Цю історію мені спершу розповів мій знайомий, який клявся, що все це – чистісінька правда. Я не дуже вірив йому, тим більше, що оповідач був добряче «підшофе». І не за французькими, а за нашими, українськими мірками. Але через деякий час почув ту ж саму розповідь з незначними відхиленнями від інших людей. Отже, подумав, щось таки мусило бути…
Одну жінку з приміського села саме перед Новим роком спіткало нещастя – помер батько. Купила бідолашна в місті труну, домовилася з водієм, щоб підвіз додому. Разом поставили скорботний вантаж у критий кузов та й поїхали. Сидить жінка поруч з водієм мовчки, лише іноді зітхає та сльози витирає. Шлях до села був не те щоб дуже далекий, але й не близький. А погода надворі – якраз для Нового року: хурделиця, майже нічого попереду не видно. Не те, що нині. Двірнички на вітровому склі ледве встигають розчищати сніг.
Аж раптом у світлі фар виринула самотня постать з піднятою рукою. Що ж, справа звична. Місця у кабіні немає, отож залазь, друже, в кузов. Тільки не лякайся того, що там стоїть. Новий пасажир весело махнув рукою, дихнув свіженьким перегаром і поліз у кузов. Сів поряд з труною, радий, що сховався від заметілі. Тільки радіти довелося недовго – рятівні градуси вивітрювалися, холод почав проймати наскрізь, і в усе ще хмільній голові виникла рятівна думка сховатися у…труні.
Відсунув кришку, заліз всередину, закрився… Стало ніби трохи тепліше, отож «живий покійник» незчувся, як задрімав. Аж тут обіч шляху ще один пізній подорожній із заліпленими снігом окулярами підстрибує, голосує руками, мовляв, підвезіть. Ну, що ж вдієш – залазь у кузов, там ще один такий самий гріється.
Заліз чоловік у кузов, сів поруч з труною, скинув окуляри, щоб протерти, та так і не встиг знову одягти їх. Кришка труни раптом ворухнулася і легенько сповзла набік. У бідолашного очі полізли з орбіт, а пальці судомно вп’ялися у сидіння. Тим часом з труни вилізла кістлява рука і почувся звук, схожий на фиркання коня. Подальшого розвитку подій новий пасажир чекати не став і з диким криком вистрибнув з кузова. Він біг десь з кілометр, біг, як потім з’ясувалося, з вивихнутим гомілковим суглобом, біг, не зменшуючи швидкості, і йому все здавалося, що він чує позаду чийсь тупіт і завивання…
Ногу йому вилікували доволі швидко. Від нервового потрясіння довелося лікуватися значно довше.
Кажуть, що й тепер, коли під звивання хурделиці він почує гуркіт двигуна, у нього мимоволі починають тремтіти руки, а в очах застигає переляк.
І ще багато чого кажуть…
Ігор ДУДА
