Моторошна історія 78-річної тернополянки Зої Марчукової та її 48-річної доньки Віолетти (на фото) шокувала не тільки сусідів, а й соціальних працівників та правоохоронців. Понад 20 років психічно хвора мати тримала доньку в цілковитій ізоляції у чотирьох стінах однокімнатної квартири, лише зрідка дозволяла їй виглянути на балкон, й морила голодом… Останніми роками взагалі ніхто не бачив Віолетти, поширювалися чутки, що матір «продала її на органи». Навіть сусіди через стіну, попри підозри про лихе, нічого не знали про таємниче життя Зої — жінка практично нікому не відчиняла дверей, хіба іноді могла незадоволено виглянути із-за ланцюжка. І лише нещодавно, коли старенька померла, відкрилася страшна правда…
Три дні лежала біля мертвої матері
Двері Зоїної квартири на п’ятому поверсі «хрущовки», що на масиві «Дружба», досі опечатані. Наприкінці жовтня не стало господині помешкання, її прикуту до ліжка доньку Віолетту спершу доправили на обстеження до обласної психоневрологічної лікарні, а згодом поселили до Петриківського геріатричного пансіонату. Як виявилося, донька теж страждає на психічні розлади, а ще вона вкрай асоціальна.
— Щосереди Зоя виходила у двір купувати молоко і привозну воду, та тоді її не було. А ще сусіди помітили, що на клямці кілька днів висить рекламний буклет, дзвонили у двері, але ніхто не відчиняв, тому викликали міліцію, — розповідає мешканка під’їзду Ніна Рахматуліна. — Рятувальники відчинили двері й знайшли Зою мертвою на стільцях у кухні, а на ліжку у кімнаті тулилася виснажена недугою і голодом Віта (так сусіди називають Віолетту, — авт.). Мабуть, зо три дні лежала біля мертвої матері… Ми були шоковані…
У свої 48 років Віолетта важить, як семирічна дитина — 24 кілограми. Від лежачого способу життя у неї деформувалися ноги і руки, вона замкнута, дезорієнтована, непристосована до побуту. Та це не дивно, бо бідолашна півжиття ні з ким не спілкувалася, окрім матері.
— Розповідають, що Зоя — донька кадебіста, у 60-их роках приїхала до Тернополя з Криму, — переповідає сусід пан Петро. — Про доньку багато років нікому не зізнавалася. Колись покликала мене, бо батарея текла, то я краєм ока бачив ту бідну дитину… Кажуть, у дівчини був ще радянський паспорт, практично висіла в повітрі — ніде не зареєстрована. Сусіди радили Зої виготовити доньці документи. «Не люблю того синьо-жовтого кольору», — відповіла.
У гаманці… 54 копійки
Родичів у Марчукових у Тернополі нема, раніше із Зоєю жила її сестра, але, наскільки відомо, вона повернулася до Криму, тому поховали стареньку сусіди, скинулися на труну, запросили священика.
— Бідолашна Зоя… Таке життя у неї і доньки через недугу, — зітхає пані Ніна. — Давно було видно, що у Зої щось з головою, хоча говорила ніби адекватно, але завжди була замкнута. Зрідка виходила з квартири за покупками: худенька — аж світилася, мабуть, недоїдала. А як вижити на мінімальну пенсію, якщо хлібина коштує 4 гривні, комунальні послуги височенні, а тут ще й хвора донька? Коли споряджали Зою у труну, шукали одяг, то заглядали, чи часом вона не приберегла яку сотню-другу на похорон, та де там, у гаманці знайшли лише… 54 копійки. У неї завжди були борги за комунальні послуги, кілька останніх років жила без води, через несплату вимикнули електроенергію, телефон. Два роки тому я побачила, як Зоя збирає сніг. «Даватиму тобі воду!» — запропонувала їй. Неохоче, але погодилася. Відтоді я щодня ставила їй чотири великі банки води. Зоя була горда, якось прийшла з десяткою, аби заплатити, але де б я брала гроші за воду. Якось ми з сусідкою пішли до начальника «Тернопільводоканалу» просити за Зою. Пан Кузьма пообіцяв списати борги, встановити їй лічильник, поміняти труби і підключити воду. Приїхала машина з водоканалу, а Зоя не впустила майстрів. «Я ще не готова», — буркнула через двері. Не уявляю, як вона давала собі раду всі ці роки без води, треба ж мити посуд, прати, купатися… Але коли ми зайшли до її квартири з правоохоронцями, там все було акуратно. На ліжку — чиста білизна, все прибрано, Зоїні сукні, пальто — на вішаках у шафі, та вразило те, що не було жодної книги, а вона мала величезну бібліотеку — все розпродала… Сусідка Тамара ходила до міського голови просити за Зою, хотіла оформити їй пільги. «Держава дурить!» — відмовилася Зоя.
