На такі духовні роздуми підштовхують необґрунтовані й не виправдані злочинні дії росіян, від яких лише кров, руйнації, смерть… В голові не вкладається, що ці звірства може чинити людина-вінець природи, що це може бути в третьому тисячолітті після Різдва Христового… В історії були випадки коли так звані, блаженні ходили вулицями вигукуючи: «Покайтеся, кінець, бо, не за горами!»… Закінчити війну в силах і руках людини, чому ж не зупиняємо це божевілля? Відповідь криється на поверхні. Все залежить від рівня нашої свідомості і нашої небайдужості… Потрібно прагнути справедливості, потрібно поважати правду! Хіба не людина, її, – війну розпочала? Дехто вважає, що не людина, а не чиста істота – сатана… Господь може прийняти рішення про «кінець, який не за горами»…
Час збігає, життя завершується і на пам’ять все частіше спадає думка, а чи все, у відведеному мені часі я зробив для добра людини? І це не високопарна фраза. Так думає кожен, хто стає на межу небуття. Чи виконав покладені на мене вищими силами завдання?… Кажуть, людина має за життя посадити дерево, побудувати будинок та вбити гадюку. В іншому випадку вислів має трішки інше завершення – «Людина має за життя посадити дерево, побудувати будинок та виростити сина». Здається приказка про життєві цінності, але вона не є повною; замість «вбити гадюку» в оригіналі часто кажуть «виростити сина». Нині часто виникає запитання для чого? Щоб син ішов на війну, на форонт? Ні, це означає, що чоловік (у традиційному розумінні) повинен створити щось для майбутніх поколінь і не обов’язково народити купу дітей. Та це не завжди і не кожному вдається, а багатьом такі настанови взагалі не зрозумілі. Навпаки буває, що людина осліплена своєю ілюзорною метою, замість добра вчиняє зло і вважає, що це є результатом її боротьби (ми нині свідки, як росіяни викрадають наших дітей і не можемо нічого вдіяти, а Міжнародний Червоний Хрест інколи свідомо ще й потурає цим вчинкам). Невже справді, як колись Карл Маркс казав: «Життя – це боротьба через це і важке».
Звичайно, що після вчинення людиною зла, якщо у неї є совість, то виникають відчуття провини чи необхідності покаятись, висповідатись, в крайньому випадку поспілкуватись з мудрою особою та отримати пояснення чи порозуміння своєї поведінки чи оцінити те, що трапилося.
Церковна сповідь питання зрозуміле. Воно прописане в Біблії, інших священних, для кожного християнина книгах. Загалом – це визнання власних гріхів, гріховних замислів, вчинків. Каяття за нанесену комусь шкоду, образу ін. На сповіді священник накладе відповідну, інколи символічну, покуту. Церковне покарання (епітимія), накладене священником після сповіді, як наслідок гріхів, передбачає зцілення хворобливих станів душі грішників (молитви, поклони, піст, паломництво), під час яких людина усвідомлює наслідки гріховної дії.
Інша річ – власне визнання втрачених можливостей. Загалом, якщо доля дає можливість творити добро, а ти «пасуєш», це можливо й не гріх, але усвідомлення своєї бездіяльності, з часом, викликає потребу каяття. Це властиво більшою мірою порядним, шляхетним чи благородним людям. Бог дав життя, мабуть, разом з ним і певну програму, завдання якої людина повинна за цей час виконати. Мабуть, ці втраченні можливості творити добро, більше потребують розуміння тих, хто покладався на тебе, а ти не виправдав їх сподівань. Кожен з нас повинен спочатку розшукати завдання Господа у всьому світовому розмаїтті, зрозуміти їх і реалізувати чи виконати Його довір’я в як найповнішому обсязі. Завдання надскладне і потребує не лише певних знань і зусиль, а й відповідальності. Тому через життєвий шлях кожної людини проходять школа, можливо ВНЗ, інші моменти, які можна назвати пропонованими шляхами майбутнього життя.
