Жителька Слов’янська розповіла про ситуацію у своєму місті та чому хотіла б жити у Тернополі Деякі переселенці зі Сходу, які свого часу переїхали до Тернополя через небезпечну ситуацію у своєму місті, вже встигли повернутися додому.
Так, після звільнення Слов’янська додому повернулася місцева жителька Оксана Нечипоренко. До Тернополя вона приїхала у квітні 2014 року з двома дітьми та подругами – Лідією і Вікторією – та їхніми дітьми. Чоловік Оксани залишився вдома наглядати за житлом. Жінка на той час була вагітною, тому залишатися у Слов’янську вона не ризикувала. Адже таких, як вона, патріотів у місті переслідували. До речі, всі троє подруг ходили на проукраїнські мітинги у Слов’янську.
У Тернополі народила донечку
Коли жінки приїхали до Тернополя, життя у Слов’янську було паралізоване. Люди боялися виходити із помешкань. Школи та дитсадки, офіси, магазини, супермаркети не працювали. Місцеві скуповувалися на межами міста. У кого були родичі в селах чи інших областях – виїжджали туди. У місті були захоплені приміщення міліції, СБУ, аеропорт, телецентр.
У Великих Гаях під Тернополем Оксана з дітьми прожила півроку. У листопаді 2014-го вона повернулася додому. Причому з поповненням у родині, адже в Тернополі народила донечку Ладу. Дівчинці у червні виповниться два рочки.
– У Тернополі нас спершу прихистив депутат міськради, а потім ми звернулися у сільраду Великих Гаїв, де нам спершу допомогли з тимчасовим житлом, адже в будинку, де ми мали жити, робили ремонт, – розповідає Оксана. – Потім ми оселилися в хаті у Гаях, де раніше жила бабуся-патріотка. Її донька Оля дозволила нам жити безкоштовно, часто провідувала нас, допомагала, дуже добре до нас ставилась. Ми потоваришували.
Разом із родиною Оксани жила її подруга Лідія з донькою. А ще одна подруга -Вікторія оселилася в іншому будинку у Гаях. Всі діти ходили у місцеву школу. Коли ситуація в Слов’янську стабілізувалася, Оксана та Вікторія з дітьми поїхали додому. Лідія ж залишилася у Тернополі.
Від грому здригаються
– Ситуація у нашому регіоні неоднозначна, – каже Оксана. – Це зумовлено тим, що все дорожчає, а люди отримують копійки. Багато людей своє незадоволення цією ситуацією переносять на незадоволення країною. Я теж незадоволена політикою Порошенка, але це не означає, що я проти України. А деякі люди це змішують. Потрібно постійно з ними вести діалог і все це їм пояснювати.
Після війни у Слов’янську є багато тих, хто за Україну, або зрозуміли, що таке Україна, не бояться носити символіку. А є і такі, що підтримують ополченців, додає жінка.
– Вони живуть серед нас, декого знаємо, – каже пані Оксана. – Спершу, коли Слов’янськ визволили, вони мовчали. А одного разу, коли я вийшла на вулицю з дитиною у візочку, повз мене пройшла жінка і вигукнула: «Слава Путіну!». Чомусь вона вирішила, що це треба мені знати, хоч я її не зачіпала.
До речі, через військові дії багато жителів Слов’янська мають страхи. Коли на вулиці гримить і блискає, всі здригаються.
– Одного разу перед грозою ми гуляли з сусідкою і вона каже: «Я розумію, що буде гроза, але коли гримить, мене починає трясти і хочеться заховатися», – пригадує Оксана Нечипоренко.
Постраждалим не допомагають
У Слов’янську багато переселенців з окупованих територій. Їм допомагають різні благодійні організації. А от місцеві мешканці, які постраждали від бойових дій, залишилися наодинці зі своїми проблемами, продовжує співрозмовниця.
– Держава несправедлива до тих, хто залишився без житла, – каже Оксана. – І якщо переселенцям допомагають волонтери «Карітасу» чи Червоного Хреста, то місцевим постраждалим ніхто не допомагає, нікому вони не потрібні. Мій чоловік – волонтер Харківської правозахисної спілки, надає правову допомогу. Ось нещодавно він виграв позов жителя Слов’янська, в якого під час війни було зруйноване житло. У суді вдалося довести, що хата зруйнована під час військових дій у місті. Є закон про відшкодування зруйнованого житла під час окупації. Та, виявляється, потрібно довести, що руйнування відбулося саме під час військових дій. І зробити це дуже важко. Я навіть не уявляю, як держава збирається відбудовувати зруйновані міста…
Чи держава відшкодує за зруйноване житло чоловікові, наразі невідомо, додає Оксана. Адже ще не минув термін, коли влада може подати апеляцію, пише 20хвилин. Але така виграна справа у суді першої інстанції – наразі чи не єдина в Україні.
– Можливо, ще доведеться пройти багато, але це вже перший крок до змін. Може, у майбутньому буде легше вигравати такі справи, – каже жінка. – До речі, раніше, коли людина подавала до суду на органи державної влади, не потрібно було платити судового мита, а тепер треба – 500 гривень. І людина, яка залишилася без майна, бо війна забрала не лише дах над головою, а й все до нитки, повинна шукати гроші, щоб заплатити в судах!..
Хотіла б жити у Тернополі
Біля керма влади у Слов’янську залишилися ті ж люди, що й були раніше, розповідає пані Оксана.
– Звісно, щось трохи змінилося, але не настільки, щоб вони могли змінювати країну і приймати важливі рішення. Троє-четверо людей нічого не змінять, – вважає жінка. У нас щонеділі проводять патріотичне віче та автопробіг. Але на такі зібрання приходить до 30 чоловік. А така маленька купка людей не може щось змінити. Що роблять інші? Одні бояться, інші лінуються, у декого просто „хата скраю”.
Оксана Нечипоренко додає, що на Тернопіллі їй дуже сподобалося, тут вона знайшла друзів і навіть хотіла б тут залишитися.
– Ми спілкуємось з Олею та Петром, які допомогли нам із житлом у Великих Гаях, потоваришували з бібліотекарем пані Надею, – каже жінка. – Вразило те, що у вас люди більш згуртовані, готові допомогти у біді. Я про це всім знайомим розповідаю. Ми хотіли б залишитися тут жити, але наразі це неможливо. Адже маємо житло у Слов’янську, тому повернулися туди. А нерухомість у нас дуже дешева, за ці гроші нічого не купиш.
