Майже два місяці 47 бійців зведеного загону УМВСУ в Тернопільській області несли службу на Сході України, зокрема й біля Слов’янська. Минулого тижня усі вони, на щастя, живі-здорові повернулися додому. Керівництво обласної міліції, а також представники місцевої влади подякували їм за нелегку службу.
Бійці досі не можуть відійти від психологічного стресу, адже не раз дивилися смерті у вічі, тож не особливо хочуть розповідати про пережите. Утім, «НОВІЙ…» все ж вдалося поспілкуватися з командиром роти, підполковником міліції Русланом Білоусом. Після урочистостей він вийшов із приміщення обласної міліції з дружиною, донечкою й мамою.
— 21 квітня мій підрозділ виїхав до Харківської області для виконання завдань із охорони громадського порядку, але згодом нас відправили до Слов’янська для проведення антитерористичної операції, — каже Руслан Тарасович. — Ми перевіряли транспортні засоби, аби не допустити проїзду розшукуваних осіб, перевезення заборонених речей, зброї. Найстрашнішим був день 18 травня, коли двох моїх підлеглих важко поранило — невідомі стріляли з автоматичної зброї та гранатометів. Добре, що ми вчасно надали хлопцям медичну допомогу й евакуювали, тож їх життю ніщо не загрожує. Постраждалі якийсь час були у харківському госпіталі, тепер проходять курс реабілітації у Тернополі.
Ситуація у Слов’янську, за словами командира роти, нині справді вкрай небезпечна, доводилося акумулювати усі сили й досвід, щоб виконувати поставлені завдання і, найголовніше, — вижити.
— Не можемо скаржитися на умови несення служби, хоча іноді вони були близькі до надзвичайних — ми не мали змоги поїсти, відпочити, бо усі ми розуміємо, що перебували у зоні бойових дій, — каже Білоус. — Нам часто погрожували, надходила інформація, що на нас їде група озброєних людей, що біля нашого блокпоста встановлюють крупнокаліберні установки — це був психологічний тиск. Наші хлопці підтримували один одного, усвідомлювали, що наша служба надзвичайно важлива для країни і для спокою наших родин. Щоб психологічна ситуація серед бійців не виходила з-під контролю, я щоразу нагадував їм, як можна перевести увагу, розслабитися.
Свого часу Руслан Білоус ніс миротворчу службу в Ліберії та Судані у рамках місії ООН, тож досвід, отриманий у гарячих точках за кордоном, застосовував і на Сході України. Майже два місяці він професійно тримав свою роту, мабуть, тому усі залишилися живими. У найважчі хвилини, як зізнається, додавали сили думки про донечок Анастасію та Марію, про дружину і дім. А рідні ці два місяці молилися за нього, вболівали, час від часу телефонували, утім, Руслан Тарасович до кінця не зізнавався, що перебуває біля Слов’янська.
— Не хотів, щоб рідні хвилювалися, тому казав, що служу в Ізюмі Харківської області, — каже чоловік. — Аж коли повернувся додому, сказав правду — були і сльози, і радість…
Поки що невідомо, чи ще поїде рота Руслана Білоуса в зону АТО, наразі бійцям потрібно відпочити, відновити психологічний стан. За сумлінну службу усі вони отримали від міліцейського керівництва відзнаки й пам’ятні подарунки. На рівні держави нині вирішується ще й питання надання усім, хто несе службу у найгарячіших точках на Сході України, звання учасників бойових дій. Після повернення бійців додому їх замінили інші свідомі відважні тернополяни.
Іванка Гошій, Нова Тернопільська газета
