Йому пророкували велике політичне майбутнє. Свого часу він був секретарем Почаївської міської ради та представляв одну з найрейтинговіших і найпотужніших політичних сил. Та у Бога були свої плани. Володимир Руднік, а нині Єпископ Ужгородський та Закарпатський Української православної церкви Київського Патріархату Варсонофій свідомо відмовився від щастя створити власну родину, стати батьком і цілковито присвятив своє життя Господу. І, як він сам зізнається, жодного разу про це не пошкодував.
«Головне – не забувати про чернечі обіцянки»
– Свого часу Ви будували політичну кар’єру і навіть балотувалися на посаду міського голови Почаєва. У який момент зрозуміли, що політика – це не Ваше і вирішили прийняти сан?
– Думка про прийняття сану була ще до роботи в органах місцевого самоврядування. Перша моя вища освіта – богословська. Вже тоді, вивчаючи закон Божий, я подекуди замислювався над вибором – священичого сану просити чи обирати мирську професію. Вийшло так, що, отримавши ступінь бакалавра, я повернувся до свого рідного Почаєва, де після подій Помаранчевої революції мене обрали секретарем міської ради. Тепер я розумію, що ця посада була дана мені Всевишнім не для світського возвеличення, а для того, аби навчити основам керівництва, діловодства та юриспруденції, якими до цього дня користуюся у своїй архієрейській і управлінській діяльності.
Обрати сан можна, але якщо на це нема волі Божої – людина не встоїть при першій же спокусі. Під час вже свого служіння я не одноразово бачив такі випадки, коли священики полишали сан і йшли у світ.
– Чому саме Закарпаття? Вас спрямували на службу чи маєте там родичів?
– Родичів на Закарпатті у мене нема, та є добрі парафіяни, які, дійсно, в деякій мірі замінили мені родину. А чому саме Закарпаття? Церква монаху благословляє послух, який він повинен виконувати відповідально. Архієрей – це, в першу чергу, чернець, і доручення церкви (Священного синоду в даному випадку) – закон. 24 січня 2015 року Священним синодом Української православної церкви Київського патріархату мене було обрано керуючим Закарпатською єпархією, тим самим дано послух єпископського служіння у вакантній на той момент Закарпатській кафедрі.
– Що найскладніше у служінні?
– Найскладніше – це боротьба з самим собою. Архієрей у сучасному світі повинен бути, в першу чергу, зразком молитвеника, прикладом непохитного, правдивого та справедливого адміністратора і завжди тримати руку на пульті сучасного ритму існування .
Ченці, архієреї, священики покладають своє життя на вівтар жертовності через служіння. Ми можемо робити незначні вчинки, виявляючи доброту до наших ближніх, брати участь у служінні територіальній громаді, виконувати обов’язки в наших місцевих храмах або робити внески у великомасштабні гуманітарні програми церкви. Ці вчинки, великі чи малі, дозволяють нам відчувати щастя від єднання з нашими братами і сестрами і нагадують нам, що через нас Бог часто відповідає на молитви інших людей. Проте боротьба з собою в цих справах грає велику роль. Перебуваючи у світському спілкуванні, головне – не забувати про чернечі обіцянки, які були дані при постригу самому Ісусу Христу. Але без молитви і Божої допомоги це надзвичайно важко.
«Не дозволяю собі думати про повернення до політики»
– Чи часто Вас дивують людські гріхи під час сповіді?
– Всі ми грішні. Тому мене не гріхи дивують, а люди, котрі не йдуть до сповіді, боячись осуду священика, забувають при цьому, що сповідь приймає сам Христос, а той, хто сповідує, – це лише виконавець Божої волі, якому Господь дав можливість відпускати гріхи.
– Як правильно дотримуватись посту і яке утримання важливіше – фізичне чи духовне?
– Піст – це відмова не тільки від певної їжі, а й від усіх шкідливих звичок і веселощів. Це час покаяння, роздумів, час, який дано нам для душевної користі та для спасительної надії у земному житті. У дні говіння кожен християнин покликаний, подібно старозавітному єврейському народу, перейти через пустелю відречення від усього, що руйнує душу людини: злоби, ненависті, надмірних прив’язаностей, гніву, лінивства та байдужості.
– Ви досить публічна людина як для служителя церкви. Можливо, ще задумуєтесь над політичним майбутнім?
– Христос сказав: «Ніхто з тих, хто поклав руку свою на плуга та назад озирається, не благонадійний для Царства Божого!», тому навіть не дозволяю собі думати про повернення до світського життя , а тим більше – до політики. А тим, хто до такого життя прагне, скажу: будьте готові до великої кількості бруду, неправди, осуду, лукавства, лицемірства, заздрощів у вашу адресу зі сторони опонентів. Спасіння для своєї душі там Ви не знайдете.
Щодо публічності. Архієрейський сан зобов’язує мене працювати на розвиток церкви в цілому і єпархії зокрема. Тому, як керівник обласного рівня, представляю єпархію на всіх державних заходах, мітингах, міжконфесійних молебнях, які проводяться на території Закарпатської області, а подекуди з благословення нашого Предстоятеля, Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, і за її межами.
«Молитва у мережі Інтернет: а чому б і ні?»
