Війна забирає життя, робить людей каліками, а ще безжально руйнує сім’ї.
Власне, історію про те, як нинішні складні події у нашій країні вкрали сімейне щастя у тернополянина Олега М., нам розповіли у Тернопільському міському центрі соціальних служб для сімей, дітей та молоді.
Соціальні працівники підтримали чоловіка у складний період його життя, допомогли повірити в себе. Олег — колишній «беркутівець» та учасник АТО, нині — затребуваний інструктор із військової підготовки. Сам виховує 8-річного сина з інвалідністю.
Дружині погрожували за… «беркутівця»
«НОВІЙ…» вдалося зустрітися з Олегом. Розповідь про свою сім’ю він, як не дивно, розпочав не зі знайомства з майбутньою дружиною, одруження і навіть не з народження сина, а з… Майдану. Це найболючіший момент, який став великим випробуванням на міцність для щасливого на той час подружжя.
— Оскільки я служив у спецназі, з початком Майдану 2013-го мене відрядили до Києва. Ми і раніше часто виїжджали на різні сутички до столиці, так було й тоді. Я працював за Кучми, Ющенка, Януковича, у мене не було політичних симпатій, я — людина військова. Як би це не сприймали люди, але я справді їхав за Україну, а не за президента, — переконує Олег. — Та непередбачуваний розвиток подій на Майдані зробив мене ворогом країни. Я стояв по той бік барикад, хоча добре розумів мітингувальників навпроти. Фізично я стояв серед «беркутівців», але серцем був із людьми… Але хто міг знати моє серце?! Вдома дружині почали погрожувати. Вона була змушена переховуватися у рідних. Це був жахливий період… Наш підрозділ повернули до Тернополя, де нас чекало спалення бази, люстрація в правоохоронних органах… А за два місяці почали формувати спецназ на Схід України і нас попросили поїхати захищати українську територію від терористів. Ми були перші із Західної України, після нас почали формувати батальйон «Тернопіль». Приїжджаємо на Донбас, а нам кажуть: «Ви — «Правий сектор!»
Ми сиділи в окопах, над головами свистіли кулі, а в тилу в той час обирали нового президента, який обіцяв припинити війну. Дружині я практично нічого не розповідав, мамі взагалі не зізнавався. Зателефонувала мама на мій день народження, привітала, запитала, де я. «За містом із пацанами святкую!» — кажу. «Сякий-такий, не міг приїхати, я тут наготувала всього», — насварила.
«Наше розлучення — нікчемне»
Після служби в зоні АТО Олег повернувся додому, перевівся в іншу службу. Важко було відновитися після страшних боїв на передовій: прокидався вночі, боявся найменшого звуку, іноді «накривало»… Влітку минулого року мав відпустку, поїхав з сином до санаторію. Повернувся, а дружина саме зібралася до Києва по візу, мовляв, для роботи потрібно відкрити.
— Провів до потяга, просив бути обережною в дорозі, поцілував на прощання і… більше вона не повернулася, — сумно зітхає тернополянин. — Не було її день, другий, третій, четвертий — я місця собі не знаходив, подав у розшук. Аж потім її рідні зізналися, що вона виїхала до Канади. До нас не телефонувала, згодом почала виставляти в соціальних мережах фотографії з іншим чоловіком. Це був великий удар для мене та для сина… Чому так зробила?! Думаю, все потроху вплинуло. Мала нормального чоловіка, а тут став ворогом народу, потім повернувся в сім’ю зі своєю війною… За кордон її заманили друзі, розповідаючи про «золоті гори», а тут у нас — кімнатка в гуртожитку. Дружина «заочно» розлучилася зі мною. Це було нікчемне розлучення, бо у позовній заяві написала, що маємо на вихованні неповнолітню дитину, проте не вказала найголовнішого — що хлопчик з особливими потребами. За два засідання суд розлучив нас без присутності позивача, без призначення місця проживання дитини. Згодом я переоформив на себе опікунство над сином та отримав рішення суду щодо його проживання зі мною. Доглядаю за ним, готую, прибираю, відвідуємо різні культурні заходи.
Тривалий час між мною та дружиною тривала «війна» між континентами, тепер уже спілкуємось через інтернет. «Дивись, який гарний у нас син!» — підписую фото. Я б хотів, щоб вона повернулася, син теж хоче. «Мамо, прилітай!» — просить. «Прилечу!» — обіцяє, але чи виконає? Дружина утекла від цієї життєвої ситуації, їй не вистачило сил витримати труднощі, а я не зміг нічого вдіяти, аби захистити її від проблем… Війна в країні зачепила нашу сім’ю, і ми, на жаль, не змогли вистояти… Та шлях від війни завжди до миру. Вірю в це!
Джерело: НОВА Тернопільська газета
