Активний громадський діяч Андрій Русенко вже понад три місяці бере участь в антитерористичній операції на Сході України. У якості відпустки, Андрій Русенко тимчасово повернувся додому у Борщів.
— Пане Андрію, розкажіть про події, які зараз відбуваються на Сході України, – як їх безпосередній учасник.
— Особисто я побував у різних точках північної частини Луганщини. Ми завдали дуже великої шкоди сепаратистам, і будемо робити це й надалі. Побував я і на блокпосту Городище на заставі, коли ми контролювали прикордонний загін. Там періодично — через день — відбувалися обстріли з важкої артилерії і різних видів стрілецької зброї. Багато поранених, розбито вщент нашу одну машину зв’язку. Хлопці, які в ній перебували, того вечора вирішили через спеку заночувати надворі, це їх і врятувало. Не раз я супроводжував конвой до населених пунктів під Луганськом, Щастям, до аеродрому, брав участь у затриманні сепаратистів, їх допиті, передачі органам СБУ.
Я відчув, що люди не є вороже налаштовані проти вояків українських Збройних Сил, які беруть участь в АТО. Вони нам виявляють підтримку, дякують за те, що ми тут, бо без цього взагалі тут би були хаос, анархія і мародерство. Допомагають водою, одягом, продуктами харчування, тобто всім необхідним. Правда, є там і провокатори, котрі намагаються звинуватити нас, що ми воюємо проти мирного населення — для того, щоби похитнути віру людей. Багато людей розуміють, що це неправда, адже ми якраз їх беремо під захист. І саме співпраця наших вояків з місцевим населенням, думаю, якраз буде запорукою нашої перемоги. Я вважаю, що ніяка військова потуга не зуміє здолати сепаратизм, якщо не буде підтримки місцевого населення. Це моє бачення ситуації.
— А що там, на Сході, найбільше підтримує дух бійців? Чи може молитва, чи звістки від рідних, які за Вас переживають?
— Звичайно, якою б не була підтримка громади, волонтерів, ніщо не замінить нам підтримки рідних, домашніх. Коли ми знаємо, що вдома все гаразд, то тоді й служити набагато легше. Я пішов на Схід добровольцем, і від 20 травня вважаюся мобілізованим у батальйон територіальної оборони “Лев“. Звичайно, рідні були проти того, щоби я йшов на війну, бо маю троє малолітніх дітей і дружину. Мама зараз живе у Польщі.
— Діти усвідомлюють, що їх тато – герой?
— Не знаю… Вважаю, що нічого героїчного я ще не зробив, хоча воюю на цій неоголошеній війні, яку називають АТО. Це мій обов’язок, я давав присягу на вірність народові України і не міг вчинити інакше.
— У Вас бачу є індивідуальні засоби захисту. А в перші дні чи були вони і хто Вам їх доставляв?
— У перші дні коли ми приїхали в зону АТО, кожен вже мав бронежилет, каски не всі. Завдяки людям, котрі збирали кошти, нас екіпірували добре. Мені особисто бронежилет купили на шахті, де я працював. Він доброї якості, я сам його випробовував, як кажуть “прострілював“. І я ним задоволений. Каски ми отримали вже на другий-третій день вже на місці, теж завдяки зусиллям громади. Є ще значні проблеми з формою і якісним взуттям, його ще й зараз не вистачає. А з технічної сторони ми відчуваємо проблему з приладами нічного бачення, нічними прицілами, тепловізорами, надійними засобами зв’язку (не мобільні телефони, які прослуховуються, а сучасні досконалі засоби супутникового зв’язку) і з цієї сторони ми сподіваємося на допомогу країн – гарантів нашої безпеки. Знаю, що у батальйон вже надійшло кілька пакетів порошку для зупинки кровотечі, здається, із запасів НАТО, ампули з обезболюючими препаратами. Вони за 40 секунд зупиняють будь яку кровотечу. Але цього ще замало. Я хоч і у відпустці, але слідкую за подіями, які відбуваються там, і коли почув вчора у новинах, що наші війська оточують Щастя, щоб відбити його у сепаратистів, я був трохи шокований, бо цей населений пункт під Луганськом, де я вже кілька разів проїжджав через нього і воно вже було давно зачищене від ворогів, було давно безпечним, і воно знову в руках неприятеля. А все через той конвой гуманітарний, який ми пропустили на свою територію і тепер вороги отримали значну підмогу на багатьох ділянках сектору А, тобто в Луганській області.
