Співачка Оксана Гуцул і бас-гітарист Олексій Гріднєв самі живуть на хуторі Озерна, що неподалік Тернополя. Оксана 15 років виступала в Японії. Повернулася додому, купила землю і серед поля збудувала дерев’яний будинок.
Жінка поділилася, що колись її розчарував шоу-бізнес.
– Тоді було тяжко без підтримки, без протеже пробитися на велику сцену, – розповідає Оксана Гуцул. – Розуміла, що один телефонний дзвінок вирішить багато, але так нічого не навчуся. І я втомилася. Сама. Після розлучення. Дитина на руках. Дочці було 9 років. Ніхто не допомагав. Із заробітків, які мала, не могла б побудувати свою мрію – будинок і елементарний транспорт. Я закінчила музичне училище, інститут культури. Працювала і в музичній школі, і приватні уроки давала. Все одно грошей не вистачало.
Оксані якраз виповнилося 34 роки і цей період став переломним.
– Не хотіла перебиватися, а потім на пенсії отримувати мізер, – продовжує. – Вирішила поїхати на кілька років у Японію, попрацювати, подивитися, як живуть інші.
До Японії – на 15 років
Оксана поїхала до Японії на гастролі. Дитину залишила з батьками. Пів року працювала там за контрактом вокалісткою. В Оксани з’явився шанувальник – японець.
– Він приїхав за мною в Україну, – пригадує жінка. – До Японії переїхала у 2001 році вже на постійне місце проживання. Ми одружилися, але невдало. Я не з тих жінок, які будуть підкорятися, коли їх сприймають, як порожнє місце. Не буду прислуговувати чоловікові. Надаю перевагу партнерським стосункам. Японці агресивні в сімейному плані. Не всі, звичайно. У них на першому місці робота, потім друзі, а на останньому – сім’я. У нас – навпаки. Я бунтувала і, врешті, щаслива, що ми розлучилися. Адже був деспотизм, ревнощі.
Фото надала Оксана Гуцул
У Японії Оксана перебувала до 2013 року. Проживала у місті Хофу префектури Ямаґуті.
– Мала свою музичну студію, брала участь у корпоративах, – додає Оксана Гуцул. – Співала українською, французькою, японською і англійською мовами. У жанрах – поп, джаз, рок. Тепер не співаю і не хочу. Навіть для себе. Очевидно, я перенаситилася. У Японії працювала одночасно у трьох закладах. Спала по три-чотири години упродовж восьми років. Повноцінний вихідний – лише один в місяць. Це дуже важко. Звичайно, гарно, коли ти хочеш співати і публіка тебе сприймає.
Оксана Гуцул багато почерпнула від жителів маленького містечка Хофу, яке розташоване між Хіросімою і Нагасакі.
– Я чимало навчилася, – каже. – Вразили японські сади. Гарно підстрижені дерева, усе акуратне. Надзвичайно розвинене мистецтво мініатюри. Цілі острови чогось природного. Наприклад, доріжка посипана камінням – це є море. Більший камінь – це скеля. Біля тої скелі якась покручена сосна.
– Хочу підрізати соснові дерева на їх манер, – говорить Оксана. – А от японці дуже люблять нашу природу. Приїжджали до мене, то казали: «Ти не розумієш. Захоплюєшся японськими садами, а у вас все таке природне і гарне».
Коли Оксана Гуцул повернулася до України, мала ціль – жити за 10-12 кілометрів від Тернополя. Об’їздила весь Тернопільський район у пошуках земельної ділянки.
– Обдивилася все, нічого не сподобалося, – пригадує. – Потім випадково побачила одну газету. Натрапила на оголошення, що продається ділянка. Замовила таксі і приїхала. Гектар земельної ділянки у 2004 році придбала за 2500 доларів. Моя мама плакала. Казала: «Куди ти вкладаєш гроші?». Це було поле, бур’яни, маленький садочок і стара глиняна хата. Пробувала її реставрувати. Але ціна реставрації мала б коштувати 20 тисяч. З неї лишився тільки підвал. Відреставрувала сарай.
Відмовилися від газу
Будинок із сосни побудували не зразу.
