«Багато чоловіків від нашої громади воюють, навіть керівниця освіти в перші дні пішла добровільно на фронт», — розповіли якось у Бучачі. То ж хто ця мужня жінка-воїн?!
Оксана Мелешко — начальниця відділу освіти Бучацької міської ради. Обійняла рідних, залишила улюблену роботу, престижну посаду й пішла туди, де вона зараз більше потрібна, — на передову. Дві доньки чиновниці — повнолітні, батьки, хоча й нездужають, але мають догляд — за «тил» Оксана Петрівна спокійна. Задля рідних власне й пішла захищати свою землю, а ще її особливим чином спонукала до рішучого кроку відповідальність і турбота про дітей не лише громади, а й області та всієї України. «Чужих дітей не буває. Якщо якесь маля страждає, жодна жінка не стоятиме осторонь», — каже педагогиня. «НОВІЙ…» вдалося дотелефонуватися до військової, яка зараз на Донеччині, і поспілкуватись.
— Оксано Петрівно, в кожного своя історія про 24 лютого 2022-го. Розкажіть, як ви дізналися про початок масштабного вторгнення і як прийняли рішення долучитися до ЗСУ?
— Той ранок був, як у тумані… Навіть не пригадаю точно, звідки дізналася про напад росії, здається, хтось із колег з Тернополя повідомив. Це був шоковий стан. «Як так?!» — розум відмовлявся сприймати. Невинні смерті — діти, жінки, старенькі… Всю мене пронизував нестерпний біль. Прийняла рішення захищати свою землю для дітей, для майбутніх онуків. Мої доньки вже дорослі, тому зі спокійним серцем можу відлучитись на цей важливий період. Для кожної відповідальної мами чужих дітей не буває, тому мені важливо тримати оборону для усіх дітей України. Очільник нашого місцевого військкомату — мій знайомий. «Максиме, іду захищати землю», — зателефонувала. Не відраджував, сприйняв із розумінням. «Приходьте, якщо ви прийняли таке рішення», — набрав згодом. 25 лютого я пройшла медкомісію, сказали приходити наступного дня з речами. Перші два дні тривали, як вічність.
Про те, що буде велика війна, я відчувала напередодні, аналізувала інформацію про накопичення російського війська біля нашого кордону. Говорила про це друзям. Більшість дивилися на мене скептично, не хотіли сприймати реалії. «Накручуєш себе…» — заспокоювали. Але українці добре знають підступну сутність росії — не зупиниться у своїх загарбницьких амбіціях.
— Ви не мали військового досвіду?
— Мала лише педагогічний (усміхається, — авт.). Проте я здатна тримати зброю і боронити Україну. В дитинстві влучно стріляла в тирі. Під час військового навчання перед поїздкою на передову мене хвалили за влучність. У такий важкий час, коли наша держава горить, коли ворог хоче знищити український народ, наше майбутнє залежить від кожного з нас. Усі, хто відчуває здатність захищати землю, повинен це робити. І не має значення, чи це жінка, чи чоловік. Якби ми всі свідомо спрямували зусилля на захист країни, то значно швидше змогли б перемогти.
— Нині ви — військовий медик. Довелося освоювати нові навички…
— Мене відправили в медицину, я — санітарка-інструкторка. Медичної підготовки, окрім мінімальної з інституту, не мала, тому довелося багато чому вчитися, тренуватися. Самотужки завдяки Інтернету ознайомлювалася з основами воєнної медицини, з військовою тактикою, а далі — все на практиці. Коли наш підрозділ після навчань вирушав на передову, жінкам пропонували залишитися в більш безпечних місцях. Я не погодилась. Якщо їде вся команда, то я — також. У нашій бригаді — три жінки.
— Війну бачите на власні очі…
— Хто не був тут, той не зрозуміє. Це як паралельна реальність. Іноді хочеться прокинутися, але розумієш, що не прокинешся, бо не спиш. Спершу було страшно. Коли ми вночі в’їжджали в зону бойових дій, довкола все гриміло, горизонт спалахував загравою… Охоплював страх. Але потім прийшло усвідомлення, що я — військова. Страх для солдата — найгірший ворог. На війні має бути холодний розум і гаряче серце.
— Медик на фронті — це не просто дати пігулку чи поміряти тиск, доводиться рятувати побратимів зі складними травмами. Треба мати внутрішню стійкість, швидко приймати рішення…
— На війні нема шаблонів, усе залежить від ситуації. Дай Боже, щоб медики мали нескладні завдання, щоб узагалі їх не мали, отже, тоді все добре і всі здорові. Хоча не маю медичної освіти, але медицина мені близька, бо виховувала двох дітей — часто читала про недуги, ліки, роками доглядала за батьками, в яких інвалідність, допомагала літнім сусідам, не раз робила їм уколи. Цей життєвий досвід мені дуже пригодився.
— Як рідні сприйняли ваше рішення іти воювати?
— Непросто було їм змиритись з цим. Я пояснила, що якщо не зупинимо росіян, то вони невдовзі будуть у нашій хаті. Старенькі не можуть іти воювати, молодь маємо берегти для розбудови країни, всі інші, які можуть тримати зброю, — повинні захищати Україну. Це обов’язок перед Богом і святою землею. Боятися, що загинеш чи не загинеш — безглуздо. Жодна людина раніше свого часу не померла. Скільки кому визначено, стільки й проживе. Помре ні на секунду раніше, ні пізніше. Інша річ, як хто помре — ховаючись як боягуз чи як герой, захищаючи рідну землю. Це вибір кожного.
— Організація освітнього процесу під час війни теж дуже важлива. Кому ви довірили свої обов’язки в рідній громаді?