– Як ставитеся до поширення молитов у мережі Інтернет, чи мають вони таку ж силу, як і молитва у церкві?
– Молитва завжди має силу, якщо вона від щирого серця. Погано, коли люди устами наближаються до Бога, а серце їхнє далеко від Нього.
Стосовно поширення молитов у мережі Інтернет. Особисто моя думка: а чому б і ні? Диявол пропагує розпусту та гріх, то чому б, на противагу йому, не поширювати молитву та Закон Божий у всесвітній павутині? А щодо молитви у церкві, то вона там сакральна, близька Богу; храмове облаштування допомагає нам сконцентруватись на спілкуванні з Творцем, забути про проблеми, які нас оточують.
Багато хто з нас залишив батьківські домівки і переїхав на інше місце проживання. Проте спілкування з батьками ми не полишаємо, стараємося щодня телефонувати, аби почути такий бажаний, рідний голос. Поговоримо, розкажемо про свої проблеми, поділимось радощами, та згодом все одно мусимо розмову завершити. І ніби все добре, проте від коротких гудків у телефоні на серці з’являється якась туга чи сум. Коли ми приїжджаємо чи приходимо у батьківський дім, живе спілкування підносить нас, ми радіємо, проходить сум і туга, бо віч-на-віч спілкуємося з тими, хто дав нам життя. Так і з молитвою у церкві. Коли ми через свої клопоти не приходимо на богослужіння в храм і ніби молимось, але все одно відчуваємо, що молитва була неповною. Тому по можливості мусимо частіше відвідувати храми Божі. І батьків…
– Як на Вашу думку: мозок і душа – це одне і те ж?
– Мозок – це орган людського тіла, що погоджує і стабілізує всі життєво-важливі функції людського організму і здійснює контроль над поведінкою і психікою. Тобто мозок – це частина тіла, яке, як відомо, «земля є і відійде в землю», «бо людина – це порох і до пороху повернеться».
Душа ж людська – безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя, яка дана Богом, як животворче начало для того, щоб управляти тілом. Іншими словами, душа – це життєва сила людини. Допоки людина жива, душа не відділяється від тіла. Всі дії чи, вірніше, порухи душі настільки різноманітні і складні, так переплітаються між собою, що їх, аби зручніше розрізняти, прийнято ділити на три види: думки, почуття і бажання.
«Почаївська лавра – українська святиня світового масштабу!»
– Як часто приїжджаєте у Почаїв і чи підтримуєте зв’язок із друзями, знайомими з Почаєва?
– У Почаєві буваю рідко – 4-5 разів на рік, і то проїздом, дорогою до Києва. Багато часу забирає робота в єпархії та служіння, тому вибрати тривалий час для відвідин батьківського дому вкрай важко. Проте по можливості стараюся підтримувати зв’язок із почаївськими друзями та знайомими, з якими пройшло моє дитинство, юність, з якими навчався та товаришував.
– Яка Ваша думка щодо подій, які зараз відбуваються навколо Свято-Успенської Почаївської лаври?
– Почаївська лавра – українська святиня світового масштабу! Я б сказав, це другий Єрусалим. Її не можна ділити на свою або чужу – вона належить усім. Велика кількість чудес, що відбуваються біля чудотворних ікон Божої Матері та мощів преподобних отців Іова та Амфілохія свідчать про велику святість, яка панує там. Тому потрібно віддавати «кесарю – кесареве, а Богові – боже», тобто якщо людина не знаходить допомоги в лікарів, вона одразу ж звертається до Бога – йде до храму і за вірою своєю знаходить там зцілення. Людина ж, котра йде до церкви аби осудити когось, або ж, не доведи Боже, сама буде осуджена в храмі священнослужителями, може віддалитися від Господа і його церкви назавжди – в майбутньому не отримавши жаданого спасіння.
– Розкажіть про свою родину. Чим займається єпископ Варсонофій у вільний від служіння час, яке має хобі?
– Родина, слава Богу, не маленька. Пишаюся своїми батьками, своїми сестрами (їх у мене дві), маю п’ятеро вже дорослих племінників. Головним критерієм у нашій сім’ї є віра в Бога (всі родичі – православні християни), взаєморозуміння, підтримка один одного та життя по справедливості і правді – так вчать нас батько і мати по сей день.
Рідні зберігають вікові традиції дідів і прадідів у святкуванні найбільших християнських свят – Різдва Христового та Пасхи. Святвечір у нас, наприклад, проходить по-особливому. 12 пісних страв на столі, батько, коли засяє на небі перша зірка, розпочинає вечерю з молитви. Цілий день – строгий піст. Трапеза проходить у спокої та очікуванні народження богонемовляти.
На Воскресіння Господнє більше клопочеться мати. Вже понад тридцять років вона сама готує до святкового столу символ Воскреслого Господа – паску. Випікається ж святий пасхальний хліб у виготовленій за старовинними технологіями великій печі, змурованій батьком.
Стосовно запитання про вільний від служіння час – його практично немає. Проте, коли є вільна година, намагаюся прочитати щось зі святоотцівської літератури, аби добре проповідувати після чергової служби Божої.
Олена Ілинич
Джерело: Тижневик “Номер один”