– Спочатку поставили коробку, – розповідає Оксана. – Потім зібрала гроші на вікна. А згодом подивилася на те, що збудували, і розплакалася. Дім був неправильно побудований, не посаджений. Запросила експерта, щоб підказав, як врятувати. Він навчив, як усе пошліфувати, поґрунтувати, герметизувати, законопатити. Майстри зробили тільки коробку, вікна, підвели воду і електрику. Решту доробляла сама – фарбувала, лакувала.
– Дерев’яний будинок вигідний, – продовжує Оксана. – Збудували, декорували і більше до нього не торкаєшся. Не треба ні фарб, ні шпалер. Лаком покрила – і все. Сосна з роками стає кам’яною. Тепер це дерево набагато важче розрізати, ніж спочатку. Дуже теплий будинок.
Мріяла про великі вікна на японський манер. Не хотіла підводити газ. Не люблю, коли зі мною бавляться: то таку ціну встановлюють, то сяку. Подобається стабільність, коли нічого не міняється, але все прогресує.
– Газу у нас нема взагалі, – додає чоловік Оксани, Олексій Гріднєв. – Опалюємо каміном. Площа будинку 98 метрів. Камін має два рукави – один виходить в одну спальню, а другий в іншу. Добре збудований, тому іде мало дров. Розпалюємо у каміні десь о 16-й годині. До того часу – тепло. Коли світить сонце, то дерев’яний будинок нагрівається.
Будинок щороку “плаче”. Від нагріву сонця витікає смола.
– Люблю хвойні дерева, – говорить жінка. – Багато ефірів в повітрі, фітонцидів. У найменших краплях роси є розпилені природні ферменти і ми дихаємо ними. Це для тонкого тіла людини. Звідси і настрій хороший. Тоді нема алергій. Так само і щодо звуків. Шум машин недобре впливають на слух. Організм відчуває стрес. А в такому місці, як тут, усе вибудовується в потрібному порядку. Гармонійно поєднуєшся зі світом і всі твої біоритми синхронізують з біоритмами природи. У результаті – маєш світлу голову. Тебе вже ні рекламою, ні чужою думкою не можна зазомбувати.
На хуторі. Фото надала Оксана Гуцул
Романтична зустріч через 33 роки
Усю енергію Оксана вкладала у будівництво. Жила цим. Махнула рукою на особисте життя. Після двох розлучень зареклася більше не мати стосунків.
– Вважала, що більше ніяких екстремальних сімейних справ не хочу, – сміється Оксана. – А тут трапилася романтична історія. Ще в юності Олексій був моїм першим хлопцем. Мені тоді виповнилося 16 років, а йому – 22. Запропонував вийти заміж. У 16 років я злякалася виходити заміж. І так ми загубилися на 33 роки. Цікаво, що обоє розлучилися в один рік і в один місяць з різницею у два дні. Не змовлялися, бо не підтримували контакт. А потім знайшли одне одного через соцмережі. Він приїхав сюди і лишився.
– Прекрасно вирішуємо всі питання, не сваримося, – каже Оксана. – Трапляються суперечки, але консенсус завжди присутній. Разом уже 9 років.
Спершу Олексія дивувало самотнє життя серед поля. Не знав, що Оксана повернулася з Японії втомленою від людей, машин і технологічного світу.
– Хотіла покинути професію і сховатися в глухе місце, щоби тільки найближчі знали, де я і що зі мною, – згадує Оксана Гуцул. – Він був ошелешений, коли приїхав сюди. Поле навколо, поодинокі дерева і лише один будинок стоїть. Розповіла, для чого це роблю, в чому унікальність.
Проміняв бас-гітару на лопату
Олексій Гріднєв – бас-гітарист. Грав у групах «Баніта Байда», «Біакорд». Закінчив інститут культури. Працював у Державному духовому оркестрі України. Також викладав естрадно-джазову музику.
– Перед тим, як поїхати на хутір, п’ять років працював у Київському муніципальному естрадно-духовому оркестрі України, – говорить Олексій. – Їздили до Італії з ансамблем Внутрішніх справ. Подорожували Європою.