— Своєму заступникові, якого знаю роками і в якому абсолютно впевнена. Час від часу спілкуємося по телефону, радимось стосовно важливих питань. Я в курсі всіх подій у Бучацькій громаді, за все вболіваю.
— Ваше життя кардинально змінилося. Раніше, мабуть, навіть подумати не могли, що доведеться воювати…
— Навіть в голову не приходило, що таке може бути. Я — неконфліктна мирна людина, дуже люблю життя, усмішки, квіти, музику, спокій, радість… Але коли війна торкнулася моєї душі, коли побачила, що гинуть діти, не могла зупинитися. Діти — це першопричина, чому я на фронті.
— П’ятий місяць триває війна. Розуміємо, що нескоро закінчиться. В тилу по-своєму переживаємо цю виснажливу боротьбу. А як на передовій?
— Людина стає, ніби робот. Усвідомлюєш, що нема вибору: маєш сили чи не маєш, болить чи не болить — повинна продовжувати боротьбу. Певним чином тримає в формі адреналін, адже організм завжди перебуває в очікуванні. Якби в мирний час мені довелося носити важкий бронежилет, то я б не витримала. А тут над цим навіть не задумуюся — ношу. Роблю все, що потрібно. На війні передусім важко не фізично, а морально. Головне — не зламатися, не панікувати, стояти до кінця — скільки буде треба.
— Що додає вам внутрішніх сил?
— Віра в Бога і любов до землі. Впевнена, що все буде добре. Щовечора молимося за це з посестрами і побратимами. Віра тримає нас! Кожен носить освячений оберіг — іконку, хрестик, вервичку… Кожен вірить у Бога, святу поміч, святий захист. На передовій я не зустрічала невіруючих.
— Відчуваєте там дію Бога?
— Все у своєму житті роблю з вірою у Бога. Кожен мій крок — із Господом, який дає мені силу і впевненість. Щовечора мовлю 90-ий псалом. Безумовно, Бог із нашими воїнами — воїнами світла.
— Якось я натрапила в Інтернеті на поради лікаря, як жінкам-військовим дбати про особисту гігієну в фронтових умовах, адже навіть не завжди є вода, щоб помитись…
— На початку трохи бентежилась через невідомість. Але згодом зрозуміла, що на фронті зовсім інше життя. Тут усі дорослі люди з життєвим досвідом, допомагають навіть у найскладніших ситуаціях. Тут я почуваюся в безпеці. Поруч зі мною — брати і сестри. Тут нема хамства, ніхто нікого не принижує, не ображає, а тим паче — жінок. Ми всі рівні, горою стоїмо один за одного.
— Яка, на вашу думку, причина нинішньої війни?
— Причина визріла дуже давно, ще навіть коли мене не було на світі. Якщо зануритись в історію, то бачимо, що ненаситна російська імперія споконвіку зазіхає на сусідів. Внутрішня причина — байдужість нашого керівництва в різні часи, яке не любило Україну і не було національно свідомим. Це породило хаос. Завжди апелюю до прикладу інших країн. Який німець не розмовляє німецькою у своїй державі? Жоден! Так само — поляки, французи, італійці… Передусім має домінувати національна свідомість.
— Що ви бачите у селах і містах Донеччини? Чи спілкуєтесь із місцевим населенням?
— Міста красиві — Краматорськ, Слов’янськ, Покровськ… Прикро, що росія стирає все з лиця землі. Люди тут різні. Є такі, що вітаються до нас, щиро усміхаються і відчуваєш тепло. А є такі, що кидають тобі вслід: «Панаєхалі тут бандєровци». Що їм пояснювати, якщо вони досі не усвідомили суті цієї боротьби… А земля тут — чудова! Красиві краєвиди, родючі ґрунти. Не віддамо поганцям землю наших прадідів!
У моєму серці в перші дні було багато ненависті до росіян. Але якщо бути справедливими, то не всі вони винні в злочинах їхньої влади. У багатьох із нас є там родичі. В глибині душі вірю, що колись росія буде зовсім іншою — без тієї погані. Нехай буде проклятий той росіянин, хто чинить зло проти нашого народу. А невинні нехай переміняться і все усвідомлять. У Бога багато планів на кожного. Кара за зло — неминуча.
— Росіяни чинять страшні злочини в Україні — геноцид українців. Мабуть, навіть не існує покарання, яке мали б за все це спокутувати…
— Їхня кара — прокляття навіки. Безмежний біль переживають нині тисячі українських родин, у яких ця війна забрала тата, брата, сина… Душа розривається…
— Ситуація на фронті непроста. Що нам потрібно, щоб перемогти?
— Не здаватися. Гуртуватися. Наші захисники не відступлять. Потрібна свідома підмога. Примусова служба не буде якісною. Той, хто добровільно іде на війну, буде справжнім захисником. А хто неохоче, бо вручили десь на вулиці повістку — нестиме службу, як тягар. Кожен українець має усвідомлювати, що ми зобов’язані відстояти нашу державу, за яку боролися попередні покоління. Перемога України водночас надзвичайно залежить від підтримки світу. Українці сильні духом, але ми слабкі матеріально — у нас нема зброї. Попри всі труднощі вірю в перемогу. Це питання часу. Звісно, хочеться, щоб якомога скоріше закінчилась війна, щоб було менше жертв…
— Яким бачите майбутнє України?
— Будемо повноцінною європейською державою. Після війни далі маємо зміцнювати армію, медицину, освіту і релігію, бо на цьому все базується. Україна пройде це важче випробування і стане ще сильнішою.
