«Альо, Міську, ти де? Звʼязку взагалі немає»
Мріяв бути бас-гітаристом, але знайшов себе в армії. Це — про старшого сержанта 36-ї окремої бригади морської піхоти Збройних сил України Михайла Діанова.
«Мене не здивувало, що Міша пішов в армію. Підхід до роботи мав такий. Він себе шукав. Я розумів, що сьогодні він тут працює, а завтра він міг все кардинально змінити», — розповідає колега і друг Михайла Володимир Гаврилюк. Вони знайомі вже 18 років. Колись разом працювали торговими агентами однієї з тернопільських компаній. І навіть коли шляхи розійшлися, товариші продовжували спілкуватися. Упродовж останніх років Володимир лікував за кордоном доньку, в неї була лейкемія. Діанов, каже, навіть із фронту озивався: «Міша нам багато чим допоміг. Постійно телефонував або писав, цікавився, як ми. Казав: “Я воюю, ти дитину лікуй. Кожен має займатися своєю справою”».
Володимир розповідає, що Михайло змінив багато робіт: був адміністратором у Буковелі, в Чорнобилі, торговельним агентом у Тернополі.
«Збоку виглядало, що він комфортно почувається на будь-якій роботі. Але якоїсь миті сказав, що все не його», — згадує колега.
А тоді якось взяв і подався в армію. На це ніхто не очікував. «Він завжди, завжди хотів собі зробити карʼєру музиканта, а саме бас-гітариста. Я був шокований, коли дізнався, що він хоче йти на війну. Бо ніколи з армією не мав справи. Він у нашій компанії — Місько. То Місько ніколи не був до того схильний, бо це людина творча. А тут він пішов не музику писати, а воювати», — згадує Ігор Шведик, найкращий друг Михайла.
З Михайлом Ігор знайомий із кінця 1990-х. Їх поєднує музика. «Ми ходили в Тернопільський міський рок-клуб, були одними з перших його учасників. Підпільно, бо був ще напіврадянський союз». Тоді Ігор теж грав на гітарі.
Однак виявилося, що солдата в Михайлові значно більше, ніж бачили його друзі. «Він до кісток військовий. Потім, коли він у відпустку приходив, казав, що ані секунди не пошкодував, що в армію пішов», — розповідає Ігор.
Молодша сестра Альона Лаврушко каже, що брат сильно змінився після Революції гідності й початку війни: «Тоді він зрозумів, що йти потрібно. Бо це не закінчиться ні сьогодні, ні завтра. Всі бачили, що це все затягується». На фронт Михайло пішов добровольцем. «Він казав: “як я сидітиму вдома і спостерігатиму склавши руки?”». Хоч у повсякденні абсолютно нічим від інших чоловіків не відрізнявся.
«Я ніколи не думала, що він так тісно повʼяже своє життя з військом. Звичайно, якби не події кінця 2013-го — початку 2014 років, ніколи не думала б, що він піде і на стільки років свідомо повʼяже себе з армією. Помилялася».
Рідним Діанов сказав: «Я йду туди, щоби вам тут було спокійніше». Спочатку пішов у 79-ту бригаду, пізніше став морським піхотинцем 36-ї бригади, служив під Маріуполем. Був період, коли Михайло скаржився, що більше не може і хоче додому. Але приїжджав у відпустку на тиждень-півтора, а потім повертався в гарячі точки. «Лише десь рік тому зрозумів, що хоче повʼязати себе з армією. У ній він себе знайшов».
Справжній захисник
Михайлу 42, він тернополянин. Закінчив музичну школу з класу фортепіано, однак його справжня музична пристрасть — це гітара. «Вночі розбудиш, даси гітару — він буде грати», — розповідає сестра. Також захоплюється риболовлею та любить читати.
«Він різний, творча людина. Стриманий, ніколи не скаже зайвого, ніколи не зробить комусь зла навмисне. Але якщо піти на нього зі злом, він точно дасть здачі, не дасть скривдити себе, близьких. Дуже начитаний, освічений, має ідеальний музикальний слух, а це круто», — каже друг Ігор.
«У мене все добре, ми тримаємося»
В Україні Михайло Діанов став відомим після публікацій світлин захисників з «Азовсталі», які зробив і виклав у мережі боєць «Азову» Орест, він же Дмитро Козацький.
«Коли побачила брата на фото, телефон випав з рук», — згадує Альона. Це сталося за два дні після SMS-повідомлення з чужого номера, що Михайло живий. Доти жодної звістки про нього не було понад місяць.
Після 24 лютого Михайло щодня намагався зателефонувати чи написати: «живий», «+», «все добре». Звʼязок із ним зник повністю 5 березня. «8 квітня він перетелефонував до мого чоловіка, але не сказав, де він і що з ним. Наступний дзвінок був 14 квітня, спочатку до чоловіка, потім до мене. Тоді ми дізналися, що він на “Азовсталі”. Голос був… Я вам не можу передати. Думала, такий поганий звʼязок. Але це так Михайло говорив з останніх сил».
Того дня рідні Михайла дізналися, що він поранений. В обох ногах — кульові, кістка правої руки роздроблена. «З 14 до 18 квітня ще був звʼязок, дзвінок або повідомлення. 18 квітня — останній день, коли він був у мережі. Навіть сьогодні заходжу в бесіду, дивлюся — нічого немає. А 8 травня з чужого номера мені прийшло повідомлення: “З Мішею все добре, живий”».
Де саме нині перебуває Михайло Діанов, ні родичі, ні його друзі не знають. «Він міцно переплівся з моїм життям. Місько співав пісні на моєму весіллі, був на хрестинах моєї дитини. Він дуже близька мені людина. Я не те що переживаю, я просто дуже сильно хвилююся. І чекаю», — додає найкращий друг Ігор.
«Я можу померти як і коли завгодно — вирішувати не мені. Але в моїх силах вирішувати, як жити. Відважно чи тихо. Ось тут я просто всесильний. Це очевидно. Це аксіома. Якщо у світі відбувається щось погане, можна не робити нічого, а можна зробити щось. Нічого я вже пробував».
Громадське