– Є книга «Золотий фонд України». – додає Оксана. – Йдеться про наших художників, поетів, письменників. Про Олексія теж є інформація, як про оркестрового бас-гітариста. А тепер проміняв бас-гітару на лопату.
– Чи важко було адаптуватися тут після Києва? – питаю Олексія.
– Не сказав би, що так аж важко. Київ дуже виснажує, тисне на голову. Я працював в оркестрі до обіду, а потім сідав у таксі і їхав кудись підробляти до 20-21-ї години. У нас так всі працювали. Спершу ностальгував. Дуже хотілося десь пограти. Музикант – це на все життя.
– Спершу Олексієві було незвично після столиці, – продовжує Оксана. – Але місто переобтяжує. Тому що людина не народжується для того, щоби стільки працювати. Наприклад, захотілося мені яблука. Можу тут зірвати. Важкого процесу між моїм бажанням і яблуком – нема. А щоби в місті отримати це, мені треба оплатити ціну цього яблука, тому, хто його зірвав і тому, хто його транспортував, тому, хто його продає і ще плюс націнка. Це повний абсурд. Коли живеш усамітнено, тоді розум трошки просвітлюється. Для чого оці всі перехідні етапи, якщо є я, є яблуня і я зірвала собі яблуко, коли захотіла? Людина – це частина природи, а ми у суспільстві живемо штучно.
Хочемо отримувати враження, переживати різні емоції. Навіть якщо нічого не відбувається, кожен схід і захід сонця тут інший. Живий світ постійно змінюється.
– Восени тут практично немає сонця. – каже Олексій. – Вітри дують, холодно. Мжичка. Нікуди ні вийти, ні щось зробити. Люблю бути на повітрі. В такі дні гуляємо із собаками, книжки читаємо.
– Зима – це чудовий час, коли можна повчитися чомусь новому, – продовжує Оксана. – Деколи вечорами дивимося улюблені фільми. Діти приїжджають. Двоє синів Льоші і моя дочка. Їх тягне сюди. Дочка живе в Америці. Закінчила там університет. Вона дизайнер ландшафту.
Приємніше працювати на себе, аніж на найкращого господаря
Оксана каже, що не сумує за сценою.
– Мені легко було зійти зі сцени, – каже. – Адже одна творчість переросла в іншу, менш екстремальну. Тут сама собі господиня. Встаю, коли хочу. Лягаю, коли хочу. Як змучена, не працюю. Сама планую роботу. Почуваю себе вільною. Приємніше працювати на себе, аніж на найкращого господаря.
Мені подобається управляти своїм життям. Якщо людині вдається проявити свою індивідуальність, це велике щастя.
Садиба, де проживають Олексій і Оксана, відрізняється від дачі за містом чи помешкання у селі. Створили тут цілу екосистему – з озерцем, пасікою, деревами, травами, грибами.
– Озеро не дає перемерзати рослинам, – пояснює Оксана. – Тут поле. Все оточене невеличкими лісосмугами, які ховають садок. Далі йдуть кущі, трави, квіти і в центрі серце – наш будинок. Цей гектар – це є мій дім.
– Чому саме гектар землі? – продовжує Оксана. – Людина своїм поглядом може осягнути гектар, ну, може два. Оті величезні поля, які обробляють фермери, як сироти. Трактори їздять, люди щось збирають, але земля не обласкана, не полюблена. А земля, яка з тобою безпосередньо контактує, особлива. Дерево так само реагує на людину, як собака, яка радіє і махає хвостиком.
У такому світі контактуєш з тими, хто тебе любить. Тут менше хворію. З моїх спостережень, люди перестали бачити схід сонця. А природа кожного дня дивує.
Подружжя за три роки посадили дві тисячі дерев.
– Живемо на одному місці, але перед очима постійно інша картина, – продовжує. – Дерево годує, тішить око і дає чисте повітря. В квартирі того не отримаєш.
Свій ліс, риба в ставку і власний острів
Вирощують не лише фруктові дерева.
