У 1995-2011 роках була в Тернополі така клініка — «Доктус» — один із перших в Україні лапароскопічних центрів і перший приватний проект. Головний лікар клініки, хірург, ендоскопіст, гастроентеролог Сергій Данилків родом із Бучача, закінчив свого часу з відзнакою Тернопільський медичний інститут. Відтак навчався за кордоном (Австрія, Німеччина, Швеція, США), здобув освіту госпітального менеджера, захистив кандидатську дисертацію, викладав у медичному університеті ім. О. Богомольця і водночас розвивав свій бізнес та допомагав у цьому іншим.
До Маріуполя поїхав у 2010-му керувати клінікою, схожою на тернопільський «Доктус». Там зустрів дружину Тетяну й, завершивши черговий проект, «нагострив лижі» за кордон. Проте довелося залишитися в Києві, де було багато роботи. А в лютому цього року Сергій Данилків погодився очолити управління охорони здоров’я Маріупольської міської ради.
Про чиновницьку посаду
Тож тернопільські журналісти, гостюючи в Маріуполі, не могли не зустрітися із краянином, бо дуже кортіло спитати, для чого йому — відомому, успішному хірургові й бізнесмену, до того ж із незаплямованою репутацією, було погоджуватися на чиновницьку посаду. Та ще й у прифронтовому місті.
— Я поставив собі планку: 50 років, — каже Сергій Олександрович і пояснює: — Бути добрим хірургом можна і в 50, і в 60, але з віком падає зір, з’являється тремтіння в дрібних рухах, зайва обережність у ментальності (а хірург має бути певною мірою радикальним). Ще я зрозумів, що мої знання з госпітального менеджменту Україні більш потрібні, тому свідомо скорочував хірургічну складову і розширяв менеджмент. Цьогоріч це стало потрібно Маріуполю.
Це була не перша пропозиція стати чиновником. Мені пропонували очолити управління в Тернополі, одному з районів Києва, бути головним лікарем госпіталю… Але я відмовився, бо бюрократична доля мене мало цікавить. Я — людина бізнесу, 20 років ним займаюся. Мені цікавий креатив, цікаво щось створювати.
На посаду в Маріуполі я погодився за трьох умов: не займатимуся політикою; корупційними пірамідами, збором і відмиванням коштів і матиму змогу займатися медичною частиною. Мені відповіли: нам це не потрібно, наше бачення команди зовсім інше. І дали свободу в підборі кадрів. Я вперше стикнувся із відсутністю обмежень.
Про фронт робіт
Справді, «креативити» в Маріуполі можна на повну потужність. Тут усе треба створювати ледь не з нуля. Річ у тім, що до війни в місті діяли лікарні від підприємств, які їх підгодовували, а вони працювали кожна сама по собі для своїх пацієнтів. Увесь третій рівень медичної допомоги, тобто складні випадки, стікалися в Донецьк — це за годину їзди доброю дорогою. Та війна відрізала Донецьк, а з ним — третій рівень.
І перше, що зробила маріупольська влада, — це запропонувала переселитися до себе Донецькому національному медичному університетові ім. М. Горького. Купила приміщення для одного корпусу, другий почала будувати й під третій віддала колишню школу. Також запросила до себе обласні медичні заклади. Проте відновлення третього рівня займе роки.
Щоби перекрити його відсутність, у кожній лікарні другого рівня тепер створюють кластери третього, що слугуватимуть базою для університету. Пріоритетні напрямки вже визначили. Один із них — урологічний, оскільки в Маріуполі дуже жорстка вода, що провокує рік у рік збільшення захворювань нирок. І місто вже має все, що потрібне для їх лікування, крім центру трансплантації. Але тут затримка тільки за законом.
Лікарню швидкої допомоги трансформують у кардіоцентр. На закупівлі обладнання економлять мільйони гривень, бо ж Сергій Данилків у корупційні ігри принципово не грає.
— У планах — дитяча лікарня, — ділиться із журналістами, — будівництво нового пологового будинку — модерного, сучасного, рівня приватних європейських, що включатиме весь комплекс: від репродукції, тобто бажання мати дитину, ембріології, оперативної гінекології до виходжування недоношених дітей. Він також стане базою для науки й університетського навчання.
