Ко­ли змов­ка­ють «ГРАДи», при­хо­дить… му­за, – Борис Гуменюк

Хто по­бу­вав на ос­та­нньо­му Фо­ру­мі ви­дав­ців у Льво­ві, той не міг не по­мі­ти­ти цьо­го му­жньо­го чо­ло­ві­ка в ка­муф­ля­жі. Він сто­яв ко­ло бі­лої ав­тів­ки з ем­бле­мою доб­ро­воль­чо­го ба­таль­йо­ну ОУН і роз­да­вав ав­тог­ра­фи з єди­ним по­ба­жан­ням — ми­ру. Цей чо­ло­вік — по­ет Бо­рис Гу­ме­нюк, урод­же­нець Ос­тро­ва Тер­но­піль­сько­го ра­йо­ну, зас­туп­ник ко­ман­ди­ра ба­таль­йо­ну ОУН. Нап­ри­кін­ці лі­та вий­шла з дру­ку нак­ла­дом у 10 ти­сяч при­мір­ни­ків йо­го п’ята книж­ка «Вір­ші з вій­ни», за яку ав­тор от­ри­мав лі­те­ра­тур­ну пре­мію  ім. В. Свід­зинсь­ко­го. Усі ви­ру­че­ні від про­да­жу збір­ки гро­ші упо­ряд­ник і ме­це­на­ти ви­рі­ши­ли від­да­ти на пот­ре­би ук­ра­їнсь­ко­го війсь­ка. То­му на­віть ті, кот­рі не ко­ха­ють­ся в по­е­зії, охо­че ку­пу­ва­ли книж­ку. І ті, кот­рі заз­ви­чай не по­лю­ють за ав­тог­ра­фа­ми ав­то­рів, ста­ва­ли в чер­гу до Бо­ри­са Гу­ме­ню­ка, аби ска­за­ти йо­му: «Дя­ку­є­мо. Ви і ва­ші поб­ра­ти­ми — ге­рої!» 
— Ми вчи­мо­ся во­ю­ва­ти не по днях, а по го­ди­нах, — ка­же ав­тор «Вір­шів з вій­ни». — У нас не­ма ча­су на мі­ся­ці, ро­ки. Три тиж­ні по­лі­го­ну, ін­тен­сив­но­го виш­ко­лу – це мі­ні­маль­ний тер­мін но­воб­ран­цям, що­би во­ни ста­ли бій­ця­ми. Я опа­ну­вав ав­то­мат за 20 хви­лин. З точ­ки зо­ру війсь­ко­во­го стра­те­га це зву­чить сміш­но, але це факт. Че­рез 20 хви­лин я вже го­то­вий був уби­ва­ти…
Реп­ре­зен­та­ція книж­ки, а точ­ні­ше, від­по­ві­даль­ний за її ви­пуск Сер­гій Пан­тюк вис­мик­нув Бо­ри­са з вій­ни на три дні. Він при­ї­хав і, на­че пе­чат­ку, ста­вив свою ус­міш­ку на кож­но­му при­мір­ни­ку, що йо­го про­си­ли під­пи­са­ти вдяч­ні ук­ра­їн­ці. Му­шу ска­за­ти, що в чер­гу на ін­терв’ю з Бо­ри­сом Гу­ме­ню­ком ме­ні до­ве­ло­ся за­пи­са­ти­ся — так ба­га­то бу­ло охо­чих ко­лег. Усіх по­ет прос­то ба­лу­вав сво­єю ува­гою, ди­ву­вав оп­ти­міз­мом. У по­ру, ко­ли ци­віль­ні лю­ди зак­ло­по­та­ні й знер­во­ва­ні, цей сол­дат із пе­ре­до­вої усім сво­їм виг­ля­дом, кож­ним жес­том і сло­вом де­монс­тру­вав, що жит­тя три­ває, і Ук­ра­ї­на є, і кож­на мить цьо­го жит­тя в Ук­ра­ї­ні — без­цін­на. То­му її тре­ба про­жи­ва­ти дос­той­но…
— Як це — пи­са­ти вір­ші в око­пах? — за­пи­тую, щой­но при­хо­дить моя чер­га ста­ви­ти за­пи­тан­ня.
