Деякі люди мають відчуття провини через те, що вижили саме вони, а інші загинули. Також багато українців, зокрема ті, які виїхали за кордон, відчувають подібне перед тими, хто лишився в рідній країні, і потенційно наражає себе на небезпеку. Це відчуття притаманне й багатьом з тих, хто не перебуває на фронті й вважає, що недостатньо робить для допомоги ЗСУ і загальної перемоги…
Чи нормально це і чи треба щось робити з такими думками, в інтерв’ю РБК-Україна пояснив доктор медичних наук, професор кафедри загальної, дитячої, судової психіатрії та наркології Національного університету охорони здоров’я України імені П.Л. Шупика Борис Михайлов.
ПЕРЕГЛЯНЬТЕ ТАКОЖ
Спеціаліст говорить, що подібні відчуття здебільшого часто трапляється в організованих референтних групах, коли люди зайняті одним екстремальним видом діяльності, пліч-о-пліч, щодня.
“Пік цього – у військових. У них часто виникає відчуття провини за те, що вони вижили, а товариші померли, адже всі вони в однакових умовах. Проте це природна реакція”, – каже він.
Якщо ж говорити про цивільних, то, наголошує психіатр, “людині притаманний певний егоцентризм, і це компонент інстинкту самозбереження”.
“Є багато людей, які виїхали та переживають події на батьківщині гостро й болісно, мають відчуття провини за те, що в безпеці. При цьому часто родини розлучені, батьки не бачать своїх дітей. Такі відчуття цілком нормальні й зрозумілі”, – каже професор.
Однак, додає він, не всі справді мучаться від відчуття провини, а “багато людей висловлюються про свій жаль і смуток, бо “так потрібно” з огляду на норми життя в соціумі”.
“Крім того, це питання із площини особистісних якостей, загальних принципів людяності, морально-етичних норм. І не важливо, де ця людина за чашкою кави пише в соцмережах про свою нібито “провину” – на Хрещатику в Києві чи в Парижі”, – підкреслює Михайлов.
Також професор сказав, як позначається на психічному здоров’ї так звана травма свідка.
“Наприклад, на передовій біжать двоє військових на відстані один від одного три метри. Один наступає на міну, і його розриває на шматки на очах в іншого. Чи в цивільному житті в мирному місті людина переходить дорогу на пішохідному переході, і на шаленій швидкості перед нею автомобіль насмерть збиває іншого пішохода. Сюди належать і землетруси, повені, коли хтось виживає, а хтось гине в інших на очах”, – наводить приклади лікар.
За його словами, реальні події, пов’язані зі смертю, викликають природну психологічну реакцію. Але все залежить від особистісного психотипу, обставин, за яких трапилася подія. Таким чином, для когось це минуща реакція, і людина долає її самостійно, для когось – пролонгована, а в інших виникає посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).
“І не в тому справа, хто підірвався на міні та хто вижив. А в тому, що людина переживає реальну загрозу і своєму життю, навіть якщо умовно є лише спостерігачем”, – підкреслює він.
Що можна з цими станами зробити?
Наразі фахівці дещо обмежені в наданні допомоги.
“Ми навіть недобровільний психіатричний огляд маємо право здійснювати лише тоді, якщо людина становить реальну загрозу для себе або оточення. Усе інше – лише добровільно”, – пояснює психіатр.
“Якщо людині комфортно у її стані чи в неї просто немає бажання щось робити зі своїм станом – змусити її ніхто не може. Рішення про звернення по допомогу людина має прийняти сама”, – резюмує він.