Ще один проект — лікарня невідкладної допомоги, бо ми нікуди не подінемося від травматизму військового і виробничого. Треба вміти це лікувати. Далі: з чотирьох ургентних лікарень, у яких не вистачає лікарів, ми робимо дві, але насичуємо їх нормальними умовами і сучасними технологіями.
У сфері охорони здоров’я Маріуполь має п’ятирічну стратегію з 15-ти програм, кожна з яких розписана по роках і закладах.
Про реформи в медицині
А як оцінює Сергій Данилків реформування вітчизняної медицини загалом? Відповідаючи на це запитання, нагадує: у 1998 році, після першого стажування в Австрії, став депутатом Тернопільської міської ради і ще тоді постійно публічно говорив про потребу двох ключових змін у медицині. Перша — пацієнта треба відкріпити від прописки, адже він має право вибирати лікаря і лікарню. Друга — платити ми маємо не за лікарню, не за утримання ліжко-місця, а за послугу, яку отримав пацієнт. Тобто не доцільно давати гроші по піраміді зверху вниз, бо вони осідають нагорі, а донизу доходить лише пісок. До лікарні має зайти пацієнт, а за ним — кошти.
— Реально це почала втілювати тільки теперішня команда реформ, — каже Сергій Данилків. — Але на мільярдних бюджетах сидять поважні люди, котрі мають засоби впливу не допустити перерозподілу потоку коштів, які йдуть через потоки пацієнтів. Це велика фарммафія, лобі в уряді й споживачі — лікарі та фармацевти. Цей клубок ми не зможемо розрубати, тому його треба обійти, завівши гроші з іншого місця.
Чому не вдається все відразу? Винна не лише Верховна Рада — лікарі на місцях не вірять в успіх, не готові до змін, бо вони не мають економічної освіти. Їм треба розказати, що вони можуть заробляти гроші, крім тих, які їм дає бюджет. Можуть відкривати приватні практики, ставати фізичними особами підприємцями, брати на себе делегування певних функцій первинної мережі, мати суміжні дипломи, купувати обладнання тощо. Бо коли лікар виконує під час прийому не одну функцію, а три, то й заробляє втричі більше. Але в нас усі бояться податкової, бухгалтерії, ліцензування…
Сергій Олександрович запевняє: навіть якщо нічого не змінювати в реформі, яку пропонують у первинній мережі наступного року, то лікар, який буде працювати в складі комунального підприємства, отримуватиме 10-12 тисяч гривень із сорока, які платить держава. Але якщо лікар буде фізичною особою підприємцем, то він отримуватиме всі 40 тисяч і вирішуватиме, чи потрібен йому водій, сторож, головний лікар, чи варто об’єднатися трьом-чотирьом ФАПам і найняти одного адміністратора з числа членів сім’ї і не витрачати грошей на непотрібну інфраструктуру. Такі моделі, на переконання Сергія Данилківа, більш гнучкі й ефективні. Різниця в тому, чи ти в наймах, чи сам себе наймаєш.
Не варто боятися і створення госпітальних округів, бо це —чиста логістика. Вони не впливатимуть на розподіл бюджету, прийняття на посади головних лікарів, а лише розв’яжуть проблему з тим, куди везти пацієнта в разі невідкладної допомоги, допомоги другого рівня, і планових потреб.
— Волноваха може не хотіти бути з нами в одному госпітальному окрузі, — пояснює на прикладі Сергій Олександрович, — проте виходу в неї не буде, бо найближча до містечка кардіолікарня за чотири-п’ять годин шляху. А на створення своєї немає грошей. Ми ж вклали в свій кардіоцентр 30 мільйонів гривень плюс 17 мільйонів у супутні речі: функціональну діагностику, ремонти, доставку, зв’язок…
Люди повинні усвідомити й таке: госпітальний округ буде нежиттєздатний, якщо там, наприклад, прийматимуть менше тисячі пологів на рік. Лікар, який не приймає хоча б 200 пологів на рік, стає небезпечним. Він не вміє виводити з кровотеч, із шоків, не вміє рятувати недоношених дітей. А хірург, який не оперує, — не хірург, а консультант.
Реформа має зробити рівний доступ до надання медичної допомоги: близький до дому і проплачений державою на первинному рівні й високопрофесійний при складніших недугах у межах двох годин доїзду. Якщо власники лікарень — громади — готові прогодувати їх, то можуть випросити від держави субвенцію, аби вони існували. Та коли лікарня не виконує свою функцію, нащо її утримувати? Реформа покаже, хто заробляє на себе і має жити, а кого треба або перепрофілювати або закрити. Бо люди не прийдуть, гроші не принесуть. Без зарплати медики довго не протримаються і підуть в іншу лікарню або перепрофілюються.