Трагедія через… хлібину
Дивно, але не було у квартирі жодної одежини для Віолетти, підібрали якусь мамину кофтину, колготки, закутали в ковдру — так і доправили до лікарні. Сусіди пам’ятають її симпатичною дівчиною. Віолетта успішно закінчила ЗОШ №7, не вступала до вузу, а відразу пішла працювати на тернопільський хлібозавод, але недовго там затрималася. Розповідають, що дівчина пережила неприємність: за однією з версій — поцупила хлібину і її звільнили, за іншою — на неї напали і хотіли зґвалтувати. Після цього мати зачинила доньку в хаті, аби вберегти від стресів. Цілком ймовірно, що саме тоді на фоні неприємного інциденту у неї могла проявитися психічна недуга.
— Віта закінчувала школу, як Зоя потрапила до психлікарні, — згадує пані Ніна. — Однокласники купили для Віти сукню та туфлі на випускний, щоб чимось допомогти, але вона так і не прийшла на свято. Зоя завжди жила скромно, працювала інженером в автоколоні на вул. Гайовій, в агробуді на вул. Острозького. Сусіди не раз пропонували їй допомогу, але вона навідріз відмовлялася. Я, мабуть, найбільше з нею спілкувалася, бо моя донька в дитинстві дружила з Вітою. Не раз іду з дачі, несу овочі, фрукти і зустрічаю Зою. «Візьми», — пропоную їй. «Не треба!» — відказує. «У мене все своє, з дачі, принось сумку — відсиплю!» — доводилося переконувати. Так трішки їй допомагала. Сусіди передавали їй картоплю, моркву, буряки, мед, калину, закрутки, макарони. «Звариш борщу», — кажу Зої. «Не вмію», — зізналася. Знаю, що вона купувала м’ясо на бульйон, я їй ще радила, де дешевше. Спілкувалися ми з нею хіба що про покупки, про Віту вона не згадувала. Якось, мабуть, п’ятнадцять років тому, моя донька приїхала з-за кордону й пішла провідати Віту. «Яка вона бідолашна…» — повернулася вся у сльозах.
«Як билина в полі…»
— Віта ніби з Освенцима повернулася — рученята, як соломинки, ніжки скоцюрблені, погляд загублений… — плаче сусідка.
Нині сусіди щоразу провідують її, несуть пакуночки з харчами — усі шкодують бідолашну. «НОВА…» теж навідалася до Віолетти в геріатричний будинок, утім спілкуватися з нею непросто: згадуючи минуле, вона часто блудить, говорить несусвітні речі.
— Друзів у мене нема, хіба з телебачення. Книг не читаю, люблю стояти біля вікна. Мама зі мною говорила про політику. Пам’ятаю президентів Кравчука, Кучму… — каже Віолетта. — Мабуть, мама мене любить, у неї не склалося життя. У тата була інша сім’я, до нас не навідувався. Тьотя Зіна теж давно телефонувала. Я не ходила гуляти, мама сама виходила на вулицю. Купувала хліб і м’ясо. Я не вмію готувати, все мама робила. Нині вона поїхала на цвинтарній електричці з темними шторами… Чекаю, може, ще прийде… У мене не було своєї сім’ї, тепер я сама, як билина в полі…
— У Віолетти певні психічні розлади, але про діагноз не можу говорити, вона — інвалід першої групи, — пояснює лікар геріатричного пансіонату Наталя Коваль. — Напевне, далася взнаки спадковість, а ще мусив бути якийсь стрес. Багато років вона була прикута до ліжка, замкнута у своєму світі, тому їй потрібна допомога спеціалістів. Віолетта не може ходити, але кінцівки, на щастя, рухомі, тому, сподіваюся, поставимо її на ноги. Та спершу мусить зміцніти, помалу відгодуємо її, а вже далі візьмемося за лікувальну фізкультуру.
«Гострять зуби» на квартиру
У це важко повірити, але поки лікарі повертають Віолетту до життя, нелюди (інакше їх не назвеш!) «гострять зуби» на її квартиру. Подейкують, що певні люди вже цікавляться, як можна оформити опікунство за Віолеттою, аби успадкувати житло.
— Якби хтось справді хотів щиро допомогти дівчині, а то тільки лакомляться на її квартиру, — зітхає одна із сусідок.
У міському відділі міліції, який за фактом смерті Зої Марчукової порушував кримінальне провадження і опечатував квартиру, не коментують майнових питань. Директор ЖЕКу, який обслуговує будинок, де мешкала родина, повідомила, що передала усі документи щодо квартири в управління житлово-комунального господарства, чекають на рішення комісії. ЖЕК, як запевнили «НОВУ…», не претендує на квартиру — єдине, що чекає на сплату боргів цієї родини, що «наросли» за багато років. Чималі борги й перед комунальними установами, тож передусім мусить бути вирішене питання їх погашення. Утім, попри все, квартира належить Віолетті й було б справедливо, щоб залишилася за нею. Дасть Бог, рано чи пізно лікарі поставлять її на ноги, вона зможе повернутися до нормального життя і до своєї оселі. Віолетта мучилася багато років, тому гріхом було б позбавляти її свого даху над головою і шансу на майбутнє.
Джерело.
