Нині Підгайці – найменше місто Тернопільської області, там проживає 2600 мешканців. Утім, у нього давня історія і багато архітектурних, хоч і занедбаних, пам’яток. Тут збережений один із найбільших в Україні єврейських цвинтарів, оборонні костел, синагога та церква. Місто часто потерпало від воєн, битв і пожеж. А в підземеллі замку свого часу сховали скарб, доля якого невідома.
За припущеннями істориків, первісне поселення в околиці сучасних Підгайців існувало в період Галицько-Волинської держави у ХІІІ–XIV ст. на території теперішнього села Старе Місто, передмістя нинішніх Підгайців. Достовірним історики вважають першу згадку у документі 1463 року. Містечко було розташоване на перехресті торгових шляхів, тому активно розвивалося і розросталося. Місто сполучало Львів і Теребовлю, Київ, Поділля і Молдову, брало мито з купців, які через нього проїжджали. У документах 1625 року згадується «підгаєцька міра ваги». Створювали ремісничі цехи, перший з яких був кушнірський.
Упродовж XVI–XIX ст. мешканці Підгайців займалися гончарством, продажем зерна, великої рогатої худоби, свиней, розведенням коней. Час розквіту Підгайців – XVII ст. Француз Далейрак так описав місто: «Підгайці є одним із найбільших і найпоказніших руських міст, мають муровані доми, бруковані вулиці, п’ять церков, оборонні мури, старий замок із потужними мурами, вежами і валами, як також численне населення, котре складається із євреїв, волохів, вірменів, поляків, русинів».
Роман Могитич пише, що українці займали північну сторону Ринку та прилеглі квартали, які простягались до церкви; східний квартал і простір між вул. Злуки і вул. Шептицького населяли римо-католики, переважно поляки; південна частина Ринку і середмістя належала євреям. За логікою, західний квартал замешкали вірмени, про яких достовірно відомо у XVII ст. Вірменська громада була численною, мала свого війта Сефера Байбурта та церкву. Тутешні вірмени займалися сукновальством.
Єврейська громада також динамічно збільшувалася і до Другої світової війни становила половину населення містечка. До наших часів дожила їхня спадщина – стара 1627 року, з якої вже за наших часів демонтували та вивезли в росію кам’яну брилу з написом на івриті, та один із найбільших в Україні кіркут, на якому поховані відомі талмудисти та рабини. Тут збережено понад 1500 надгробків, найдавніша мацева датована 1647 роком. Вихідці із Підгайців заснували у Нью-Йорку синагогу і назвали її на честь рідного міста.
Коли 1539 року польський король Сиґізмунд І повторно надавав місту Магдебурзьке право, у документі зазначалося, що «прастаре руське місто він переводить із права руського і польського на право німецьке».
Був у містечку замок над річками Коропець і Музилівка, біля нього воювали польські королі, молдавські воєводи, козаки, турецьке, татарське, російське війська. Прийняв Підгаєцький замок і останній бій польської армії з татарами 1698 року. Через часті напади ворогів він занепав, у XIX ст. з нього зробили броварню, а остаточно руїни розібрали у 1970-х роках і влаштували на місці замку консервний завод.
«Один із найцікавіших епізодів історії міста пов’язаний із зникненням з підгаєцького замку величезного скарбу. 1612 року власник Золотого Потоку Стефан Потоцький здійснив невдалий похід на Молдову, внаслідок чого потрапив у полон. Його дружина Марія Могилянка, боячись нападу на Золотий Потік, разом зі своєю товаришкою Мавроїною, дружиною молдовського логофета, передали на тимчасове зберігання своєму далекому родичеві Гольському, власникові замку і міста Підгайці, всі свої цінності. Це – 70 тисяч золотих дукатів, 12 золотих ланцюгів, що «по землі волочилися», кількадесят куфрів із біжутерією та сріблом», – пише сайт «Тернопільщина».
Гольські згодом відмовилися повертати цінності. Ворожнеча між двома родами за скарб тривала 30 років, за перебігом подій тоді стежила шляхта усієї Речі Посполитої. Врешті Стефан Потоцький пішов військом на Підгайці. Однак їхня тодішня дідичка Софія Гольська передала місто Сенявським як заставу за борги. Конфлікт закінчився її смертю у 1635 році, після цього Підгайці перейшли у власність Потоцьких.
Місто часто руйнувалося від нападів і пожеж. Практично з нуля відбудували його 1628 року після чергового знищення ворогами. А під час пожежі 1889 року згоріло три чверті будівель міста і навіть навколишні села. Розвиток міста тривав до Першої світової війни, цьому сприяло відкриття залізниці Львів-Підгайці. Наступна масштабна пожежа трапилася 1917 року: російські війська спалили місто під час відступу, після неї Підгайці так і не змогли досягти колишньої слави і розвитку. У Другу світову в містечку зруйнували 70% будинків містян.
Троїцький костел 1634 року був свідком історичної події – підписання Підгаєцької угоди (1667), якою закінчилася битва між військами короля Речі Посполитої Яна III Собеського та гетьмана Петра Дорошенка. Костел має ознаки пізньоготичного стилю з елементами ренесансу та бароко. Нині він в аварійному стані, але нещодавно з’явилась інформація про наміри його порятунку. Деякі кам’яні скульптури ангелів зберігаються в Олеському замку. У костелі поховані його фундаторка Софія Гольська, Станіслав Ревера Потоцький та його дружина Анна Могилянка.
Оборонну Успенську церкву збудували у 1653 році. Її унікальністю є бойова галерея з аркадою під дахом. Дві збережені скульптури XVII ст. з церковного іконостаса – св. Петра і Павла – нині зберігаються у Київському музеї українського мистецтва. Попередня дзвіниця раніше була оборонною вежею і стояла біля Львівської міської брами. Зразком галицької дерев’яної архітектури є ще одна церква – Спаська (1772).
Площа Ринок Підгайців трикутної форми, що характерно для давніх руських міст, на ній збереглися деякі старі будинки. Першу унікальну восьмигранну ратушу посеред Ринку знищили у Першу світову. Нову збудували 1931 року, тепер її використовує медичний коледж. На вулиці Шевченка є вілла Чорторийських – літній палац меценатки і власниці міста Марцеліни Чорторийської, в яку був закоханий Фредерік Францішек Шопен і, за переказами, тут він зупинявся. Як зазначає сайт «Тернопільщина», у місті є підземелля, які колись з’єднували костел, замок і деякі церкви, але вони досі недосліджені. Ймовірно, там досі заховані скарби колишніх власників. А, можливо, скарбом Підгайців є їхня багата історія і спадщина, яка стрімко занепадає через байдужість сучасників.
Ірина КОВАЛЕНКО
2024 буде роком родини Степана Бандери у Тернопільській області
