Священик із Тернополя, ключар кафедрального собору свв.Костянтина та Єлени, відомий блогер і релігійний діяч протоієрей Євген Заплетнюк привітав читачів зі святом Різдва Христового. У соціальних мережах цей допис уже зібрав більше трьох сотень “лайків”.
На жаль, розповідати про онтологічний сенс події Різдва Христового людям нашого часу стає дедалі простіше. XXІ століття показово відмовляється Спасителя, а тому, нині переживає той самий внутрішній стан спустошеності, який переживало людство в останні роки перед Різдвом. Цілі народи наввипередки одні перед одними прагнуть публічно довести всім навколо, та й самим собі, що зможуть спокійно прожити без Нього, Його опіки та турботи.
Навіщо нам цей Спаситель? Хіба ми хворі? Хіба ми гинемо? Від чого нас спасати? Хіба ми маємо в чомусь особливу потребу? Чи це не в нас величезні хороми, обладнані сучасною технікою, а в нього лише смердючий хлів і ясла біля худоби? Хіба це не Він не мав де приклонити голови, у той час коли ми легко зможемо перетинати моря та океани, купляти дорогі вина та “статусні” речі? Навіщо нам ця Церква, з Її виснажуючими постами, нудними богослужіннями та безглуздими поклонами? Навіщо нам витрачати час на попівські байки, якщо в нас є друзі, ресторани, соціальні мережі та ще безліч цікавих занять? Зрештою, чому б нам краще не поспати перед телевізором, замість нічної служби в холодному храмі?
Подібний настрій – панує нині по всьому світу. Людям не потрібен Христос, бо прийняття факту, що Ісус Христос – Син Божий, змушує нас усіх суттєво переглянути своє ставлення до самих себе, до стосунків із Ним і нашими ближніми.
Потрібно чесно визнати, що факт нашого заперечення Бога полягає зовсім не в запереченні Його існування. Те, що Бог існує в світі, який Сам же й створив, відомо будь-якій мислячий особі. Наше свідоме заперечення Бога говорить про інше – насамперед про небажання взяти на себе подвиг хрестоношення, себто, подвиг боротьби з власними пристрастями та пороками. Не бажання покоритися волі Божій та Його премудрому Промислу щодо нас.
Люди відмовляються від Христа боячись того, чого не існує. Вони лякаються страждань та незручностей, які може принести праведне, правильне духовне життя. Вони не бажають змінюватися, маючи переконання, що іхній існуючий нині стан значно безпечніший, надійніший та простіший за те, що вони можуть отримати в перспективі спілкування з Богом. Вони не мають із чим порівнювати, а тому бояться вийти із зони свого комфорту. Але хіба це комфорт? Правда нашого життя полягає в тому, що якщо люди живучи на землі не зможуть уникнути страждань цілком, то лише з Богом їх страждання будуть не знищувати їх, а навпаки – освячувати. Гріх убиває, а благодать відновлює.
Як виглядає наш пересічний громадянин? Вічно невдоволений усім та усіма. Завжди ниє, бурчить, кричить, обурюється. Все йому не те й не так. Літом – надто жарко. Зимою – надто холодно. Немає снігу – невдоволено усюди бурчить, що немає снігу. Вдарив морозець – тепер уже незадоволений тим, що вже йому неможливо вийти на двір без рукавичок. Але, якщо з питаннями погоди, в принципі, претензій особливо бути не може, бо нема кому їх висловити по-суті, то вже до живих людей, особливо політиків, родичів, сусідів чи просто випадкових людей із маршрутки претензій є чимало. Було б лише достатньо часу, щоб кожному з цих негідників сказати всю правду про них!
Насправді, гріх чи благодать у розумінні більшості Святих Отців – це не просто наш конкретний позитивний чи негативний вчинок. Гріх або благодать – це два принципово різних стани людського серця. Якщо наше серце повне бруду, егоїзму, гордині, нетерпимості, то цей зміст неминуче пробиратиметься назовні за допомогою думок, слів і вчинків. Точно так само, вміст серця людини благочестивої, чистої, цнотливої, стриманої, розсудливої не можливо приховати всередині неї. Тим чи іншим способом її добро та святість неминуче проявлять себе у якийсь момент! Чим людина багата, тим вона й ділиться свідомо чи не свідомо.
Навіщо нам Різдво? Тому, що без Бога ми не маємо чим дихати. Без Різдва ми схожі на рибину, витягнуту з води. Ми ще поки живі, але так жити далі немає ні радості, ні сенсу, ні сил. Як часто ще зовсім молоді люди, не проживши й четвертини призначеного їх Богом віку, накладають на себе руки, бо не бачать сенсу жити так як вони живуть. Ще зовсім молоді, але вже втомлені життям не бачать для себе жодного доброго майбутнього. А ще скільки таких, що шукають хоч якогось сенсу та насолод в алкоголі, наркотиках, блуді чи в бажанні красти, вбивати. А скільки таких, що молодими людьми заживо поховали себе у тотальній байдужості до всього – їм абсолютно нічого не потрібно та нічого не цікаво. Аби перебути день до вечора – то й буде добре! Мільйони таких!
Бог бачить нас. Бачить, що ми перебуваємо на межі страшної духовної катастрофи, яка не просто реальна, але вже розпочалася. Він бачить, як ми страждаємо та мучимося. Тому, нині посилає до нас не ангела, не посередника, але Сина Свого Єдинородного, “щоб кожен хто повірить у Нього не загинув, а мав життя вічне”.
Свято Різдва Христового – це не лише народні традиції та обряди. Це не лише дванадцять пісних страв та колядки. Це не лише можливість зібратися в колі родичів і друзів.
У першу чергу, – це наша особиста зустріч Бога во плоті, який прийшов вилікувати нашу зранену гріхами душу та подарувати новий шанс на життя. Шанс на повноцінне християнське та людське життя. Між іншим, святкування Різдва Христового не в кінці старого року, а на початку нового – велике підбадьорення людям, які хотіли б почати з перших днів нового року “нове життя”. Нинішнє свято нам дарує можливість з новими силами вступити на “стежку спасіння”. Тому, дуже важливо не слутати головне в цьому святі з усім тим другорядним і третьорядним.
В “Алісі у країні чудес” Керрола є один дуже точний епізод, який описує наше життя. Трохи перефразовуючи його скажу так: У наш час доводиться бігти з усіх ніг лише для того, щоб залишитися на тому самому місці. Якщо хочеш потрапити до Царства Божого, потрібно бігти вдвічі швидше. А може й ще швидше. Тому, нині я бажаю кожному з нас достатньо сил і бажання для такого бігу.
У час, коли люди хизуються своїми вадами наче заслугами, потрібна неабияка мужність і мудрість, щоб сміливо, не боячись, серед безлічі альтернатив обирати Царство Боже та правду його.
Дорогі друзі! Щиро вітаю всіх і кожного, хто читатиме ці рядки. Нехай світло Вифлеємської зорі зігріває наші серця тим теплом, якого на цій землі вже майже не залишилося.
Це світло – орієнтир, який колись привів мудреців, а нині кличе кожного з нас, щоб ми не зупинялися, а прагнули Бога та шукали Його. Залишаймося гідними того, що сталося ради нас у Вифлеємі.
Христос народився! Славімо Його!
Протоієрей Євген Заплетнюк, м.Тернопіль
Обговорення