Іван до повномасштабного вторгнення працював таксистом в місті Тернопіль. Він все робив для того, щоб забезпечити свою сім’ю, будував певні плани на майбутнє.
Коли розпочалася російсько-українська війна у 2014 році, Іван планував іти воювати. Але в нього на той час народилася дочка, тому на фронт хлопець попав аж через сім років.
Взагалі, Іван не вірив, що московські окупанти підуть захоплювати всю Україну. Він пригадує, що вже після 2016-го року в Тернополі практично не згадували про війну на сході України. Українські воїни зупинивши ворога в Донецькій і Луганській областях з одного боку – захистили всі інші терени країни від ворога. З іншого боку – наші люди почали вважати, що події, які відбуваються на сході, їх не стосуються. Це була величезна помилка…
За кілька місяців до повномасштабного вторгнення, ситуація почала змінюватися. Іван пригадує, як перевозив в таксі одного чоловіка. Пасажир ніби ненароком запитав його чи буде велика війна з москалями. Іван скептично посміхнувся і відповів, що не вірить в перебіг таких подій. Пасажир таксі сказав Івану: «Через тиждень, ти згадаєш нашу розмову і побачиш, хто був правий…».
23 лютого Іван повернувся до дому, поклав авто в гараж, повечеряв і ліг спати. Зранку 24 лютого він прокинувся від того, що його теща плакала на кухні. Він запитав: «Мамо, чого ви плачете»? «Війна почалася. Московити б’ють ракетами по всіх містах України» – відповіла вона йому.
Іван спочатку не зрозумів, що відбувається. На деякий момент, він впав у ступор, а згодом – прийняв рішення, що настав час захищати свою країну.
Дружина запитала його чи можуть вони поїхати в Польщу. «Кицю» – відповів Іван – «якщо ти хочеш виїхати, я вас вивезу з дітьми, але сам буду воювати за Україну». «Ні, якщо ти залишаєшся в Україні, ми з тобою» – відповіла йому дружина. Це теж геройський вчинок у наш час – разом в радості і горі.
Мати, ще говорила Івану: «Он Арестович каже, що війна на три дні». «Мамо» – відповів той – «якщо москалі так пруть, то війна на довго, можливо навіть на роки…». Вже потім, теща згадувала Івану їхню розмову і правдивість його слів.
Наступного дня Іван відвіз своїх сусідів на кордон з Польщею, сам по дорозі до дому заїхав у військкомат міста Підгайці, що на Тернопільщині та записався в чергу на відправлення на фронт. Разом з Іваном на фронт записалися його куми та швагро.
Іван не вмів стріляти, він не був військовий, але інтуїтивно відчував, що країну потрібно захищати від агресора, інакше, окупати можуть прийти до його дому в Тернопіль і становитимуть загрозу для його дочки та синів.
Певний час, Іван перебував на полігоні в «Десні», де його вчили на бойового медика. Згодом, він разом з іншими бійцями, був відправлений на південь України, де почав виконувати бойові завдання біля Миколаєва.
Іван пригадує перше з таких завдань. Йому повідомили, що є наші загиблі воїни, які намагалися атакувати позиції московських окупантів на Кінбурнській косі. Побачене Івана вразило. Хлопці лежали понівечені, їх катували перед загибеллю металом, розбитими пляшками. Кремлівські найманці намагалися дізнатися потрібну інформацію для себе…
Коли Іван побачив таку жахливу картину, мирне життя забулося. Він розумів, що тут війна, яка жалю не прощає. Або ти переможеш ворога, або він тебе.
Оскільки медичний підрозділ Івана входив в групу військ «Очаків», роботи в них було дуже багато. Кожен день «Док», таке у нього було псевдо, виїздив на евакуацію, щоб надати допомогу українським пораненим.
Іван пригадує, як дехто з них лежачи в авто, кричав і намагався зрозуміти чи все гаразд в нього із зором, щоб мати можливість далі знищувати московських окупантів. Інші питали чи зможуть вони мати дітей, чи не постраждали їхні статеві органи. Тобто хлопці стікали кров’ю, але думали про майбутнє країни та своїх близьких.
В цьому вся суть українського рядового захисника: «Кохати дружину чи дівчину. Шанувати Бога і батьків. Воювати за Батьківщину».
Поранених в ті часи було багато. Робота виснажувала. Бували моменти, коли Івану хотілося переплести берег, взяти в руки автомат і стріляти ворогів, але потім він згадував, що потрібно рятувати хлопців, остивав і робив свою роботу.
