак. Спершу я хотіла сказати їй правду, але мені порадили мовчати, щоб мати не перейнялася, не плакала. При такій недузі їй потрібен був спокій, — продовжує розповідь Анна. — Мати була впевнена, що одужає, що підніме дітей на ноги. Можливо, це й правильно, що ми не сказали правду… Мені розповідали, що один чоловік був хворий на рак, але не знав про це, трохи підлікувався, ходив між люди, а якось зустрів знайомого, той не стримав емоцій: «Живий?! Ти ж мав рак…» «Рак?..» — зациклився на тому хворий і за тиждень помер. З одного боку добре сказати людині, щоб вона розуміла, що з нею, була готова до відходу в інший світ, а з іншого боку — незнання тримає. Мама не прощалася з нами… До останньої хвилини була при пам’яті, хоча була дуже квола, не могла піднятися з ліжка. Того дня я поралася у хаті, біля мене бавилися найменші, вони бачили, як матір відійшла у засвіти… Ми не брали найменших на похорон, щоб не отримали стресу. Після похорону я їм пояснила все. Це досі важка для нас тема, але ми тримаємося заради світлої пам’яті мами. Діти згадують про неньку, знають, що вона у Небі. Сумно, коли усі збираємося біля могили мами, сумні усі свята без нашої найдорожчої, але стараємося не плакати, щоб меншенькі не сумували. Діти вже звикли до того, що ми з чоловіком ставимося до них, як до своїх дітей. Добре, що чоловік підтримав мене, зрозумів нашу трагедію. Іван родом із Львівщини, він щирий і добрий. Підтримує мене і моя свекруха. Як зможу, так виховаю дітей, обов’язково дам їм любов, якої вони недоотримали від матері.
«Нікому їх не віддам!»
— Коли не стало мами, ми з сестрами і братами ще більше згуртувалися, телефонуємо, навідуємося одні до одних, а меншенькі наші раптово подорослішали, — каже Анна. — Максимкові на той час ще й трьох рочків не було. Односельчани та родичі після похорону мами запитували, що буде з нашими найменшенькими. «Нікому їх не віддам!» — відповіла я. «Молодець!» — підтримали мене люди. Для мене це не обов’язок, не труднощі, роблю так, як мала б робити. Нема на що нарікати. Мама завжди раділа за нас, думаю, і тепер радіє… Коли вона занедужала, сестра Галя вже була заміжня, а ми з братом Іваном планували своє життя. Мама померла, а через три тижні у мене було заплановане весілля. Думали відмінити весілля, але люди вмовили скромно відсвяткувати, бо вже все було готове. Звісно, того дня перепліталися смуток і радість… Я згадувала, як мати благословила сестру, а коли пішли на цвинтар поклонитися, не могла стримати сліз… Згодом і брат Іван розписався з дівчиною. Мама не дочекалася онуків… Я тепер у декретній відпустці, чоловік шукає різні підробітки, наразі він за кордоном. Грошей на найнеобхідніше нам більш-менш вистачає, треба ще ремонти поробити у хаті. Завжди розраховуємо на свої сили, обробляємо город. Василь і Оксанка допомагають нам з домашніми справами, навіть Назарчик уже вміє ліпити вареники. Максимко може сам одягнутися. Старші сестри беруть меншеньких до себе на канікули. Найприємніше — радісні дитячі оченята і обійми. Назарчик сором’язливий, а Максимко може поцілувати в щічку. Вірю, що Бог нам допоможе в житті!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
