Вона прийшла у військомат і попросила, щоб її відправили на фронт. Сестру Симеону на передову не пустили, але запропонували стати… капеланом.
“Мені прийшла повістка за місцем прописки, — розповідає сестра Симеона. — Адже ще під час навчання я проходила курси медичної допомоги. Тоді ми підписували згоду, що у разі війни готові служити. Я прийшла до військкомату. Коли там побачили, що я монахиня, запропонували написати відмову. Та 27 травня на горі Карачун, під Слов’янськом, збили вертоліт із нашими військовими, серед них був мій брат. Я сказала, що готова служити. Мені відповіли, що можу потрапити до війська через церкву як капелан. Я, звичайно, погодилася”, пише “Золота пектораль”.
Сестра Симеона останні три роки перебувала на послуханні у парафіяльній церкві Марійського духовного центру в Зарваниці. А з жовтня підтримує дух солдатів у військовому госпіталі в Черкаському. Монахиня-капелан із двома вищими освітами — психолога та богослова — загоює душевні рани українських військових.
У лікарні нині більш як сотня поранених. Особливо побільшало в останні дні. Навіть додаткові ліжка знесли з горища. До кожного пораненого в неї особливий підхід. Душевний біль хлопців значно сильніший, ніж фізичний. Тож моральна підтримка їм дуже потрібна. Аби почути тепле слово і молитву, бійці телефонують навіть із передової.
“Вони просять про молитву, розповідають про те, чим не можуть поділитися з рідними, про свої переживання, — каже сестра Симеона. — На війні немає атеїстів. Коли ти постійно стоїш перед брамою смерті, то що б ти не говорив і не думав, все одно скажеш: “Боже, поможи”.
У госпіталі більше поранених зі сходу і півдня України. Дивуються, що вона полишила монастир і приїхала, щоб допомагати їм. “Тут іще дуже прислухаються до того, що говорить Росія, — каже сестра. — Голодного можна нагодувати, спраглого напоїти, а щоб змінити думки та світогляд, потрібні роки”.
Коли в Черкаському сестра Симеона пішла до церкви, священик вигнав її з храму. “Спитав мене, звідки я. Як дізнався, що я греко-католичка, українка і люблю свій український прапор, то сказав, щоби більше не приходила. І я більше туди не йду, але молюся за нього. Хоча у Московському патріархаті є багато гарних душ, які терплять”.
Монахиня говорить лише українською. Каже, що ніколи не переходить на російську, але її завжди розуміють і навіть стараються з нею розмовляти українською.
За словами сестри Симеони, бійці не втрачають віри, що перемога буде наша. Але біль втрати, коли вони щодня бачать, як гинуть їхні товариші, дуже важкий для них. Монахиня досі хоче служити на передовій, і якби була чоловіком, то вже давно поїхала б на фронт. Та додає: “Фронт у кожного свій. Головне — робити все, що у твоїх силах, і допомагати, чим можеш. Лише разом ми зможемо здолати ворога і здобути перемогу”.