Сьогодні керівники освітнього міністерства здійснюють реформу, яка полягає в об’єднанні ВНЗ, скороченні освітніх закладів і вважають, що це «правельно», бо таким чином, під час війни, ніби досягаємо економії коштів. Всі освітяни мовчать, а мали б протестувати, кричати, як це робили колись блаженні, бо ці дії не раціональні.
Людина, яка зрозуміла своє покликання і в повній мірі реалізувала його, відходить в інший світ з почуттям виконаного обов’язку. Можливо, що і не відчуває страху, не потребує каяття. Навіщо, наприклад, каятись монахові-самітнику, що він не втручається у світське життя… З іншого боку, кому потрібна така жертва? До церковних ієрархів (навіть через газету) звернулися громадські об’єднання з проханням підтримати боротьбу з поширенням в ЗМІ лихослів’ям. Огидно ж слухати щоденно вульгарщину… Реакції жодної! Не почули, не читали, не зрозуміли – каяття і прощення не буде?
Загалом за Вікіпедією каяття – це готовність прийняти наслідки морально засуджуваних вчинків, скоєних у минулому, і взяти на себе зобов’язання не вчиняти їх знову. За нашим переконанням, цей термін також передбачає жаль за втраченими можливостями робити добро. Багато людей не сприймаючи одноособове порозуміння часто віддають перевагу прилюдному каяттю – це публічне визнання власних помилок, гріхів або провини, яке може мати як релігійний, так і суспільний характер. Термін «аутодафе», що походить з іспанської мови, означає церемонію публічного каяття грішника. В наших умовах воно може мати різні форми, серед них виступи на публічних заходах, мітингах, публікації та виступи в ЗМІ.
В іншому випадку каяття може мати не завжди праведне покликання. Шкодую, каюсь що не помстився… і т.д. Може краще сказати, що не виконав того, що потрібно було б зробити при проявах до себе насилля.
Всі ці та інші роздуми обґрунтовують те, що Держава повинна ефективно, повною мірою, для цього використовувати виховний інструментарій. В державних органах управління повинні працювати люди з глибоким розумінням цих речей. Сьогодні, в умовах глобальної кризи, дуже яскраво проявляються усі огріхи поведінки як окремих державних лідерів (путін, Трамп, Орбан ін.) так і цілих Міждержавних інституцій. Гріх як релігійне поняття, означає порушення певних релігійно-моральних догм, настанов ін. У ширшому значенні – поганий, непорядний вчинок, недолік, помилка, недогляд. За нашим переконанням, гріховність, наприклад, керівників проектується зверху на низ, з розширенням та у певній прогресії… Це яскраво демонструє поведінка керівників посттоталітарного періоду та у наш воєнний час. Але це вже окрема тема розмови.
Багато хто, виправдовує свою байдужість, віроломство, грубість, хамство, злодійство, каже, що це і є їх завданням чи покликанням вищих сил. Колись російський цар іван грозний, який був психічно неврівноважений і навіть особисто вбивав людей, казав що він є караючим мечем Господа Бога. Такі «караючі» мечі Господа були і до, і після нього, коли на керівних державних посадах садисти, вбивці, що приходили до влади та аналогічним чином пояснювали свою жорстоку (такі – як цар «великий петро», цариця катерина, інших російські та не тільки можновладці), підступну і віроломну поведінку. Між тим тоталітарний режим теж використовував для виправдання жорстокості термін «караючий меч», але… не Бога, а… революції.