– Сосновий лісок закриває від вітру, – пояснює Оксана. – Високі дерева регулюють повітряні маси. Зберігають вологу. Тут нема засухи і не треба нічого поливати. Такими деревами варто обсаджувати фруктові. Вони захищають. Це важливо, тому що яблунька, груша не підтягують воду. Не дають такого мікроклімату, тіні, свіжості, як, наприклад, береза, дуб, сосна, ясень.
Посадила японський клен. Подруга прислала з Японії. Посадили дубову алею. Ялини для соснового лісу везли із Карпат.
Під сосною, яку посадили найперше, ростуть маслюки. Є опеньки, печериці, рижики. Підростуть дуби, з’являться і білі гриби. Там, де сосни, буде кислий грунт, бо хвоя осипається. На галявинах плануємо вирощувати чорницю, різні ягоди.
Для бджіл посадили акації. Мурашники не знищуємо. Лише розбиваємо, щоб не були такі високі. Кротів не знищуємо, але наші кицьки їх ловлять. Де є кріт, там хороша екологія, бо є черв’яки. Кріт не їсть корені, хіба трошки підриває їх. Він їсть черв’яки біля коріння.
– Маємо ще пасіку – 13 бджолиних сімей і одну колоду, – додає Олексій Гріднєв. –Тримаємо курей. Є собаки і кішки. Пасікою надихнула мене Оксана. Подарувала мені колоду на день народження. Раніше люди збирали мед в лісі. Залізали в дупло і вигрібали мед разом із сотами. Потім на зиму вирізали дерево, робили дупло в ньому і ставили на город.
Колодний мед набагато смачніший. Вощину, все-все, що є в колоді бджоли роблять самі. Тане в роті все – і мед, і віск. Я такого меду зроду не пробував. А у вулик вощину купляють, бджілки їх доробляють і потім заповнюють медом. Ну і колода не вимагає якогось втручання. Відкрив, подивився, на кусочки порізав і їси.
Коли Оксана купувала земельну ділянку, шукала саме таке місце, де була протічна вода.
– Тут був потічок, – пояснює. – Я побігала по інстанціях, зібрала документи і отримала дозвіл розкопати той потічок. Утворився ставок. Я називаю озеро. Для когось це можливо і калабаня, а для мене це озеро. Вода тут як текла, так і тече. Мій дід колись у сильні морози під яблуньки ставив тазики з водою. Я не розуміла, для чого. Казав, щоби дерево не замерзло. Яке це має співвідношення, які закони природи діють, не маю поняття. У нас від морозу не гинуть жодні дерева, хоча вітри дуже виснажують їх.
У ставку згодом запустили рибу
– Тут крупна риба – товстолоби «ходять» стадами, – каже Олексій. – Коропи, карасі, білий амур, раки. Це – творчість. Ми не трудимося з ранку до вечора. Робимо щось під настрій. Купаємося постійно. Тут гарно засмагати, бо ніхто не бачить.
– Серед озера хотілося мати острів, – додає Оксана. – Була мрія – власний острів. Вода виглядає мутною, тому що там глина. Але вона чиста і цілюща, тому що в ній повно каміння з кремнію. Спеціально збирала його і кидала у воду. Кремній посилює властивості води, як хороші, так і погані. Перед цим вияснили у фахівців, що вода хороша. І вода – це носій інформації.
На хуторі не потрібно багато грошей
Усамітнене життя не потребує багато грошей. Урожаю з грядок обом вистачає на весь рік і ще лишається, щоб приймати гостей.
– Купуємо лише хліб, олію, вершкове масло, сіль, цукор і крупи, – розповідає Оксана. – Решту продуктів – усе своє. Посадили шовковицю там, де курочки живуть. Коли вона дозріває, то опадає. Щоб не здармувати урожай, кури під’їдають. Усе продумали до деталей. Дещо загороджено сіткою, то біля сітки посадили троянди, щоб вони її закрили.
Тут треба менше грошей, ніж у місті. Легше жити, коли в голові не крутяться суми і фінанси. Є – добре. Нема – теж добре. Не маю на що їх витрачати. Гроші ідуть хіба на якісь дизайнерські речі – пічку вибудувати, павільйон зробити чи на озері місток зробити. Ми на 100 відсотків ще не обжилися. Подобається процес.
