Цю красиву будівлю у Борщеві знає чи не кожний мешканець міста. Та і далеко за його межами багато хто безпомилково впізнає Борщівський обласний краєзнавчий музей, який створений на громадських засадах ще у 1976 році. Сьогодні це приклад музейних традицій не тільки на Тернопіллі, а і у цілому в Україні. Про унікальну колекцію борщівських сорочок та печеру Вертеба ми вже декілька разів згадували на нашій сторінці. Та і керівник музею Михайло Сохацький, що очолює заклад з 1988 року, тобто вже 35 років поспіль, також частий гість нашої сторінки.
Сьогодні мова піде власне про саму споруду, адже на вигляд вона досить давня і, явно, музей просто знайшов прихисток у ній. Безперечно кращого годі було і сподіватись.
Будівлі цій більше 100 років. А задумувалась вона ще у ХІХ столітті. Кажуть, що натхненниками були місцевий адвокат, доктор права Михайло Дорундяк, який з 1894 року у місті мав власну адвокатську практику, та, на той час ще молодий вчений, завідувач кафедри всесвітньої історії з окремим оглядом історії Східної Європи, фактично кафедри історії України Львівського університету Михайло Грушевський. Обох Михайлів доля звела саме на Борщівщині.
Дорундяк, випускник Львівського та Віденського університетів, до цього працював в адвокатських канцеляріях Косова і Городенки. Чому саме в Борщів він переїхав, точних даних ми не знайшли, але можна припустити, що тут були великі можливості для започаткування власної справи, адже поряд кордон Австро-Угорської імперії з Російською. Тут, ніби, на першому плані чисто фінансові інтереси, хоч пана адвоката ніколи не можна розглядати як заробітчанина, адже багато справ, особливо по захисту українства, він вів безкоштовно або чисто за символічну плату.
Інтерес Грушевського до Борщівщини зовсім протилежний. А саме кохання. Так, так кохання. Правда, напевно, воно зародилось ще у Львові, де молодий вчений після переїзду у травні 1984 році із Києва за рекомендацією його вчителя професора Антоновича очолив новостворену кафедру. Ось там Михайло і познайомився із молодшою на два роки вчителькою Марією-Іванною Вояківською. Вродлива пані родом із під Тернополя, а її сестра Олімпія була заміжня за отцем Олександром Левицьким, парохом Скали 1886-1910-х років і офіційним опікуном Марії. Власне, тут вона і раніше проживала, перебуваючи до 1893 року на посаді вчительки у місцевій українській школі. Мабуть, також скалечани мають право стверджувати, що освідчення Михайла Марії відбулося під старезною липою у місцевому парку, яка є окрасою містечка і до сьогодні. Нема чого і дивуватись, що і вінчав молоду пару отець Левицький саме у місцевому храмі св. Миколая. Це сталося 26 травня 1896 року, а скромне весілля Грушевського було того ж вечора також у Скалі-над-Збручем. Із одруженням молода пара проживала у Львові, але стосунки між Грушевськими та Левицькими були надзвичайно тісними аж до смерті пароха у 1910 році.
Безумовно, двоє, хай досить знаних, людей не могли в провінційному містечку осилити таку будівлю. Мова іде про Руський народний дім у Борщеві. Саме так задумувалася ця споруда у 1898 році. Громадськість Борщівщини не тільки щиро пройнялася ідеєю, а широко долучилася до збору коштів. Значну лепту вніс і сам Грушевський. Є дані, що його приятель Іван Франко також долучився до цього.
Будівництво розпочалося у 1904 році. За рік звели фундамент розміром 40 на 30 м. Але коштів не вистачало і у вересні 1905 року організаційний комітет через українську газету «Діло» звернувся про допомогу до жителів всієї Галичини. Це спрацювало. 9 жовтня 1905 року було освячено наріжний камінь і справа пішла. Вже восени 1908 року архітектор Василь Нагірний передав ключі від величної споруди громаді міста. Але на фасаді зафіксована саме дата освячення наріжного каменя – 1905 рік, Руський народний дім. Тоді у Галичині українське населення величалось русинами.
Як осередок українства народний дім пережив лихоліття Першої світової війни, польський період до 1939 року. У квітні 1944 року будівля вигоріла, залишились тільки стіни. Лише у 1950-х роках її було відновлено, але веж вже не було. Тільки у 1990 році з ініціативи місцевої влади було здійснено реконструкцію і будинок набув первісного вигляду.
Проєкт реалізовано Молодь – майбутнє України з експертами громадської ініціативи Greenways Ukraine та студії Prostir 360 за підтримки Українського культурного фонду.
