У нього загострене, як лезо бритви, відчуття справедливості, категоричні судження. Він не визнає напівтонів, бо там, де був більше двох місяців, світ ділиться тільки на чорне і біле: поруч бойові побратими, а по той бік – вороги.
20 лютого вранці тернополянин Олег Томащук захищав барикади столичного Майдану і після, як здавалося, переможного наступу активістів та ганебної втечі беркутівців потрапив під кулі снайперів на Інститутській. На його очах один за одним гинули герої Небесної сотні. Під перехресним вогнем нелюдів Олег з товаришами намагалися відтягувати поранених та вбитих у безпечні місця…
Уже через кілька тижнів після того чорного дня Томащук, детально згадуючи все, що пережив, зізнався: «Спочатку всі були у шоці, але після того, як застрелили хлопців, яких ми виносили, страх кудись зник».
Відтоді кожного разу, перебуваючи у столиці, Олег приходив до дерева, за яким тоді ховався від куль. Зупинявся біля нього і стояв у задумі, згадуючи друзів, яких вже ніколи не побачить, знову і знову, ніби на відеомагнітофоні, «прокручував» у пам’яті події, учасником яких був, і які вже навічно вписані у сучасну українську історію.
Нині він зовсім по-іншому реагує і на постріли та вибухи, і на свист куль та снарядів. Час, проведений на передовій у складі добровольчого батальйону «Айдар», назавжди змінив його уявлення про добро і зло, війну і мир, зрештою, про любов та ненависть. Адже, якщо на Майдані беззбройний Олег власним тілом захищав від гніву активістів 18-річних курсантів внутрішніх військ, то зараз він, кулеметник, опинившись віч-на-віч з підступним ворогом, не має права на довгі роздуми: від бойової вправності залежить не тільки власне, а й життя побратимів.
Та все ж про бої під Щастям, де базується його підрозділ, Олег розповідає не як професійний військовий чи зашкарублий душею «солдат удачі». Його мирна професія будувати, його щирі палкі почуття до 12-річного сина та дружини, які нетерпляче чекають повернення тата і чоловіка з війни, виявилися значно сильнішими навіть за рефлекторну готовність до гідної відсічі агресорам, які щоденно обстрілюють айдарівські блокпости, сіють смерть та руйнацію.
Минулого тижня Олег Томащук з бойовим побратимом ненадовго повернулися на велику Україну – він бігає по владних кабінетах у рідному Тернополі, а колега дістався аж до Києва. Мають одне і те ж завдання: «випросити» у чиновників, волонтерів чи просто у людей доброї волі хоча б одного «бусика».
– Зараз у Щасті ми добираємося на блокпости на допотопній «Ниві» з причіпом. Машина розвалюється прямо на очах і у будь який час може намертво вклякнути будь-де, ставши зразковою мішенню для терористів та російських окупантів. Ми ж у повній амуніції просто фізично не встигнемо повискакувати з неї. А про хлопців, які, ніби мішки з картоплею, трясуться у причіпі, вже й говорити годі, – ділиться наболілим Томащук.
Скажу відверто, що під час зустрічі з бійцем, мені так і не вдалося спрямувати нашу розмову у більш-менш послідовне русло. Айдарівець виплескував пережите нестримними монологами, ніби боячись надокучити, хотів чимшвидше розповісти про всі свої враження від подій на Сході, які розрізали його життя навпіл – до і після війни. Усвідомлюючи це, я більше мовчав, не перебивав запитаннями, уважно слухав та не стільки на диктофоні, скільки у пам’яті, фіксував цю сумбурну оповідь.
… Після лютневих подій тернополянин так і залишився жити у наметі на Майдані. Таке рішення прийняв після того, як побачив і навіч переконався у тому, що революцію робили одні, а за їх спинами до влади перлися зовсім інші.
– Ще постріляних людей не встигли перенести з Інститутської на Майдан, а біля центрального входу до сцени вже вишикувалися якісь депутати у краватках – для інтерв’ю. Хіба це нормально? – не так у когось, як сам у себе не раз запитував він і не знаходив відповіді.
Ще й досі ніхто так і не зумів переконати Олега, що після Революції Гідності в Україні бодай щось кардинально змінилося:
– Узагалі немає такого відчуття. Це, як раніше було, – мали «звізду», потім переробили її – і то вже тризуб. Змінили дислокацію. Зараз такий же цирк…
Та, незважаючи на свій дещо песимістичний прогноз щодо оновлення країни і впевненість у тому, що Майдан ще не виконав свого головного завдання, минулого літа Томащук демонтував свій намет і попросився в «Айдар».
