Три місяці тому 34-річний Василь Гулька з смт. Великі Бірки Тернопільського району повернувся додому з полону сепаратистів так званої «ДНР», де був два роки і три місяці.
— Напевне, ви воліли б не згадувати день, коли потрапили в полон, але історія кожного нашого військового — це історія нашої боротьби…
— Із січня 2015-го я ніс службу в окремій розвідувальній роті 56-ої мотопіхотної бригади. 12 листопада того ж року під час бойового завдання потрапив у полон на околиці села Піщевик Волноваського району на Донеччині. Наші сапери розміновували територію, ми їх прикривали і потрапили в засаду двох груп сепаратистів. Деякі побратими встигли відійти, а я, тернополянин Олексій Кодьман та Микола Іовов із Бердянська не змогли вирватися… Нас обеззброїли, зняли бронежилети, каски, завантажили в ЗІЛ, зав’язали руки та очі й завезли кудись. Сепаратисти діяли за «сценарієм». «Хто? Звідки? Що робиш тут?» — допитували під дулом автомата. Потім зателефонував якийсь генерал і нас перевезли в Донецьк — у колишню будівлю СБУ. Знову допити… Хотіли знати, де наші позиції, де реактивна артилерія. На той час вже були мінські домовленості, тому вся техніка була в тилу, тож нам не було що приховувати. Як рядовий солдат я не міг нічого цінного розповісти. «Укрофашист! Бандєровєц!» — обзивали мене, коли дізналися, що я з Тернополя. «Почєму прішол на нашу зємлю?!» — обурювалися.
— Ви бачилися там з Олексієм Кодьманом?
— В будівлі СБУ Олексія закрили в камеру-одиночку, можливо, через те, що він — сержант. А нас з Миколою тримали разом. Через десять днів допитів нас перевели у камеру №13, де на той час було 18 осіб.
— Було страшно?
— Наступного дня після взяття в полон сепаратисти сказали мені, що Олексія розстріляли, бо нібито брехав. Я повірив… Ставили біля мене на стіл шприц з невідомою речовиною, погрожували вколоти, мовляв «двігаться сможєш, но боль будєт», виймали переді мною плоскогубці, молотки… Допити проводило їхнє МГБ (так зване «міністерство государствєнной бєзопасності»). Тиснули психологічно: допитували, чому я пішов воювати, чому не сів у тюрму чи не виїхав до Польщі. Я сказав, що дав присягу, тому не міг по-іншому. Натомість вони розказували про «русскій мір», про те, що Донбас — це не Україна. До мобілізованих краще ставилися, а ось добровольцям діставалося.
— Тільки погрожували чи й застосовували силу…
— Не можу про це розповідати, бо там ще залишилися наші хлопці, не хочу, щоб це позначилося на них. Не розумію людей, які вийшли з полону і на камери говорять, що їх били, що над ними знущалися…
— Сепаратисти змушували вас працювати?
— Спершу виводили на територію колишньої будівлі СБУ щось вантажити, замітати, чистити туалети, а згодом почали вивозити на роботу до Іловайська, в Амвросіївку. Здебільшого ми прибирали на військових об’єктах.
— У перші дні в полоні сепаратисти вивели вас з Олексієм та Миколою на площу в Донецьку і записали принизливе відео, яке згодом поширили в інтернеті. Чи знімали вас російські журналісти для своєї пропаганди?
— До нас двічі приїжджали російські журналісти, робили репортажі, ніби не задавали провокаційних запитань, але подавали все в дусі «как харашо сідітся в плєну». Було, що я «пробігав» по російському телеканалу «Росия-1». Мене запитували про умови утримання, про те, хто мене чекає вдома. Перед інтерв’ю МГБшник сказав: «Смотрі, чтоби не пєрємативалі пльонку назад, а то я тєбє потом здоровьє отмотаю!».
— Минав місяць, другий, третій. Вірили, що вас визволять?
— Надія жевріла від одних мінських зустрічей до інших. Ми стежили через телебачення за всіма подіями. Я постійно чекав… Іноді було дуже важко… Потім звик. У березні 2016-го нас несподівано повезли на обмін, але все зірвалося. Це мав бути екстрений обмін, мабуть, наші когось їхнього важливого взяли. Приїхали ввечері по нас, наказали збирати речі, вивезли на крайній блок-пост перед Мар’їнкою, чотири з половиною години протримали в автозаку і… повернули назад. Це було розчарування, хоча я й не до кінця тоді вірив.
— Скільки часу сиділи у підвалах донецької СБУ?
— Вісім місяців, а потім ще півтора року в Макіївській колонії.
— Чи мали ви зв’язок із рідними?