Тут варто згадати, що перед великою війною в Івана народилося два сина і вони хворіли на аутизм. Він взагалі міг не йти воювати, як багатодітний батько чи тато, який змушений доглядати за хворими дітьми. Проте, він пішов захищати свою країну.
«Я розумів, якщо не зупинити московитів на півдні чи на сході України, вони знову прийдуть в Київ, Тернопіль. Я не хотів бути, як ті, що шукали причину не йти боронити свої сім’ї, родини. Я не хотів бути частиною тих, які ховаються і читають погані новини в телеграмі. Щоб виграти, ми понині битися. Всі мають битися» – згадує Іван.
Кожен день наш «Док» надавав медичну допомогу. Моментами – це виснажувало, але в таких випадках Іван черпав сили з вдалих бойових операції українських військових. Він мав можливість з перших вуст чути про бойові виходи в тил ворога, знищення нашими воїнам ворожої техніки, піхоти. Наші воїни за кожного пораненого чи загиблого мстили шалено. Вороги жаліли, що прийшли в Україну…
Тут варто згадати, що дитинство і юність Івана пройшли в мальовничому селі Юстинівка, що на Тернопільщині. Там він з друзями дитинства гонив корів пасти, ходив на рибалку, грав у футбол, відвідував сільський клуб. Життя на той момент було важке, але цікаве. В цьому селі дуже яскраво відзначали і продовжують відзначати Різдвяні свята, Великдень, Зелені свята, які Іван дуже любив.
Новий 2023 Рік, Різдво – Док зустрів на фронті. Це було вперше, коли поряд не було його рідних. В ті дні, московити гатили по них з усіх видів важкої зброї, вони, здавалося, хотіли забрати дух свята в наших воїнів.
Іван заходив в інтернет і дивився, як в селі, хлопці «водили» Козу, Вертеп, Шопку. З одного боку, він пригадував, як сам ходив від хати до хати з колядою і йому хотілося бути на Тернопільщині. З іншого боку – подібні відео надихали його. Він показував своїм побратимам, розказував про звичаї, які панують в його краї, і розумів, що це ще один стимул боротися.
Тому Іван просить передати, щоб в Юстинівці та інших селах українська молодь і дорослі, які залишилися в селі – продовжували водити Маланку, відзначати Різдво – це дуже надихає тих, хто на фронті. Наші звичаї – це зброя проти московського агресора. Якщо їх не буде, значить ми програли боротьбу в тилу…
2023 рік, минув для Дока так само в клопотах, постійних бойових виїздах. Він рятував життя українських воїнів, надавав їм першу допомогу.
В той же час, Іван пригадує, як було два випадки, коли він сам дивом вижив. Перший – по госпіталю окупанти стріляли ГРАДами. Іван знаходився в одній із кімнат, коли в будівлю влучили ракети. Його кинуло з ліжка на землю. Він піднявся, в голові гуде, повсюди запах горілого і перша думка: «Як там хлопці»? Прийшовши до тями, «Док» зразу ж побіг виводити поранених воїнів на вулицю.
Другий раз – по ньому почали стріляти з мінометів. Іван пересувався автомобілем і в той час, одна з московських мін влучила за десять метрів від машини. На щастя Бог зберіг його.
«Мене захищав батько з бабусею, які померли вже» – згадує Іван. – «Я коли приїжджав у відпустку, обов’язково відвідував Юстинівку, могилу батька, бабусі і дякував їм за захист. Я вірю в це – розповідає він…
Більше трьох років воював Кошляк Іван на Півдні України. Він врятував десятки життів українських захисників, зробив сотні бойових виїздів. Деякі поранені досі приходять до нього в сни.
На даний момент, Іван звільнився, як батько трьох дітей. Вони в нього, ще зовсім малі. Тим більше, що хлопчики потребують безпосередньої підтримки.
Ось така історія простого хлопця з Тернопільщини, який готовий був віддати всього себе заради України.
На таких хлопцях і дівчатах, тримається фронт. Тримається наша країна.
Саме тому, ставайте в ряди українських захисників. Зараз є безліч можливостей боронити свій край. На фронті потрібні водії, інженери, айтішники, лікарі, зв’язківці, зварники… Кожному знайдеться місце для боротьби.
Хто не може воювати, підтримуйте наших воїнів матеріально, морально. Тільки разом, ми можемо перемогти ворога.
Михайло Ухман