Колись, у своїй статті, я вже наводив приклад, як у тюрмі, жорстокий вбивця правдами і не правдами добивався свого звільнення. Тим часом, як дострокове звільнення людини, що випадково вчинила ДТП з смертельним наслідком, викликала у неї цілком протилежну реакцію: я не маю морального права бути серед людей…– так совість мучила звільненого від покарання…
Як ми вже писали, після сповіді, як правило, священник відпускає гріхи і встановлює покуту. Звичайно, що така кара має, більшою мірою, символічне значення, але все таки виконання покути дає можливість переосмислити відношення до скоєного гріха. «Покайтеся і Бог простить». Як би ж так було. Совісні люди, мають внутрішні фільтри, які просто так собі гріхів не пробачають… Росія без покарання і каяття сотні років вчиняє злочини проти своїх сусідів, у той же час, тримаючи в нелюдських умовах… свій народ.
Нині в нашій країні, після звільнення від чотирьохстолітнього рабства необхідно будувати нове, гуманізоване суспільство, укріпляти християнську мораль, зміцнювати фундаментальні засади вільної, демократичної держави. Домагатися звільнення лицемірного керівництва, вимагаючи їх публічної сповіді і каяття. Наше покоління все більше схиляється до того, щоб перед тим, як претендувати на високі посади, кандидат проходив перевірку на поліграфі (детекторі брехні), передавав у державну власність свої збереження, майно. Якщо посадовець не виправдав за час перебування на посаді довір’я, він автоматично переходить на примусові роботи без повернення коштів і майна. Хочеш ближче до корита, – спочатку наповни його!
Без сумніву кожна людина, яка готується іти в кращий світ чи у… небуття задумується над такими та іншими питанням. Власне такими роздумами викликана й ця стаття.
Президент України В.О. Зеленський під час привітання ЗСУ з Днем Прапора сказав: що у світі немає держави, яка б не поважала наш Прапор, нашу Державу, наші символи…
Так, нині ще треба зробити багато щоб нас, українців поважали за кордоном так, як наші символи. Ми знаємо, що багато з тих, хто виїхали за кордон як такі, що нібито «втекли від зла», є цим злом і там продовжують поширювати агресивні засади «єдиної росії».
Про українців та Україну росіяни століттями поширювали і поширюють негативну інформацію. І, на жаль, маємо й серед наших громадян таких, які повелися на ці фейки. Сьогодні воїни ЗСУ утвердили думку, що українці знають чого хочуть і здатні відстояти свої переконання. Ми пишаємося своєю державою, символами, своїм народом. Україна та українці піднімаються з небуття, столітні прагнення успішно реалізуються, хоча це і відбувається ціною великих жертв. Праведна кров, що пролита за досягнення праведної мети робить цих людей Праведниками. Про це потрібно говорити, думати як увічнити подвиг Героїв, які творять і захищають нашу державу. Справді, у нас крім великого прагнення, нічого особливого (маю на увазі – фінанси, зброю і армію) не було, але ми вистояли і при дружній підтримці партнерів, продовжуємо боротися.
Час невпинно йде, держава розвивається, усі ми беремо у цьому процесі участь, не в кожного задуми здійснюються. І це можна пояснити по-різному: в одному випадку – ще встигну, в іншому – а навіщо? Ще в іншому – все пояснюється байдужістю, не розумінням мети і т.д.
Сьогодні усіх українців має об’єднувати одна мета – прагнення наблизити завершення переможної війни. Досягаємо цю мету, знову ж таки, великими жертвами. Тож робімо все можливе і не можливе, щоб втрати були якнайменшими для її досягнення, щоб потім не шкодувати, щоб не мучило сумління.
Нашим ворогам хочу сказати: покайтеся нелюди і Бог простить, і наша пам’ять через покоління ослабне та призабудемо, ваші злочини, якщо зрозумієте, знову ж таки, покаєтесь? Нас вчить так поступати Бог, наші звичаї. Для вас, затурканої нації «пяніц, воров і убійц», це малозрозуміла термінологія, та віримо, може колись і дійде.
Богдан Андрушків,
член Національної спілки письменників України, заслужений діяч науки і техніки України
***
Декілька запитань пану Богдану Андрушківу…
«Держава без керівника, який хоче присвятити їй своє життя й об’єднати для цього зусилля свого народу та настільки її любить, що хворією нею, успішно розвиватися не буде».