Нині про свій вчинок ні краплі не шкодує, бо знає, що саме на фронті разом з тисячами вояків-добровольців здатний максимально виконати свою непересічну місію.
– Кожна людина може звикнути до будь-чого. Так і ми, потрапивши з вогню Інститутської у полум’я війни, спочатку нервово здригалися чи не від кожного вибуху за кілька кілометрів від наших позицій, а тепер навіть не реагуємо на постійні обстріли та розриви снарядів поруч. Ходимо на завдання, «розмовляючи» тільки очима, розуміємося на мигах, звикли бачити у суцільній темряві, – розповідає воїн.
Говорячи про Щастя, яке чи не кожного дня згадують у звітах РНБО як про одну з найгарячіших точок антитерористичної операції, Олег гірко іронізує, що звідти вже давно щастя втекло, а коли повернеться, – невідомо.
– Ми добре озброєні, маємо що їсти, тепло одягнуті. Сидимо в окопах та бліндажах і терпляче чекаємо наказу, щоб визволяти рідну землю. Натомість, такої команди немає, і цим користуються бойовики, обстрілюючи наші позиції, забираючи життя у наших хлопців, – гірко промовив Олег і зізнався, – За тих кілька днів, що я тут, не стало чотирьох моїх товаришів там.
Раптом він знову круто змінює тему розмови і вже тепло згадує про волонтерів, які значно ефективніше, ніж держава, допомагають бійцям боронити Україну. Уже у Тернополі айдарівець навідався на склади для АТО на «Галанті», познайомився з тими, хто без вихідних чи святкових днів тут працює. Щоправда, вважає за необхідне, щоб благодійні пожертви земляків належно контролювалися на всіх етапах – аж до передачі у руки тим, хто їх справді потребує. Адже не секрет, що навіть у такі скрутні для країни часи знаходяться «людиська», які не гребують нічим заради власного збагачення.
Потім ми знову повертаємося до розмови про транспорт для батальйону. Олег Томащук позитивно відреагував на пропозицію через засоби масової інформації звернутися за допомогою до краян і продиктував номери банківських карток.
– Не кожну гривню, а навіть кожну перераховану людьми копійку я не потрачу на власні потреби, а використаю для того, щоб виконати завдання побратимів, – навіщось запевнив він, хоча й без того ніхто й не засумнівався б у цьому.
На Тернопіль аж занадто швидко і раптово опустився осінній вечір. Мій співрозмовник заспішив додому, бо ж там чекали син і дружина, за якими постійно скучає.
– Виявляється, що ми з Олегом – сусіди, обоє мешкаємо на «Канаді». Тож і я разом з ним, – нарешті обізвався до того мовчазний Іван Мандрик, більше відомий як Дід Майдан.
Як з’ясувалося, пан Іван добровільно на правах «уповноваженого» з виконання вимог тернопільського Майдану супроводжував Томащука упродовж всього дня у його пошуках меценатів. Не залишив бійця « без нагляду» і під час нашої зустрічі.
– За такими, як він, – майбутнє України. Ми ж можемо тільки допомагати, а не заважати їм, – «конфіденційно» сказав мені Дід Майдан.
Прощалися ми на Руській. Разом з товаришем Олега ще з часів діяльності у «Тризубі», заледве вдалося впросити гостів сісти у маршрутку, бо пан Іван вперто чекав на тролейбус, щоб не платити за квиток.
– Візьміть за чотирьох, – простяг я водієві десять гривень, проте він озирнувся у салон і мовчки втиснув мені у руку п’ятірку на здачу.
Тим часом одягнений у військову форму Олег привернув до себе увагу пасажирів і під їх схвальні погляди продовжував розповідати нам про те, що найбільші відчайдухи в «Айдарі» – саме тернополяни.
– Це вперше у природі так трапилося, що на Заході зійшло сонце свободи, яке нині освітлює Схід, – по-філософськи зазначив Дід Майдан.
Незчулися, як доїхали до «Обнови». На наше щире побажання «Повертайся живим», Томащук вже з підніжки відповів: «Обов’язково повернуся. Разом з усіма нашими хлопцями».
Як же хочеться, щоб так і сталося. Щоб повернулися живими, з перемогою і якомога швидше.
Олег ГРУШКОВИК.
