Коли Насті виповнився рік, її тато зґвалтував дванадцятилітню сусідську дівчинку і сів за це в тюрму. Відсидівши, повернувся додому і хотів зґвалтувати уже власну доньку. Вона якось зуміла вирватися, розказала про все матері. Відтоді їй заборонено спілкуватися з батьком.
– Одного разу цей псевдотато приїжджав, просив пробачення, але я його більше бачити не хочу, – каже Настя, жителька Донбасу.
Вона належить до когорти дітей, яким не дуже пощастило у житті. Мама виховувала її сама. Тому Насті завжди бракувало батьківської поради і ласки. Діти насміхалися з неї, вважали неблагополучною. Та й донецька молодь зі своїм менталітетом є більш жорстокою, ніж інші діти України. Образи й біль накопичувались у серці дівчинки. В 15 років вона познайомилася з хлопцем і почала з ним по-дорослому зустрічатися. Але любові із близьких взаємин не вийшло. Він бив її, знущався морально. Настя шукала захисту, а потрапила в сіті недоумка, який тамував свою хіть. Таня втратила останню краплю терпіння і задумалася про самогубство. Смертельна гра «Синій кит» була на той час для неї єдиним виходом.
– Як ти познайомилася з куратором гри?
– Він сам мене знайшов. Додався в друзі. Почав писати, що спостерігає за мною давно, і запитав, чи хочу заподіяти собі смерть. Відповіла йому, що хочу померти.
– А чому він за тобою спостерігав?
– Моя сторінка містила повідомлення про втрачене дитинство. Фотографії дітей, які вчинили самогубство, теж були в моєму життєписі. Куратори і «полюють» на таких.
– Ти не здивувалася увазі до себе?
– Спільнота не була для мене невідомою, про неї розказувала знайома дівчина. Вона теж грала, але зупинилася на десятому завданні. Її мама побачила порізані руки і вдарила на сполох.
– А чому ти не захотіла розказати про все матері, хлопцеві?
– Лише згодом, на чотирнадцятому завдані, коли мені сказали проколоти голкою нижню губу, просунути її через ніс і дістати до ока, стало страшно за маму. Вона, бідненька, стільки зі мною натерпілася, плакала, коли у мене були проблеми. Хоч і не казала ніколи, що любить, але я відчувала її доброту. Щодо хлопця, то з ним нема про що говорити. Він і так постійно ображав мене, бив.
– Що ти відчувала, коли виконувала перші завдання?
– Спершу потрібно було вирізати на руці цифри 04.20… Було страшенно боляче, як і різати вени. Проте ще страшніше вилазити на дах будинку вдосвіта або увесь день дивитися кіно з жахами. Чи слухати впродовж дня плач китів. Це тяжко витримати морально. Я робила все це і божеволіла.
– Мама не помічала змін у тобі?
– Підозрювала. Одного разу по телевізору транслювали програму про підлітків, їхню поведінку перед суїцидом. Вона подивилася на мене і запитала, чи не граю я в «Синього кита». Не знаю, чому, але тоді збрехала їй. Сказала, що у мене з головою все гаразд.
– Настя, що ти відчуваєш тепер, коли всі жахіття позаду?
– Мені легко, хочеться жити. Думаю про майбутнє. Виходить якось пафосно, але так воно є насправді. Скоро розкажу матері про хлопця-недоумка. Нехай знає. Вона ж колись схвалювала мій вибір. Але на цьому потрібно поставити крапку. Тепер усім ділитимуся з мамою.
– Що можеш порекомендувати тим, хто в «Синьому киті» зареєстрований або збирається це зробити.
– Любі хлопчики і дівчатка. Життя – одне, а тому не витрачайте його марно. На світі стільки хорошого. Якщо у нас було погане минуле, це не означає, що таким самим буде і майбутнє. Знайдіть людину, якій можна довіритися, світ не без добрих людей. Якщо ви вже в грі, не бійтеся залишити її. Вам не буде за це нічого поганого. Навпаки, відчуєте величезне полегшення. І починайте жити по-новому, як це зробила я.
Михайло УХМАН