Богдан Андрушків
– Богдане Миколайовичу, ваші роздуми щодо сьогоднішної соціально-економічної, політичної та духовної ситуації імпонують багатьом нашим читачам. Чи не могли б ви дати декілька відповідей на запитання з цієї тематики?
– Звичайно.
– Ви пережили тоталітарний період, маєте можливість порівняти старорежимне життя, мітинговий і революційний періоди, війну. Чи вірили ви, що Україна відбудеться?
– Українці бунтували у всі часи починаючи з Козаччини. Віховими подіями були створення УНР, УПА та кожен раз вогонь нашого прозріння гасили кров’ю.
В наш час, старше покоління показувало взірці витримки. В таких як я було сум’яття у свідомості, що московити не заспокоються і скориставшись невизначеністю колишнього партапарату і колаборантів не допустять юридично-правового становлення держави, але слава Богу вони спізнилися. Частина партапарату прозріли, частину колаборантів нейтралізовано… Народилося нове покоління українців, які не мають якогось зв’язку з минулим і категорично засуджують агресію. Ми за цей короткий історичний час показали здатність до самоборони, самозбереження, розвитку за європейськими взірцями.
Тут необхідно додати, так, москвити спізнилися, але не відмовилися від злих намірів. Пішли спочатку на Крим, Донецьк, Луганськ розраховуючи на незрілість еліти та колаборантів. Чого гріха таїти, незрілість еліти там проявилася. Крім цього керівництво держави не проявило рішучості у нейтралізації колаборнатів і ми отримали те, що маємо. Нині «православні» ідуть організовано у плащ-палатках (яких не мають і наші військові) хресною ходою до Почаївської лаври. Співають російські пісні і викрикують так звані «духовні» заклики. Серед них й чоловіки призивного віку. Чому такі події нині маюь місце? Нерішучість та не професійний захист інтересів України спровокували ідею легкого захоплення агресором спочатку столиці Києва, а потім і всієї «хохляндії». (Вони не знають що хохол у перекладі з тюркського в одному випадку означає – «дитя неба» в іншому – «жовто-сині» («хоу-гол»). Та… не вдалося. Сьогодні наш народ відчув запах свободи і при всіх наших втратах, її вже московитам не забрати, ходу до волі не зупинити.
– Давайте повернемося до нашої Тернопільщини. Чи шкодуєте про свої нереалізовані плани?
– Я давно пішов у відставку з державної роботи. Трохи працював у профспілках, згодом в науці. Ні про що не шкодую. Намагався бути корисним людям. Побажаю кожному, щоби зробив стільки, що вдалося реалізувати мені на відповідальних роботах. Мені є про що звітувати перед людьми і перед Господом. Жаль, що мої окремі ідеї не знайшли повного впровадження. Нині війна і повернутись до них можна буде після перемоги за умов наявності не лише фінансів, а й бажання регіонального керівництва, відповідних інвестицій, підтримки держави.
– Чи можете назвати хоч окремі з них?
– Не хочу згадувати свою роботу в ТНТУ ім. І. Пулюя, скільки підготовлено спеціалістів, науковців, скільки видано книг, опубліковано статей, а ще й удосконалено навчальні процеси, створено наукові структури типу спеціалізованої вченої ради з захисту дисертацій, наукове фахове видання, ВУЗівський музей «Засобів управління і літератури тоталітарного періоду» і т.д.
Хочу згадати і черговий раз звернути увагу на більш віддалені справи, зокрема використання на території колишніх Теребовлянського, Бучацького і Монастириського районів родовищ нафти на глибині 1700, 1200 м (з однієї свердловини ударив нафтовий фонтан і це на віддалі 100 км від Надвірнянського нафтопереробного заводу!).
