Тернопільська радіожурналістка Галина Юрса переконана, що найважча ноша у шлюбі лягає на плечі жінки.
І справа не лише в тому, наскільки багато обов’язків у неї чи справ. Щоб шлюб був міцний, жінка має багато чим поступатися і вміти передбачати події, особливо неприємні, через що їй психологічно важко. Чоловікам не легше, просто вони не скаржаться, як жінки, часом навіть більше терплять, але мовчать. Пані Галина вважає, що коли вдома все добре, то заслуга обох, а коли біда – тягар також обох.
— Один священик казав, що шлюб прирівнюють до мучеництва. Як гадаєте, в тім щось є?
— Ніколи про це не думала. Знала з дитинства, бачила в своїй родині та інших сім’ях, що шлюб – не суцільне свято, але щиро вірила, що чоловіка та жінку поєднують кохання, взаємоповага. А це – неземне щастя, воно часом і болюче буває. Але хто любить по-справжньому, то відчуває не муку, а радість від того, що коханий поряд, ти чуєш кожного дня його голос, вдихаєш запах його одягу, готуєш йому їжу, переш, купуєш одяг, навіть сперечаєшся з ним. Ні, це не мучеництво.
— Чи з’явилося краще розуміння світу чоловіків, виховуючи синів?
— Моїм першим чоловіком у житті був дідусь Григорій. Малою казала, що коли виросту, вийду за нього заміж. Він оберігав мене від злого, часом (це я зрозуміла, ставши дорослою) тримав мене, ніби якусь гарну квіточку у теплиці, щоб на мене ні холоди не віяли, ні сонце не пекло. Ді-
дусь був справжнім чоловіком, бо не дозволяв бабусі важко працювати, а надихав бути домашньою господинею, виховувати дітей, турбуватися про чоловіка, а з часом – і про онуків. Щоб вдома був достаток, дідусь працював удень і вночі. Малою я мала найкращі та найдорожчі ласощі, згодом – модний джинсовий одяг, гроші, скільки хотіла. За життя я ображала його неувагою та нерозумінням. Хоч його вже давно нема, він, як ангел, і надалі продовжує мною опікуватись, чи, може, мені так здається.
Батька Мирона любила більше від усіх. На жаль, мої батьки розлучились, тому мало у житті його бачила, але завжди вважала і вважаю тата найкрасивішим та найкращим. Його останній подарунок – набір каструль — став для мене якимось оберегом. Все з тих баняків особливо смачне та корисне для мене і для родини. Подарунок не судилося прийняти з рук тата. Його віддали мені після його похорону.
Ще одним моїм милим чоловіком був брат Володя, який загинув 14-річним. Великі неприємності чекали на того, хто хоча б погано подивився на мене. Часом зловживала тим, за що нині щиро каюсь. Але це було в дитинстві і нікому особливої шкоди не принесло. Коли Бог послав синів, я все, що взяла в дитинстві та юності від дідуся, батька і брата, віддала їм. Найбільшою своєю нагородою як матері вважаю слова старшого сина, який якось сказав: «Навіть якщо у моєму житті не буде хорошої дружини, тещі, дочки чи онуки, я цього ніколи не відчую, бо ви, мамусю, дали мені в дитинстві так багато жіночого тепла, любові та уваги і продовжуєте це робити…»
— Що саме почали більше розуміти з народженням синів?
— Що мужчина, скільки б йому не було років, — завжди дитя, яке треба любити, турбуватися про нього, прощати, бачити в ньому лише хороше.
— Про що найчастіше розмовляєте із синами?
— Про все, а якщо одним словом, то про любов.
— Якого вони віку, як їх звати, чим вони захоплюються?
— Володі 31 рік, він одружений, любить подорожувати, милий мрійник, дещо авантюрист, добра душа. Богданові — 12 років, він школяр, марить футболом, за що не береться, все йому вдається, має здібності до мистецтва, так само авантюрист, любить брендовий одяг, розкіш. Чимось нагадує дідуся Григорія, бо вважає, що жінка має сидіти вдома, займатися господарством, дбати про чоловіка і не працювати на державу.
— Ви народили другу дитину у 40 років. Якими бачите плюси і мінуси пізніх пологів? Чи правда, що жінка завдяки цьому омолоджується?
— Виносила і народила другу дитину дуже легко. Напевно, тому, що хлопчик був таким бажаним. Єдиний мінус у тому, що і перший, і другий син були і є одинаками. Різниця між ними аж 19 років. У старшого – своя сім’я. Брати рідко бачаться, спілкуються лише по телефону та через інтернет. Якби була трохи молодшою, то не боялася б народити ще одне дитя, а так є, як є. Мені здається, що жінка не від пологів омолоджується. Розумієте, вдома чути дитячий щебет, потім дзенькіт розбитого м’ячем скла, тобі вже п’ятдесят, а у тебе лише десятирічний син, життя лише починається. Ось це, напевне, і дає відчуття молодості.
— Яка ви мама – демократична, авторитарна, любляча?
— Авторитарна і любляча. Як каже молодший син, маю погану жіночу рису – люблю командувати. Керуюсь емоціями та почуттями. Хочу вберегти синів від помилок. Часом це для них виглядає дуже нав’язливо. Але це любов та опіка у нашому розумінні. До речі, і я в дитинстві була такою ж.
— Світ чоловіків – який він для вас?
— Не знаю. До кінця не вивчила його. Часом читаю якусь психологічну літературу про це. Але найкраща наука — це життя і власний досвід.
— У чому чоловіки, за вашими спостереженнями, сильніші від жінок?
