Впродовж фестивалю “Тернопільські театральні вечори” тернополяни побачили багато цікавих і не схожих між собою вистав.
Але була одна, про яку не можна змовчати, пише “Терен”.
Мова про “Республіку на колесах” радянського автора Якова Мамонтова, яку привезли наші сусіди із Хмельницького (обласний академічний музично-драматичний театр імені М. Старицького, художній керівник Анатолій Пундик).
Зізнаюсь чесно, багато людей “клюнуло” на підпис, зазначений на афіші, а саме: “Страшносмішна вистава”. Одним словом, тернопільський люд, який скучив за добрим гумором, перепрошую, “повалив” на страшносмішну п’єсу. Забіжу трохи наперед: першим покинув глядацьку залу священик із двома малолітніми дітками. Цей отець був мудрим і далекоглядним…
Інші дивилися. У виставі режисер намішав усього. Тут і анархісти, і білогвардійці, і більшовики, і червоноармійці та вся інша “нечисть”, яка могла бути лише у 1919 році. У тернопільського глядача, відчувалося, був легенький шок: Українець-селянин показаний продажним перебіжчиком, до того ж – безграмотним, неосвіченим… Зате всі інші – мудрі, особливо один з них, єврей.
Виставу, де впродовж двох дій розгул і розпуста, суцільна пиятика, психологічно витримати неможливо. А ще була гучна стрілянина, що годі було витримати. Уявіть собі, що упродовж всього часу я чекала і сподівалась, що ось-ось має початись щось “смішне”, так, як це рекламували всі театральні афіші. Але коли на екрані з’явився із своїм затяжним монологом дєдушка Лєнін, зрозуміла – смішного далі вже нічого не буде.
Отож після першої дії багато людей залишили театр, не витримавши такої ментальної наруги. У зв’язку з цим, у багатьох тернополян з цього приводу виникло безліч запитань, як можна ставити такі постановки, коли в країні війна? Тим самим, використовуючи символіку країни агресора? Адже, як відомо, прийнятий навесні цього року закон про засудження тоталітарних комуністичного і нацистського режимів, передбачає прибирання символіки радянського режиму з публічного простору.
Пройшли лише десятки років з часів Голодомору та масових репресій, частина їхніх жертв та дітей цих жертв ще живі – і для цих людей морально важко постійно бачити поряд із символами незалежної України символіку держави, що колись зруйнувала їхнє життя. Позбутися радянських символів з публічного простору означає нарешті “відпустити” те жахливе минуле жертв режиму й не нагадувати їм про нього. А українці сьогодні, як ніколи, потребують патріотики. Це було очевидно після показу вистави львів’ян “Невольник” Т.Шевченка, після якої глядачі отримали позитивний заряд і гарний настрій.