У 1950-ті роки хтось ініціював дослідження щодо наявності нафтових родовищ на Тернопільщині. Про це знав мій земляк і колега, професор ЗУНУ, нині покійний економ-географ Петрига М.О. Він зорієтував мене на пошук документації щодо цієї справи в нинішньому Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Звідти я отримав підтвердження, взяв копії документів і на базі Тернопільської обласної державної адміністрації організував Всеукраїнську науково-практичну конференцію. Та поїзд через корупційну складову дальше не пішов.
Також в області є необмежені поклади мергелів, сировини для виготовлення цементу найвищих сортів в т.ч. «портланд». Є проектна документація (виготовлена німецькими спеціалістами) на будівництво такого заводу в Монастириському районі, але реалізувати цей проект не вдалося…
– Тернопільщина виявляється багата природніми ресурсами?
– Так, є у нас поклади вугілля (що правда низькокалорійного), пласти якого виходять на поверхню землі в Теребовлянському, Зборівському та інших районах. В 1950–60-ті рр. на межі Львівської області (нині с. Новоселище) була шахта з видобутку бурого вугілля. Є торфи з яких можна виготовляти не лише паливні брикети, а й для побутовх потреб спирт, парфуми, кварцові піски для виготовлення скла, гончарні глини для інших потреб в т.ч. фарфорових виробів, мінерали, що використовують для випалу металів ін. Був проект для переробки шкірсировини і виготовлення шкір.
Є в нас і лікувальні болота, рідкісна синя глина, мінеральні води, потужна оздоровча матеріальна база: санаторії, лікувальні заклади. Для їх ефективного використання потрібен мир і багата грошима Європа.
– Звідки у вас така багата інформація?
– Свого часу я працював заввідділом матеріальних фондів, потім заступником голови облплану, очолював цю ділянку роботи і був автором відповідної науково-технічної програми повного територіального господарського розрахунку. Хотів, щоб ця програма була «живою», тому усі розрахунки були виконані на основі конкретних даних, які шукав де тільки міг. Між іншим, ця програма знайшла своє часткове впровадження під час реалізації Кабінету Міністрів України адміністративно-територіальної реформи в Україні, що правда у спотвореній формі, недоліки якої спостерігаємо навіть сьогодні. Потім вже працюючи заступником голови облдержадміністрації продовжив цю роботу, але не все вдавалося, інколи було не до того, не завжди було порозуміння.
– Чи сприймали ваші ініціативи тодішні партійні органи?
– Спочатку вивчали мої ідеї (були персональні бесіди з партійним секретарем, що вів цю ділянку – В.М. Шемчуком), потім я доповідав на партійно-господарських активах, засіданнях колегій, виконкому і навіть Президії НАН України та КМУ.
– Чи всюди отримували порозуміння?
– Було по-всякому. Президент НАН Б.Є. Патон, дуже високо оцінив мої наукові розробки, а от в КМУ (тоді Прем’єр-міністром був А.К. Кінах) порозуміння не отримали. Ми приїхали делегацією очолюваною головою ОДА В.С.Коломийчуком. Я доповідав особисто Анатолію Кириловичу, переконував довго у необхідності економічних реформ, пошуку шляхів ефективного використання ресурсів, пропонували використати для цього виробничу базу Тернопільщини, демонстрував наробки у цій сфері, але як я підкреслював, ми тоді порозуміння не отримали. Щоб пояснити причини потрібно багато часу і паперу.
– Мабуть, реалізація таких науково-технічних програм вимагала додаткового фінансування?
– Безперечно, щоб показати добрий приклад, потрібно було не лише фінансування, а й підготувати відповідну нормативну документацію і т.п. А кому потрібні додаткові клопоти?
– Не каєтесь, що ініціювали… для себе клопіт і неприємності?
– Все, що не робиться – усе робиться на краще. Як каже Ліна Костенко: «І все на світі треба пережити. І кожен фініш – це, по суті, старт. І наперед не треба ворожити, І за минулим плакати не варт!…».