— Вони, на мою думку, добріші від жінок і щедріші. Часом спостерігаю за реакцією чоловіка та жінки під час шлюбної церемонії. Наречений такий щасливий, радісний, сповнений надій, а наречена чомусь холодна, створює враження байдужої. Не розумію цього. Не бачу щастя в очах жінок. А в чоловічих очах це щастя веселкою грає. До речі, це не лише моя думка, так вважають багато людей, які, власне, проводять церемонію шлюбу. Але я говорю не про всіх, а загалом. На ринку щось швидше у чоловіка куплю, ніж у жінки. От така дискримінація з мого боку щодо представниць статі, до якої сама ж належу.
— А в чому слабші?
— Що не можуть виплакатися, якщо біда, поскаржитися. У тому, що вони добріші від нас. Розумієте? Добріші.
— Чи завдяки глибшому розумінню чоловічого світу змінилося ставлення до чоловіків?
— Я люблю цей народ з дитинства.
— А чого не можете збагнути в чоловічому світі?
— Якщо я його збагну, він перестане мене цікавити. Мене майже кожного дня приємно чи не дуже дивують сини, чоловік, мужчини, з ким доводиться мати справу на роботі та поза нею. Це тому, що я чоловічого світу так і не вивчила.
— Які плюси, коли в домі живуть чоловіки?
— Багато роботи, клопотів, адреналіну.
— А мінуси?
— Мінус — якщо чоловіків нема.
— Чого найбільше, якщо можна так узагальнити, потребують у житті чоловіки?
— Від жінки – ласки, ніжності, доброти, співчуття, турботи, піклування, любові, кохання, сексу, смачної їжі…
— Що саме вам допомагає легко знаходити спільну мову з чоловіками?
— А я вам не сказала, що мені з ними легко. Буває і нелегко, і непросто. Але від того ще цікавіше! Не завжди зауважую за собою, але люди кажуть, що я завжди усміхаюсь. Може, усмішка – перший крок до розуміння людини? А ще намагаюсь бути корисною, вислухати, хоча багатослівних і нудних чоловіків недолюблюю.
— Чи зраджували ви своєму чоловікові?
— Фізично (тілесно) не було часу. А морально? Бувало. Для, прикладу, коли посварились чи образив мене словом, неувагою, то часом уявляла себе з іншим і думала, що відімстила. Потім мала над чим тішитись, особливо, коли зустрічала того, з ким «зраджувала».
— Вас завжди оточували чоловіки як друзі, як колеги чи більше як залицяльники?
— Колись в далекому дитинстві мама сказала, що я буду чоловікам подобатись у зрілому віці більше, ніж в юності. Я на це не звернула ніякої уваги, проте, ставши дорослою, зрозуміла, що вона була права. До кінця не зрозуміла, чому так. Правда, на останній зустрічі однокласників з приводу 35-річчя закінчення середньої школи один чоловік (хлопчик з далекого дитинства з паралельного класу) запитав: «Галю, ну чому ти колись не була такою прикольною, як сьогодні? Ти так мені подобалась, а я навіть підійти до тебе боявся». Часто чую від чоловіків слова поваги, вдячності, любові. На останнє реагую однаково з повагою та співчуттям. Я — заміжня жінка, і про жодні стосунки мови бути не може.
— Чи можлива дружба між чоловіком і жінкою?
— Можлива до того часу, поки сама жінка не дозволить мужчині перейти межу. Ніколи не осуджую людей, які мають стосунки «на стороні». Це їхній вибір, і кожному явищу є пояснення. Але дуже не люблю, коли коханці (чи як їх назвати?) спочатку забавляються у перелюбі, а потім, коли щось піде не так, виставляють своє інтимне життя, яке повинно належати лише їм, на загальний осуд та посміховище. Але в тому є і позитив – народжуються веселі анекдоти.
— Який чоловік вартий любові й поваги жінки?
— Жінка любить душею. Доводилось бути свідком, як дуже гарні дівчата брали шлюб з ув’язненими. Знаю родину, де жінка довго боролася із чоловіком, який був залежним від наркотиків, хоч її руки добивались достойні мужчини. Я поважаю чоловіків сильних душею, за плече яких можна заховатися.
— Чи заздрять вам жінки, що ви так легко, просто і безпосередньо спілкуєтеся з чоловіками?
— Я цього не знаю. Буває, правда, хтось, побачивши моє прихильне ставлення до того чи іншого чоловіка, скаже: «Якби ти знала, який він насправді, ти б з ним інакше поводилась». Зазвичай відповідаю: «Якби він знав, яка я зараза, то взагалі б зі мною не розмовляв».
— Ви — з тих жінок, які не бояться бути і смішною. Це — рідкість. Що це — ваше сприйняття життя чи просто така вдача?
— Цього, напевне, набралася від своєї шкільної подруги. Вона була такою смішною, не веселункою, як нам здавалось, а саме смішною. Ми не розуміли її, часом соромно було за неї. Лише з роками зрозуміли, що Леся ставала такою тоді, коли в когось з її подруг були неприємності. Вона веселила нас, була часом клоуном у спідниці. Це дуже благородна, на мою думку, риса. Це — позитив. У світі горя, в якому ми живемо, то справжній скарб.
— У чому ваше найбільше щастя?
— Колись в дитинстві нагрубила сусіду, а він сказав, що не ображається на мене, бо «ти і не жило ще зовсім». Уже прожила більше півстоліття і відчуваю часом, що справді «ще не жило». Не задумуюсь про це. Можливо, тому, що живу у щасті.
Джерело: НОВА Тернопільська газета