— На жаль, наша армія дуже мало відчуває допомоги від країн – гарантів безпеки, крім глибокої стурбованості.
— Так, це правда. Конкретної допомоги Заходу чи від американців ми там не відчуваємо абсолютно, наприклад, не бачив жодного разу тих американських сухих пайків, є лише наші, українські. Практично, не бачив медикаментів імпортного виробництва, і практично все, що ми отримуємо з боку гуманітарної допомоги, це все нашого виробництва, Західної України та й Сходу, що ми відчуваємо в зоні АТО.
— Чи не образливо вам там, на передовій, що більшість молоді, яка могла б прислужитися державі, живуть зараз досить безтурботно?
Такі питання не раз виникають: чому ми, а чому не вони, чи вони цієї потреби не відчувають? Думаю, що поки що їх ця проблема як кажуть “не болить“, і вони не розуміють, що сьогодні війна там, а через кілька місяців вона може зачіпити і їх, наші терени. Я цього не розумію. Я вважаю, що потрібно воювати вже тут, поки не пізно. Бо якщо ми не відстоїмо нашу державу, єдину і соборну, втратимо її, то що про нас скажуть наші діти, що ми для них залишимо, як будемо дивитися їм у вічі?
— Завжди у часи випробувань країну захищали і працювали для неї невеликий відсоток патріотів і цей відсоток був тією рушійною силою, яка оберігала її. От Вам там на Сході яким бачиться майбутнє нашої держави? Адже маємо нового Президента, оголошено дострокові вибори…
— Майбутнє нашої держави ми і наші бійці бачать у тому плані, що мусить бути очищення влади, люстрація, боротьба з корупцією. Мають бути рішучі реформи для зростання економіки, мусять бути реформи у медицині і освіті, щоби Україна пішла дійсно європейським шляхом, щоби ми зробили реальні кроки для вступу у Євросоюз. Поки що таких кроків я не бачу. Ми поки що відчуваємо на собі той тягар минулого і ті два Майдани на жаль не змогли докорінно очистити владу. І скажу таке, можливо це буде прикрою несподіванкою, що наші бійці додому зі Сходу будуть повертатися через Київ.
— Російські ЗМІ дуже багато говорять про те, що багато біженців залишають Україну і виїжджають у Росію, що тут пекло…
— Що стосується біженців, то не можу сказати, що якась велика кількість їх є на кордонах. Є біженці наприклад з Луганська, бо у місті йшли бої і треба було себе рятувати. Спочатку їх було небагато, а коли організували так званий “зелений коридор“, число їх збільшилося, але вони виїжджали переважно в Україну. І вважаю, що кожен має право вибирати, де йому переховуватися, де його родина і так далі. Багато біженців я знаю зі Сходу є на Заході України і поводять себе по – хамськи, будучи у нашому домі, починають насміхатися з наших пам’ятників, наших героїв, тим самим поширюючи негативну інформацію про Західну Україні і її мешканців в соціальних мережах. Але, не зважаючи на це все Захід не залишить у біді своїх побратимів, товаришів, соратників, ми – українці, ми – сильна і боєздатна нація, котра дасть гідний відсіч кремлівському ворогу! Слава Україні!
— Героям слава! Бажаю Вам щасливого повернення з перемогою, і надіюся, що тут ще ми колись поговоримо про наше майбутнє після перемоги. Йдеться у повідомленні прес-служби Борщівської районної організації ВО “Свобода”.