– Таким чином не відчуваєте потреби сповідатися за скоєні гріхи, не каєтесь і покути не потребуєте?
– Чому? Мої одкровення і є в своїй суті, у певній формі сповіддю. Великих гріхів за собою не відчуваю. Шкодую лише, що завжди хоч був ініціативним, але в більшій мірі намагався бути посслушним. Така тактика чи позиція не сприяла реалізації усіх планів. Дасть Бог наші послідовники продовжать наші справи, можливо й з кращими результатами.
– Чим викликана, на ваш погляд, нинішня російська агресія і коли буде кінець війні?
– Війна на мій погляд є свідоцтвом можливо недосконалості, можливо божевілля людиноподібної істоти. Уявімо собі третє тисячоліття і 1,5 млн. найздоровіших, найактивніших, можливо найрозумніших з одного боку та 1,5 млн. з другого боку, з ініціативи одного чи кількох ідіотів, роками вбивають один одного замість того, щоб жити, любити, творити радість.
Тоді, коли будуть усунуті, призупинені абсурдні рішення, наприклад, штрафи за спалювання бадилля на городі? Коли горять висотні будинки, коли бомблять фосфорними бомбам та іншими отруйними набоями?…
Що до кінця війни, то Бог його знає, мабуть, тоді, коли наші лідери перетворяться з комерсантів на державних мужів, лідерів-батьків нації, будуть говорити правду і стануть працювати на цивілізацію, на справедливість, народ, а не на сатанинців, яким завжди… пів світу мало.
– Ви спостережлива людина. Чим характерний, чим особливий наш час?
– Наш час, в результаті розгубленості і безпорадності як державного так і регіонального керівництва, привів до ресурсного розбалансування і порушення багатьох традиційних норм і правил, і це спостерігається на кожному кроці. Частина людей виїхала за кордон (8,0 млн.). Частина (ще 1,5 млн.) на фронті і у логістиці. Багато загинули. Ми дуже виснажуємося, стаємо боржниками усього світу. Користуючись такою нагодою нас використовують навіть США (угода на використання рідкісних мінералів).
Хочу звернути увагу на вулиці. Тут більшість людей похилого віку з паличками. В церкві теж тільки одні старенькі. За кермом легкових і вантажних машин…жінки. Сьогодні фронт, мабуть, відчуває кадровий голод, не лише озброєння і боєприпасів, а й живої сили… Хоч буквально три роки тому, з оголошенням повномасштабної війни біля воєнкоматів стояли довгі черги добровольців, які хотіли захищати свою державу. На кордонах теж було багато іноземних легіонерів, які хотіли допомогти в обороній роботі та ми не могли дати собі ради. Ще ж як диверсію розпочали адміністративно-територіальну реформу.
Колись війна закінчиться, наступить прозріння, буде сповідь, буде каяття… Тільки покуту, якщо не відбудеться змін у нашій психології, нашій свідомості, відбуватимуть знову ж ті, які сьогодні на передовій, в окопах… Прикро, жаль, але поки такими негативнми тенденціями характерний наш час.
Здається колись Степан Бандера сказав: «І прийде час, коли один скаже: «Слава Україні!», а мільйони відповідатимуть: «Героям слава!» Ми дочекалися цього часу. Але ще потрібно, щоб відбулись зміни у свідомості наших державних і регіональних лідерів, щоб вони не боялись говорити правду про голодомори, шкідництво російської церкви, УПА, без страху згадували Степана Бандеру, щоб вони були готові пожертвувати своїм надбаннями за для свого народу, шоб українською розмовляли всюди, а не лише перед захисниками та патріотами. Важкі ці завдання і рішення, але без них ще довго будемо спостерігати нашу біду. Народна мудрість каже: «Без турботливого командира військо гине, а без патріотичної, хворої державою людини, вона розвиватися не буде».
За матеріалами ТеНьюз.
