Новосілка лежить якраз на шляху між замком у Висічці та старовинним храмом в Касперівцях. Мальовнича траса з вкрай поганим дорожнім покриттям зміїться між подільськими селами та високими берегами річок, бузьки в гніздах проводжають тебе здивованими поглядами, обабіч дороги розвалюються потихеньку латинські храми, що так масово виростали тут між 1919 та 1939 роками.
Про історичну місцину розказує і показує Проект “Українські Архітектурні Пам’ятки. Спадщина”.
Перша задокументована згадка про село теж може бути предметом для дискусій – скажімо, польський путівник “Поділля” від видавництва Rewasz називає дату: 1547 рік. На жаль, навіть фундаментальне видання “Земля Тернопільська” (“Джура”, 2003) згадує рештки замку у своїй розповіді про Новосілку лише побіжно. Хоча з книги можна дізнатися, що село відоме з 1530 року і його назва вказує, що воно постало на місці свого спаленого попередника.
Сільська легенда розповідає, що колись на місці сьогоднішньої Новосілки було поселення, яке вщент спалили татари. Врятувався тільки один якийсь Костюк, який разом з родиною оселився тут. З поваги до Костюка поселення стали називати Новосілкою Костюковою.
Голова сільради на питання про вежу, в якій, за Мацюком, хтось тримає на городі гній, стискує плечима: “Вперше чую!” Інші ґазди по сусідству з латинською церквою теж не розуміють, про що мова. А знаєте чому? Бо в Мацюка є неточність. Вежа не на городі, як можна припустити з тексту (в ній начебто житель села тримає гній). Принаймні тепер це не зовсім вірно. І просто вежею руїна стала нещодавно. Бо в селі був цілком собі пристойний замок. Що і зафіксувалося намертво в топоніміці сільських автохтонів. Веж було чотири, всі по кутах. Зараз вони проросли в селі церквою, дорогою, будинками – розібраний замковий камінь скрізь згодився в середині ХІХ столітті. Занепала твердиня після турецького нападу 1672 року.
Автор старого польського путівника Поділлям та Галичиною М. Орлович писав, що замкова вежа розташована в районі костелу. Поганющий орієнтир: храм, який у селі звели в 1863 році на кошти власників поселення Шелінських та Поструських, давно вже не існує. У книзі “Заліщицька земля в спогадах емігрантів” (Тернопіль, 1993) сказано трохи по-іншому: “На одному горбі була ще кругла башта, в стіні котрої довкола були отвори на дула пушок” (маються на увазі гармати). Замок був зведено за припущенням тодішніми власниками Костюками-Володійовськими. Єдина башта, яка вціліла, в літературі йменується, як «вежа Володієвського». Скоріш за все, фундатори замку (або його власники) все ж мали відношення до героїчної оборони Кам’янця від турок у 1672 році.
Стара тітонька в магазині згадувала, як її 96-літня мати розповідала, що пам’ятає ще розвалини стін, таємничі підвали, зачинені на важкі залізні двері. Про ті ж підвали розказав і один із замкових сусідів, в той час, як два інших вирішили позиціювати себе повними “історичними дебілами”. А от про вали в книзі О.Мацюка – все правда. Дотепер вони простежуються, хоча й виникли навколо сільські хати, які досить сильно заважають панорамі, і де вже та річка Керничка, над якою виріс замок, не розібрати.