— Це прос­то, — ста­вить пе­чат­ку-ус­міш­ку на пер­шій же фра­зі бо­єць-по­ет. — Усе по­ча­ло­ся, ко­ли я при­ї­хав до Бер­дянсь­ка. Там бу­ла ба­за ба­таль­йо­ну «Азов», у яко­му я по­чи­нав служ­бу. При­хо­дить до ме­не 19-річ­ний хлоп­чи­на. Я, ка­же, ваш зем­ляк, із Чор­тко­ва, чи­таю вас на «Фей­сбу­ку»… По­го­во­ри­ли. А че­рез де­я­кий час ба­чу: си­дить хло­пець на ко­ло­ді, три­має в од­ній ру­ці мо­біль­ний те­ле­фон, у дру­гій — ав­то­мат, пи­ше ко­мусь по­ві­дом­лен­ня, а в ньо­го ні­чо­го не ви­хо­дить. Ме­не ця си­ту­а­ція зво­ру­ши­ла. Я теж сів і на­пи­сав та­ку со­бі но­ве­лу вер­ліб­ром. За­ки­нув на «Фей­сбук» і за­те­ле­фо­ну­вав Іва­но­ві Ан­дру­ся­ку, що­би про­чи­тав. Іван про­ко­мен­ту­вав од­ним сло­вом: «Бом­ба!»
А йдеть­ся в цій но­ве­лі про хлоп­чи­ну, кот­рий на­ма­га­єть­ся ос­від­чи­ти­ся сво­їй дів­чи­ні. Але це так неп­рос­то, ко­ли тво­їх то­ва­ри­шів поз­на­ча­ють циф­ра­ми: трьох­со­ті, двох­со­ті…
І йо­му хо­четь­ся пла­ка­ти від то­го,
що не мож­на пла­ка­ти
А мов­чаз­ний на­бун­дю­че­ний ав­то­мат
ти­хо як меч са­му­рая
Що­ра­зу глиб­ше за­хо­дить йо­му в ду­шу
І тіль­ки дів­чи­на ро­зу­міє
як силь­но він її ко­хає
Хо­ча юнак ні ра­зу не об­мо­вив­ся про лю­бов
Азов
Азов
Азов
Від­то­ді, за сло­ва­ми Бо­ри­са, йо­му пи­са­ло­ся са­мо со­бою, але він ні­ко­ли не роз­гля­дав цю пи­са­ни­ну як май­бут­ню книж­ку. Іван Ан­дру­сяк виз­би­рав її з «Фей­сбу­ку», від­ре­да­гу­вав, упо­ряд­ку­вав, знай­шов Сер­гія Пан­тю­ка, на­род ски­нув­ся — і всі гур­том во­ни ви­да­ли книж­ку. І ви­рі­ши­ли, що ні ко­пій­ки ніх­то з них не візь­ме.
Тим ча­сом кот­рась із жур­на­ліс­тів за­пи­тує про му­зу по­е­та. Окоп­ну, гра­до­ву, мі­но­мет­ну… Яка во­на, ця му­за? Я ж ро­зу­мію, що вій­на не на­ди­хає — швид­ше вра­жає, шо­кує. І по­ет по­год­жу­єть­ся. Ка­же, що лі­рич­ні ге­рої йо­го вер­ліб­ро­ва­них, на­че са­ма вій­на, вір­шів — це йо­го поб­ра­ти­ми. Що він ба­чить — те й опи­сує. Як сол­да­ти, пос­кла­дав­ши зброю і бро­не­жи­ле­ти під шов­ко­ви­цею, об­ри­ва­ють її яго­ди. І по­во­дять­ся, на­че беш­кет­ли­ві хлоп­ча­ки, по­ки… не ози­ва­ють­ся мі­но­ме­ти. До­сі ста­ра шов­ко­ви­ця виг­ля­дає сво­їх ве­се­лу­нів і гу­бить пе­рес­тиг­лі яго­ди, «на­че кри­ва­ві сльо­зи». Во­на пам’ятає хлоп’ячі ру­ки, бо­сі но­ги і сил­ку­єть­ся заг­ля­ну­ти за не­бок­рай, бо три­вож­но їй. Не­ма хлоп­ців…
…По­ки чи­та­ла 87-сто­рін­ко­ву кни­жеч­ку, кіль­ка ра­зів пла­ка­ла. На бі­ло­му вір­ші за­пек­ла­ся кров. Ось «бер­ку­ті­вець» із май­да­нів­цем, опи­нив­шись у па­то­вій си­ту­а­ції, поп­ро­си­ли один в од­но­го ви­ба­чен­ня за ми­ну­ле і…
Один за­тис­нув в ру­ці гра­на­ту
Ін­ший вис­мик­нув че­ку
Ось лі­рич­ний ге­рой зна­хо­дить піс­ля бит­ви ру­ка­вич­ку во­ро­га. Ду­має: знай­ду дру­гу — бу­ду грі­ти ру­ки. А в ру­ка­вич­ці — ще теп­ла кисть… Утім, нев­дяч­на спра­ва — пе­ре­ка­зу­ва­ти вій­ну, на якій не бу­ла. Про неї мож­на про­чи­та­ти в книж­ці. А ось що Бо­рис Гу­ме­нюк — війсь­ко­вий і лю­ди­на, кот­ра вміє зна­хо­ди­ти в мо­ві пра­виль­ні сло­ва, — ска­зав би ни­ні ма­те­рям, дру­жи­нам, чиї си­ни й чо­ло­ві­ки на пе­ре­до­вій або не­за­дов­го там бу­дуть?