– Оплачую податок раз в рік за землю, – додає Оксана. – І ще плачу за електрику. Вода своя, бо маємо свердловину.
З одягом теж простіше. Вечірня сукня мені тут ні до чого. Маю в шафі, але вдягаю хіба на якусь дефіляду, коли їдемо до міста. Постійно зручний одяг – футболка, джинси, куртка. Є великий гардероб від концертної діяльності і я не знаю, що з ним робити. Щось дарую людям, щось діти розбирають. Коли співала, постійно оновлювала гардероб, тому що двічі в одному і тому ж не можна вийти на сцену, тим більше в одному і тому ж місці. На це ішло багато грошей. Зараз цього не потрібно і я абсолютно щаслива.
Створили мінімальний комфорт. Є гаряча вода, душ. І більше нам не треба. Але для того, щоб так сказати, спочатку треба те все мати, через усе перейти, оцінити і аж тоді зрозуміти, що тобі половини з того не потрібно.
Найголовніше, що тут відбувається, це абсолютно вільна думка. Нізвідки нема нав’язування інформації. Я, наприклад, довго не могла зрозуміти – де є чиясь думка, а де конкретно моя. А яка ж моя думка? Що таке унікальне можу відчути й подумати?
Навчилася тут чути себе і Всесвіт. Не секрет, що є ноосфера – інформаційне поле землі. Хтось може до нього підключатися, а хтось ні. Це відбувається на рівні інтуїції. Мене вже не спокусити людськими атракціонами і якимись клубами. Це зайве і даремна трата часу.
Зробили теплицю під землею
Фото: Наталія Лазука
Оксана і Олексій підійшли творчо і до фізичної праці. Продумали усе так, щоб не перевтомлюватися.
– Грядки восени накриваю соломою, – пояснює Оксана. – Навесні відкриваю і сію. Тільки зійде, знову прикриваю соломою. Вона не дає рости бур’янам. І я не втомлююся. Якби по кілька разів вискубувала бур’яни, то задоволення було б мало. Якщо великий бур’ян, то я його вирву, а ту дрібноту солома заглушує – головне, щоб рослинка вище піднялася.
З поливом продумали. Всюди пластикові пляшки з водою. Огірки поливаємо теплою водою, яка за день у пляшках нагрівається на сонці. Японський перець на грядках вирощуємо.
Наше ноу-хау – теплиця під землею, яка функціонує взимку. Викопали яму на два метри вниз. Обмурували стіни. Зверху накрили склом. Опалювати не треба. Прочитала, що іще 100 років тому робили такі теплиці. Взимку в ній росте зелень. Якщо вирощувати тут помідори, то все-таки потрібно трішки пропалювати.
– Поставили сонячні батареї, – додає Олексій. – Зелений тариф. Заробляємо. Продаємо електроенергію державі. Ми не працюємо, а працює за нас сонечко.
Вважаю, що найбільший гріх – отримати життя і не бути щасливим. Щастя – це відчуття, яке з тобою залишається надовго. Коли розумієш, що ти не випадковість в цьому світі. На тобі щось тримається і ти на щось впливаєш. Ми не спроста народжуємося. Та, буває, люди чогось хочуть, про щось мріють, мають задоволення від цього місяць, а платять за це пів життя.
Дочка вивчала японську мову в супермаркеті
Японська ментальність навчила Оксану спостерігати. Бачила, як японці приховують емоції.
– Є фраза, яка нічого не означає і одночасно означає все, – розповідає. – Звучить: так чи не так? Не зрозуміло, чи вони погоджуються з тобою, чи не погоджуються. Золота середина. Немає ніяких стресових викидів. Це – люди в масках. Вони привітні, але ніколи не прочитаєш, що у японця на душі. Стриманість у всьому. Якщо і проявляють емоції, то щирі, світлі. Цим мені Японія і подобалася. Якщо вже розкриватися, то такою, якою ти є, відвертою. А якщо не хочеш чогось показувати, боїшся, що тебе образять, неправильно скористаються твоїми емоціями, краще займати нейтральну позицію і не ділитися.