Про корупцію
У контексті відповіді на болюче «Як побороти корупцію в медицині?» Сергій Олександрович розповів, як дають медикам хабарі в Німеччині, зауваживши для початку, що там лікар його рівня отримує на місяць 10 або й більше тисяч євро. І якщо пацієнтові захотілося йому додатково подякувати, він приносить на медсестринський пост, приміром, пляшку вина за три євро і каже, для кого воно. На пакеті з вином — подячна листівочка, і він довго стоїть на посту, щоб усі побачили, як шанують пацієнти лікаря. Потім старша медсестра приносить цей презент на п’ятихвилинку. Тоді він стоїть іще тиждень на столі в лікаря, який його заробив. А тим часом медик пишається собою. Відтак вино випивають у колективі з якоїсь нагоди.
Середньому й молодшому персоналу пацієнти дякують, кладучи символічні суми в скриньку, що стоїть на посту. Укінці тижня спеціально створена комісія відділу відкриває скриньку, рахує гроші й вирішує, на що їх витратити: купити в ординаторську мікрохвильову, поділити між усіма чи віддати колезі, у якої захворів хтось із родини.
Реформована система буде змушувати медиків працювати краще, знижувати вартість своїх послуг і боротися за пацієнта, бо він — носій грошей. Конкуренція унеможливить вимагання хабарів. А якщо пацієнт вирішить подякувати лікарю, то це буде не злочин, а його особиста похвальна ініціатива.
Про Тернопіль. Суб’єктивно
Найбільшим позитивом у сфері охорони здоров’я Тернопільщини Сергій Данилків вважає стрімкий прогрес нашого медичного університету. Пишається, що виш очолює його одногрупник Михайло Корда. До речі, Михайло Михайлович першим запропонував свою допомогу, в тому числі кадрову, Сергію Данилківу, коли той приїхав відроджувати медицину Маріуполя.
Політику міської влади наш земляк не захотів коментувати, проте зазначив, що Тернопіль — гарне місто, він його любить, але воно добре для студентства і пенсіонерів, котрі мають джерело доходів, бо бізнесу там розвиватися не дають:
— Мою клініку, яку я створив на голому місці з кредитних коштів, яка принесла нову технологію, у якій ми прооперували понад три тисячі пацієнтів, де в найкращі часи було майже сто працівників, тупо закрили свого часу наїздами. Десять із 16-ти років я судився за приміщення, звідки мене виганяли, бо не догодив певним керівникам від медицини.
Навіть тодішній міністр втручатися не хотів. Сказав, що це наші місцеві політичні справи, і що мені треба йти на іншу орбіту. І досі аналогічної клініки нема, досвід дуже негативний. А в Маріуполі близько 60 приватних кінік, і всі вони непогано заробляють, знаходять можливість стимулювати лікарів, притягувати їх до себе, ставити конкурентні ціни. Міськрада їм не заважає.
Про Маріупольський прогрес
— Маріуполь — це найбільший проект, який міг відбутися в моєму житті, — стверджує Сергій Данилків і додає: — Коли в 2011-му ми із сім’єю звідси виїжджали, тут була така безпросвітна туга, сірість, масове скорочення працівників на металургійних комбінатах, масовий алкоголізм і побутовий кримінал. Негативу було стільки, що він мав прорвати на якомусь Майдані. Але Київ спрацював швидше. Тут же народ викидав негатив у «битовуху». Коли виникли ідеї відрізати залізничне сполучення від Донецька, збудувати підприємство з утилізації ртутних ламп, я думав, тут буде міні-Чорнобиль із колонією рабів, які не мають мови, не матимуть змоги ніде вчитися, крім як у металургійному університеті.
Зміни в Маріуполі аж поперли вкінці 2015—2016 роках. Людям набридли війна, кримінал, безнадія — і вони почали щось створювати. Багато зробили переселенці, котрі в себе вдома втратили все і готові заново все будувати. Місцеві бачать приклад. З’явився драйв, вектор руху.
На марш вишиванок люди вдягають футболки і гордо ходять перед камерами: дивіться, мовляв, на мене, я українець. І це вражає!
Фото авторки, Вільне Жииття