— Спершу нам дозволяли телефонувати додому раз на тиждень, а вже в колонії ми зовсім втратили зв’язок. У Макіївській колонії є ув’язнені, полонені сиділи в секторі для особливо небезпечних злочинців. Для 34 полонених виділили тюремний поверх, в одній камері жило по троє осіб. Я був з Іововим та Канарським, а згодом — тільки з Іововим. Коли у серпні 2016-го до нас навідалася глава Моніторингової місії ООН Фіона Фрейзер, дозволили листуватися з рідними. Через Червоний Хрест нам почали надходити посилки. Гріли душу листи, за весь час я отримав близько 15 — від рідних, колишніх співробітників (до війни я працював монтажником на тернопільській фірмі з виготовлення вікон і дверей «ЕлДом»). Кожен лист читали наглядачі, перевіряли посилки. Рідні передавали одяг, продукти, чай, цигарки.
— Але ж сепаратистам, мабуть, вигідніше було використовувати полонених як робочу силу, ніж просто тримати і годувати…
— Вони змушені були перевести нас із підвалів, де ми спали на стелажах (раніше там був архів), бо так вимагали представники Європи. У колонії ми вже не ходили на роботу, нас виводили на дві години на прогулянку в закритий двір, приносили нам читати книги з бібліотеки, дозволяли дивитися дві години телевізор, але потім обмежили це. В останні місяці ми були під слідством, полоненим пред’явили обвинувачення за ч. 3 ст. 230 (посібництво тероризму) старого кодексу УРСР 1961-го року, яким керуються в «ДНР». У вересні 2017-го приїжджали «прокурори», допитували нас, «шили» справи. Якби нас засудили, то нам би «світило» до 20 років тюрми.
— Як нині ваше здоров’я?
— Не дуже добре. Погіршилося через погане харчування в неволі.
— Чим годували полонених?
— Кашами — пшеничною, ячмінною, перловою, давали салат з капусти, хліб, чай. В колонії годували тричі на день, а в підвалах СБУ — двічі на день, а якщо людина працювала, то теж тричі.
— Чи хтось до вас навідувався в колонію з території, непідконтрольної так званій «ДНР»?
— Представники Червоного Хреста, священики УПЦ МП. На Великдень 2017-го священики відслужили для нас Службу Божу, хто хотів — сповідався. У лютому 2017-го до нас приїжджала Надія Савченко. Розмовляла з кожним по три хвилини, обіцяла, що нас визволять.
— Свого часу Савченко теж була в полоні, потім — у російській тюрмі. Як ви сприйняли її нинішній арешт?
— Дивився по телевізору відео з підготовки теракту і волосся дибки ставало…
— Чи пробували сепаратисти чи МГБшники завербувати вас?
— МГБшники пропонували нам перевезти туди сім’ї, обіцяли знайти роботу. Звісно, що я відмовився. Шестеро із наших полонених написали заяви на співпрацю, але їх повернули в Україну, а наш уряд — помилував.
— Яка нині ситуація на окупованих територіях? Як живеться місцевим мешканцям?
— Військові отримують 12 тисяч рублів на місяць, цивільні — максимум 7 тисяч, а ціни такі ж, як і в Україні. Працівники їдальні, з якими ми спілкувалися, отримують 5 тисяч рублів. Населення залякане, щось тільки хтось скаже проти «ДНР» — відразу загрібають у тюрму. Донбасівці думали, що Росія забере їх, як і Крим, а виявилося, що ні. Думаю, вони готові були б нині повернутися в Україну, згадують колишні високі зарплати.
— Серед наглядачів були громадяни Росії?
— Полонених охороняли місцеві. Росіяни є серед військових.
— Ви ненавидите сепаратистів?
— А як можна ставитись до зрадників?! Хотів би зустріти кількох із них та «подякувати» (сміється — авт.). Декого посадив би за ґрати, нехай би посидів, як я. Їм не можна давати амністію, їх щонайменше треба садити в тюрму, а декого — розстріляти. Їх не змінити.
— Розкажіть про обмін, на який ви так довго чекали.
— 25 грудня ми почули по радіо про обмін. Тоді зустрічалися Медведчук, Захарченко та Кірілл. 26 грудня вже були списки 74 осіб на звільнення. Нас зобов’язали написати, що не маємо претензій до керівництва колонії. Медики обстежили, чи ми не маємо побоїв. Ми були впевнені, що підуть усі, але шістьох залишили: один — цивільний, другий — дезертир, третій — хворий на цукровий діабет, його віддали 24 січня, а ще танкіст і двоє спецназівців. 27 грудня нас повезли в Горлівку, там п’ять годин ми сиділи в автозаках. Близько 16-ої години нас вивели на площу, було багато журналістів, приїхали наші автобуси. Нас переодягнули у форму. Потім був переліт до Харкова, звідти — до Києва. У столиці мене зустріла мати, в Тернополі — багато людей. Воля!
