Таке враження складається чи не в кожного, кому доводиться виробляти паспорт.
Серпень 2017 року. Чортківський районний сектор ДМС України у Тернопільській області. Спека – 35 градусів. Довжелезна черга поділилася навпіл – на тих, хто вперто лишається у коридорі і тих, хто хапає свіже повітря надворі десь у затінку. На тих, хто виробляє біометричні паспорти закордонні і тих, кому потрібні внутрішні. Година тягнеться, як день. Якийсь час черга і не зрушується, бо в установі зникає Інтернет. Поки зв’язок відновили, о 13-й настав час обідньої перерви. Ті, хто прийшли чи приїхали до паспортного ще вранці, і собі йдуть перекусити. Троє найстійкіших лишаються. Хтось шукає туалет.
– Вам потрібно іти до будинку культури імені Рубчакової, – пояснює молодій дівчині висока жінка, яка прийшла із сином. – Але то ще треба дивитися, чи є. Знаю, що колись він там був.
– А тут нема? – дивується дівчина. – А як же працівники паспортного? Куди вони ходять?
– Працівники може і мають. – додає інша жінка. – А для людей у нашій країні що є? Самі знаєте. Тут, хто має блат, то ходить в туалет до підвалу, де охорона.
Після 14-ї години стає спекотніше. Вже о 15-й ще більше людей. Біля дверей – жінка з чотиримісячною дівчинкою. Вона тут з 11-ї. Щогодини дає дитині груди. Ніхто з присутніх не пропускає її поза чергою.
Джерело: pro.te.ua
Обговорення