Так сталося, що кілька останніх банкрутств відомих українських банків зачепили нашу сім’ю безпосередньо. Кожного разу вводячи в них тимчасову адміністрацію та блокувавши рахунки клієнтів, влада руками банкірів фактично грабувала нас.
Один банк заморозив наші рахунки в доларах, через багато місяців вирішив повертати це по власному курсу в гривнях, не зважаючи на те, що різниця між курсами тоді вже була просто неймовірною. Досвід співпраці з іншими банками був аналогічний. Вони повертали гроші не за тим курсом, за яким брали, а тому не лише не принесли мені жодного зиску, а навпаки – цинічно пограбували нас, маючи для цього всі необхідні політичні чи юридичні важелі.
Саме тому, спочатку мені бракнуло грошей на квартиру в Києві, а вже потім й на нормальне житло в Тернополі. І хоча кожній мислячій людині очевидно, що ставити гроші на рахунки в банк у час економічної та політичної кризи – це завжди ризики, кожного разу сподіваєшся, що особи, які керують значними фінансовими процесами в країні, з кожним новим банківським скандалом будуть робити з цього правильні, здорові висновки.
Не варто забувати, що одним із складників фінансової кризи в Україні, свого часу, була банальна недовіра людей до банківських установ. Ті люди, які мали гроші, – тримали їх у себе під подушкою чи вкладали в непотрібні їм товари, зовсім не поспішаючи підтримувати кругообіг грошей, необхідний країні для нормального функціонування економіки. Старих грошей люди банкам не давали, а друкувати нові було б справжнім економічним самогубством для держави, яка б точно не пережила мегаінфляцію.
Немає сумнівів у тому, що ніхто з нас не міг уявити, що саме «Приват» виявиться черговою аферою. Той самий банк, який платив гроші за впійманих шпіонів і окупантів. Той самий банк, який своїми корпоративними зелено-білими кольорами зафарбував усю Україну. Той самий банк, який на кожному кроці нагадує про себе, про неймовірну кількість відділень та нових сервісів.
Пригадується анекдот про лікаря, який телефонує додому до пацієнта: – Алло, пані! Як там Микола? – Лікарю, Микола щойно помер… – А хворий перед смертю пітнів? –Так, лікарю! Він сильно пітнів. – Я вам скажу, пані, що це дуже добре ознака! ПриватБанк теж перед смертю сильно пітнів. І навіть якщо всі ці чутки та зміна власника значно перебільшують реальне становище, все одно – гроші їм вже більше ніхто довіряти не буде. Просто – не зможе цього. Швидше за все, людям повертнуть борги та депозити. Заберуть у всіх, хто був щось йому винен. А потім закриють, перфарбують і переназвуть.
Але, взагалі, я хотів сказати зовсім не про це. Дуже зрозуміло, що люди отримавши погані новини про непевність власних банківських заощаджень, проблемою №1 у розмовах у онлайні та оффлайн зробили саме тему «Привату». Все б було нічого, якби саме в ці дні з Донбасу нам не надходили нові тривожні новини про страшні бої та величезну кількість нових жертв із українського боку. Звичайно, – своя сорочка ближче до тіла. Краще перейматися грошима, ніж фронтом, з його неприємними та лякаючи ми подробицями. У нас тут інший світ. Інша реальність. Із іншими проблемами. Знову-ж таки: зароблені важкою працею гроші можуть пропасти!
У мене досі значна сума грошей на рахунках «Привату». Я, так само, як і всі інші вкладники, не знаю, коли мені їх повернуть, скільки я втрачу та чи повернуть узагалі. Але при цьому, ось уже кілька днів я ловлю себе на думці, що більше треба думати не про гроші, а про людей на фронті. Про наших хлопців героїв, мертві тіла яких у ці години розвозять по містах і селах нашої багатостраждальної України. Чому це не настільки популярна тема? Чому про це не пишуть усі видання, і не крутять по телевізору замість реклами? Чому це сфера зацікалення лише невеличкої групи фанатів?
Багатостраждальна Україна не через «Надру», не через банк «Україна», «Приват» чи через десятки інших відомих і не відомих нам банків-банкротів, пограбованих власниками чи «націоналізовані». Наша Україна багатостраждальна тому, що ми ніяк не навчимося бачити справжніх ворогів та реальні небезпеки. Якби можна було б врятувати хоча б одне життя, скільки б ми готові були віддати за це своїх грошей?
Звичайно, я реаліст. І вже точно не провокатор, який прагне відволікти народний гнів, перевівши розмову про конкретну проблему на якусь іншу тему, більш гіпотетичну та не таку болючу. Я дуже добре розумію всю тонкість і складність того, що я намагаюся сказати: «мысль реченная есть лож».
Якби ми, всі українці, виявилися настільки розумними та дружніми, що б у кожній хаті жили зі знанням того, що йде війна, і що вона стосується кожного, ми б уже давно перемогли. Може не так швидко, як обіцяв Порошенко, але це б сталося швидше, ніж маємо зараз.
Гроші завжди можна заробити. Так, не всі вони легкі та приємні. Особисто я легких і приємних, а при цьому- законних способів заробітку взагалі не знаю. Однак, гроші заробити можна, а померлих солдатів живими повернути батькам, дружині та дітям – уже ні.
Тому, бити на сполох потрібно і про перше, і про друге. Але, справжня біда – це точно не втрата грошей. Тільки тоді, коли ми навчимося бачити справжні цінності в своєму житті на світі, Господь дасть нам більше. А поки, ми живемо лише пристрастями, диявол мучить нас то війною, то жадобою до грошей. Давайте краще будемо молитися не за гроші, а за те, щоб хлопці поверталися живими додому. Гроші ніде не подінуться. Повірте. Людина, яка не може правильно виставляти пріорітети – ніколи не буде щасливою,скільки б не мала на своїх рахунках. Щастя – воно не в купюрах, а в чистій совісті/
Протоієрей Євген Заплетнюк, bogoslov.org