Японці пунктуальні. Аж занадто. Можуть з’явитися за 15 хвилин до початку зустрічі. Боже борони, запізнитися. Але часом коли ти ще зайнятий, а гість у тебе вже 15 хвилин вдома, то не знаєш, куди себе подіти. Точні і ввічливі. Наприклад, побули в компанії ввечері, то японець обов’язково наступного дня передзвонить і подякує: «Ми дуже задоволені, щиро дякуємо за цю зустріч». Так само перед зустріччю кілька разів нагадують про неї.
Хамства не зустрінеш ніде. Моя дочка у 16 років вивчала японську мову в супермаркеті. Яким чином? Наприклад, вона вивчала слово “сіль”. І супутні слова: морська, кам’яна, кристалічна, не кристалічна, сильно солена, мало солена. Брала набір слів, йшла в супермаркет і «діставала» працівника: покажіть мені таку-то сіль. Запитувала. Вони відповідали і так вона вчила японську мову. Потім пішла на роботу. Добре знала комп’ютер і англійську. Була перекладачем на аукціонах.
Японські страви майже щодня
Оксана любить готувати японські страви і розповідати про Японію.
– Оксана мене дивує, – говорить Олексій. – Часто готує страви з японської кухні. Люблю креветки в різному виконанні. Курочку зі спеціями по-японськи. Карі на японський манер. Набе – багато овочів у бульйоні з риби, м’яса.
– У Японії мала багато друзів шеф-кухарів, – продовжує Оксана. – Кожен поділився своїм секретом. Домашні японські страви готую практично щодня. Знаю багато рецептів. Кухня Японії не займає багато часу. Продукти, як правило, напівсирі. Японці не смажать і не переварюють продукти, лише злегка морять. Додають багато різних соусів.
Чому у японців виходять такі смачні страви? Є п’ять позицій. Перша – завжди до страви додають цукор. Друге – сіль. Вона закріпляє смак. Третє: кислі фрукти – лимон, оцет чи ще щось. І далі вже можна додавати якісь спеції і приправи.
Специфіка сніданку, обіду, вечері – мисочка рису, мисочка японського супчику, два-три види м’ясного, рибного бульйону. Всього потрошки. Але я колись ненавиділа цю кухню тільки через те, що мені доводилося готувати все у міні-дозах і щоразу інакше. Колишньому чоловікові казала: «Я не шеф-кухар і того робити не буду».
– Проте захопилася, – додає Оксана. – Японська їжа низькокалорійна, легко засвоюється. Майже нема жиру. Мені подобається. Звичайно, я не готую точно так само, як в Японії. Смакові нюанси є, бо це з наших продуктів. Експериментую.
Недавно приготувала ікру з баклажанів. Чоловік сказав, що дуже смачна. Все, що я додала з японської кухні, це часник та суміші червоного перцю. І вже та ікра має інший смак. Креветки чилі чоловік дуже любить. Теж є спеціальний томатний соус для креветок. В кінці потрібно додати часник і червоний перець.
У Японії Оксана обходилася мінімумом. Розуміла, що поїде додому і все треба буде або роздати, або викинути. Тому не обростала великою кількістю речей. І так за 15 років звикла.
– Тепер думаю, що в мене забагато всього, – усміхається Оксана. – Більше ціную щось живе, тому що воно росте, міняється. Люблю ковані речі. Як щось зламається, його можна припаяти. І ковані речі дають легкість великому будинку.
– Будинок – це не найголовніше, – продовжує. – Це як тимчасовий дах над головою. Щоб поспати і сховатися від холоду. Але цей простір здатний тішити, лікувати.
Навіть сосновий ліс, який ми посадили, може стати в нагоді.
Через 40-50 років нащадки можуть збудувати з цього лісу свою хату. Що залишати своїй дитині – щось мертве чи живе? Перевага живому. Навіть з комерційний питань. Весна. Березовий сік, бо є 70 беріз. Живи. Що сам не вип’єш, то можеш когось пригостити, продати і уже виживеш. Потім починається якась зеленина, ягоди, малини повно. Подобається, що не треба ходити на певну годину на роботу і через скількись годин повертатися додому. Це і є свобода, про яку мріяла.
Наталія ЛАЗУКА
Обговорення