Маркіян не міг стримати сліз, коли пригадав їхнє перше знайомство…
Валентина була бойовою жінкою. Ну, в сенсі, могла врізати правдою межи очі кожному, хто їй був не до вподоби. І цього разу вона примчала до магазину, щоб нарешті поставити на місце нову продавчиню:
– Слухай, Зеню, я мовчала, коли ти в неділю здачу не додала. Нехай, копійки. Але триста грамів гречки не доважити. Та ти зовсім совісті не маєш. Ось, переваж і додай скільки бракує. Бо вилетиш з роботи, як куля з пістолета. Підписи з селян позбираю, знеславлю тебе на всі села. Ніде згодом не влаштуєшся. Твої махінації вже набридли. Щоб це було востаннє. Зрозуміла?
– Аякже, Валю, тихіше, – просилася принишкла Зеновія, – не ганьбіть більше, виправлюся.
Маркіян тоді водієм у колгосп влаштувався. До села переїхав, коли з дружиною розлучився. Не зміг пробачити зради. Та й набридло гамірне місто. Душевну рану хотів у спокійному селі загоїти. А тут така картина в магазині.
Опісля з голови ніяк не йшла ця Валя — гаряча та справедлива.
Коли ж якось сама до нього звернулася, аби він дрова привіз, зніяковів тоді на мить і відповів:
– Післязавтра до лісу їду, от і привезу. Зима не за горами. А чоловік не ревнивий, нічого не скаже?
– На жаль, не скаже. Я вже п’ять років, як вдовиця. Сама двох діток на ноги піднімаю. А в селі це нелегко.
Потім Маркіян чи не щовечора смакував гарячою вечерею у Валентини. Господинею була знатною. Такі пляцки випікала, що не одне весілля її солодощі кльоші прикрашали.
А чоловік усім серцем до дітей її прикипів. Своїх кровинок Бог не послав. Галинка й Олесь до Маркіяна теж тягнулися. Особливо хлопчик, який змалечку з технікою дружив.
– Дядьку, можна з вами покататися, – частенько просив.
– Залізай хутчіш в кабіну, Олесю.
Через рік Маркіян і засватався. Валентина була не проти. Розуміла, обом буде легше на цьому світі. Спочатку була взаємна симпатія, почуття вже згодом прийшли. Нарешті чоловік знайшов вірну супутницю життя. Стосунки на папері не оформляли, так жили – душа в душу, але по-цивільному.
Зовсім скоро господарство у них розросталося. Маркіян стодолу збудував, птиці намножив, навіть коня придбав.
Усе складалося якнайкраще. Жилося, не тужилося. Але біда прийшла, як завжди, несподівано. Олесь поїхав мотоциклом на танці у сусіднє село. А повернувся назад у домовині.
Валентина тоді ледь не збожеволіла. Плакала днями й ночами. Їй тоді сон поганий наснився. Вона не зважила на нього. А треба було не пустити Олеся, спинити.
Хворіти опісля почала, сердешна. Довго трималася. Проте через років п’ятнадцять зовсім злягла. Лікарі були безсилі. Поховали його Валю.
А потім життя у Маркіяна стало зовсім нестерпним. Галинка заміж вийшла, своїх діток народила, і почалося.
– Дядьку Маркіяне, ви тут ніхто. Прожили з мамою на віру, чужий ви мені. Поки ще за господаркою приглядаєте, живіть. Але я, як і ненька, папірців не люблю завивати. Зляжете, не доглядатиму.
Його світ тоді розвалився.
Через кілька років так і сталося. Маркіян одного дня не зміг на ногу встати. Давно вона йому дошкуляла. Медики попереджали, що таке може трапитися в будь-який момент. Та й операцію робити було вже запізно. Словом, старість прийшла з болячками.
«І чому Валя так рано у засвіти відійшла? Молодша від мене на цілих одинадцять років. І на кого мене покинула?» – мучили невтішні думки чоловіка.
Невдоволена Галя тепер щоразу колола його лихими словами, наче реп’яхами:
– Думайте, дядьку, куди вам вступатися з мого обійстя. Заважаєте усім.
Вибору не було. Недовго міркував і передзвонив до племінниці. Старшого брата давно не було в живих. Донька у нього залишилася, як-не-як, кровниця.
– Олюнько, забери мене до себе. Прихворів і став нікому не потрібний.
Того самого дня приїхала.
А ввечері розбалакалися:
– Ось, тримай, рідна. Тут я грошенят призбирав на похорон.
– Та рано вам, дядьку, про таке думати. Завтра до лікарні подамося, на ноги вас поставлять.
– Не хочу, вже час до Валі збиратися.
І як вимовив. Вранці не прокинувся, помер нещасний уві сні.
Ольга була вельми здивованою, коли в пакетику побачила чималеньку суму грошей — двадцять тисяч гривень.
Галина ж навіть до хати не дозволила занести труну.
А люди ще довго подейкували, мовляв, безсердечна ця Галя, невдячна. Маркіян за свої кошти колись такий пам’ятник для себе й своєї Валентини поставив, а любові й поваги від падчерки не заслужив. Він же — чужий дядько…
Пригадалися слова із вірша Надії Красоткіної:
І ще одне сказати мушу,
Щоб не було у серці зла.
Спасайте, люди, вашу душу,
Щоб чистою вона була.
І до людей любов плекайте,
І будьте щирими людьми.
Лиш чорту душу не продайте —
Бездушними всі станем ми.
Оксана Волошина