— Чес­но ка­жу­чи, не знаю, як їх уті­ши­ти, — від­по­ві­дає. — Бо в нас є проб­ле­ма з ви­со­ки­ми шта­ба­ми, в яких се­ред ге­не­ра­лів ба­га­то не­ком­пе­тен­тних або й во­ро­же на­лаш­то­ва­них до Ук­ра­ї­ни лю­дей. Дев’янос­то від­сот­ків із них тре­ба від­пра­ви­ти на пен­сію. На­то­мість на клю­чо­ві по­са­ди в Зброй­них си­лах ма­ють прий­ти мо­ло­ді офі­це­ри, пат­рі­о­ти, які не слу­жи­ли в ра­дянсь­кій ар­мії та не ма­ють од­но­пол­чан у ро­сійсь­кій. Їм лю­ди до­ві­ря­ти­муть, во­ни ні­ко­ли не пош­лють сол­да­тів на без­глуз­ду за­ги­бель. То­ді зов­сім по-ін­шо­му пі­де вій­на. Не бу­де та­ких тра­ге­дій, як під Іло­вайсь­ком. А жін­кам рад­жу об’єд­ну­ва­ти­ся в гро­мадсь­кі ор­га­ні­за­ції, тис­ну­ти на війсь­к­ко­мів, до­по­ма­га­ти війсь­ку.
— Роз­ка­жіть, яка вій­на по­за но­вин­ни­ми кад­ра­ми? Що вам снить­ся, про що го­во­ри­те, ко­ли не стрі­ля­ють?
— Ні­чим жит­тя на вій­ні не від­різ­ня­єть­ся від звич­но­го нам. Крім то­го, що по то­бі стрі­ля­ють і стрі­ля­єш ти. Ми спіл­ку­є­мо­ся з рід­ни­ми, і не­хай лю­ди не слу­ха­ють дур­ню, що во­ро­ги за мо­біль­ни­ми нас ви­ра­хо­ву­ють. Ми тиж­ня­ми сто­ї­мо за 400 мет­рів од­ні від од­них. Ми їм спі­ва­є­мо «ла-ла-ла», во­ни нам теж кри­чать, що хо­чуть.
На­ос­та­нок ці­кав­лю­ся, ко­ли за­кін­чить­ся вій­на? Із уже зах­ма­ре­ною ус­міш­кою від­по­ві­дає, що не ско­ро… А лю­ди тим ча­сом про­хо­дять повз нас, ві­та­ють­ся, дя­ку­ють… «Сла­ва на­ції!» — ви­гу­кує один чо­ло­вік. «Смерть во­ро­гам!» — від­по­ві­дає Бо­рис Гу­ме­нюк. І чо­ло­вік при­на­гід­но ра­дить, що мож­на від­по­ві­да­ти ще й по-ін­шо­му. Нап­рик­лад, «Гап­лик фе­де­ра­ції!» Ми смі­є­мо­ся, дов­круж сну­ють лю­ди. Ошат­ний Львів обій­має сво­їм мир­ним не­бом чис­лен­них гос­тей. А десь там, на схо­ді, ді­ти
…зна­хо­дять іг­раш­ки за­ля­па­ні кров’ю
Іг­раш­ки за­гиб­лих ді­тей
Яких на­пе­ре­дод­ні прос­то з ди­тя­чо­го май­дан­чи­ка
Від­вез­ли до мор­гу
Ді­ти як то ді­ти
Ту­лять до се­бе іг­раш­ки за­ля­па­ні кров’ю
Іг­раш­ки мер­твих ді­тей…
І найс­траш­ні­ше,
що там це — при­род­но…
Лі­ля КОС­ТИ­ШИН.
«Вільне життя плюс», №9 (15641) від 4.02.2015 р.