Пан Михайло ще молодий чоловік віком до сорока років. Донедавна вважав себе за професійного заробітчанина. Де він тільки не побував, заробляючи «бакси», «єврики» і навіть леви. Бо як істинний західняк і господар вважав, що коли Бог дав здоров’я, то гріх сидіти у злиднях. До того ж, сім’я, господарка – все потребує вкладень. І все воно було б нічого, коли б селянин, який має золоті руки, не вирішив спробувати, які на смак «рубльові заробітки».
Михайло не хоче називати своїх паспортних даних, бо погоня «за довгим рублем» мало не стала дорогою на той світ. Можливо, хтось почує і пожаліє за добровільне мучеництво, а хтось і зловтішиться. Мого співрозмовника називаю Михайлом, він погоджується з цим іменем. Місце прописки – село на Шумщині. Муляр, штукатур, плиточник та ще й найвправніший у газозварюванні.
Чоловік ніколи не був марновіром. Зі селянською доскіпливістю перевіряв геть усе. Чому «повівся» на газетне оголошення – зараз пояснити не може.
Плюс тисяча зелених
Газетне повідомлення було виділене «жирним» шрифтом серед інших оголошень і зразу ж впадало у вічі. 1-1,5 тисячі доларів, легальна робота в Росії в обмін на вашу працездатність. Михайло клюнув, як молодий. При його робітничому «портфоліо» він сміливо може претендувати на високооплачувану працю. Куди звертатися за довідками – не зрозуміло, зате був номер мобільного телефону. Ото по ньому й телефонував. Після телефонних переговорів, підсумувавши все почуте і заповнивши сумку домашніми консервами, рушив до Харкова на збірний пункт. Збірним пунктом було місце справа від кіоску «Торгпреси». Ентузіастів-добр
З механізмів тільки кирка і шуфля
Було 22 лютого 2014 року. Наступний після цього день – велике свято в Росії. Чоловіків завезли на територію через прохідну і показали гуртожиток, де вони житимуть. Новоприбулі пройшли медогляд і з їхніх паспортів зняли копії, аби зробити реєстрацію. Менш ніж на три місяці на роботу не брали. Чоловіки мали місити цемент для будівельних блоків. Робочий день – 12-годинний, робочий тиждень шестиденний, за ворота підприємства виходити не рекомендується. Харчування одноразове, за нього з прибулих вираховуватимуть по 50 доларів. Решту послуг і потреб треба записати на список, тобі все привезуть. Все разом заробітчанське щастя – 25 тисяч рублів. Непогано, якщо перевести в умовні одиниці.
Після того пішли оглядати майбутнє робоче місце. Жахнулись обсягом роботи і технікою, якою вона виконувалася – тільки шуфля, кирка і відро. Вчасно згадали, що матимуть добрий зарібок – і не піддалися відчаю. Спробували заговорити з виконробом, розпитати про заробіток. Подивився той на братів-словʼян, на їхній пристойний вигляд і зізнався, що більше восьми тисяч рублів, відколи він тут, ще ніхто не отримував. Ще дізналися, що навряд чи щось більше отримають, і натякнув, що взагалі можуть нічого не отримати.
Прийшли хлопці в гуртожиток і задумалися, чи варто лишатися на такій роботі. Дванадцять годин щоденно тягнути жили за якихось кількасот доларів на місяць. Так вони за той місяць ноги протягнуть або скалічаться. Михайлові напарники мали гроші на зворотний шлях, а він ні. Вони зважилися тікати додому, а він вирішив працювати зварювальником, аби заробити на дорогу.
Зрештою, наступного дня його колеги по нещастю втекли світ за очі, а виконроб, дізнавшись про це, тою ж дорогою послав і Михайла.
Та куди ж йому проти ночі без копійки в кишені? Пробував дотелефонуватися до посередника. Де там, абонент то поза зоною досяжності, то бере слухавку, а нічого не чути. Словом, останні гроші з’їв мобільний оператор. Ніякі вмовляння на роботодавців не діяли. І чоловік пішов…
Цей жахливий шлях додому
Михайло не був схожий на нелегала і ховатись від правоохоронців у нього ще не було причин. Сам пішов до міліції, може, підкажуть, як заробити на дорогу додому, чи хоча б депортують. Глянули стражі тамтешнього порядку на його паспорт і вразилися, чого, мовляв, пертися із Західної України до Росії, коли до Польщі і Європи рукою подати? Михайло слухав їх і погоджувався, справді ж бо так. Отак зблизька в Тульській глибинці бачити хохла-бандеру для ментів було мало не забавкою. Зрештою, на російських правоохоронців зла в Михайла не було. Під кінець розмови один з офіцерів дав чоловікові номер свого мобільного, мовляв, коли зовсім притисне, телефонуй.
А за що телефонувати, коли на мобілці – нуль? Зрештою, таки притиснуло. Одну ніч перебув на будові, вірніше, промерз у якомусь незавершеному будинку. Вранці взявся до консервних банок, які привіз з дому, а там усе замерзло.
За кілька днів у тому провінційному містечку пішки обходив кілометрів зо триста, все шукав роботу. Але там і для своїх з роботою сутужно, що вже говорити про приблудних заробітчан. Тепер до проблеми – за що добратися додому, додалася інша – де взяти кусень хліба. Надумав піти до гробарів на цвинтар. Підрахував, що коли йому плататимуть п’ять рублів за годину і він щодня копатиме по 12 годин, то за тиждень заробить на дорогу додому. Пішов до майбутніх «колег», але ті, почувши про його національність, заявили, що своїх мертвих самі закопають.
Врешті стало зрозуміло, що чим довше він буде шукати заробітку, тим більше буде опускатися на дно. Немитий, неголений, з великою сумкою, в якій лишилися рукавиці і роба, врешті вирішив продати єдину річ, яка мала ціну, – мобільний телефон. Після його продажу за мізерну ціну кинувся в зворотному напрямку – додому, їхав електричками, поки були гроші. Далі їхав без грошей – з благословення російських міліціонерів. Голодний. Майже 5 діб добирався до України. Сусіди, що сиділи поруч, один раз дали булочку, іншого разу шматок хліба. Не їв, а смакував, наче якийсь делікатес.
Коли під’їхали до митниці, то службовець з кокардою з двоголовим орлом, подивившись на нужденного заробітчанина, без натяків оголосив, скільки той має заплатити за перетин кордону без білета. «Не маю ані копійки» – відповів Михайло. Це дуже образило митника. Спочатку обшукав худющого подорожнього, потім витрусив із його сумки робу й рукавиці і наказав виходити. Михайло наказу не виконав. Митник ще раз повернувся до нього й з усієї сили огрів гумовим кийком попід коліна…
Світло в кінці тунелю
Поїзд під’їхав до Харкова. За цей маршрут чоловік настільки виснажився, що абсолютно втратив інтерес до життя. Не думав ні про кого і ні про що. Думка працювала в’яло і ліниво, їсти вже не хотілося, хотілося пити. Спробував у Харкові піти в туалет і там напитися води з крана, а дзуськи. Вхід до туалету платний. Йому б посидіти в залі очікування – теж платно. Спробував вийти з перону на привокзальну площу – теж треба заплатити гривню. Рушив в обхід по коліях, ледве переставляючи ноги, вийшов через годину на привокзальну площу. Попросив у якогось чоловіка, аби дав йому мобільник, щоб вставити свою картку для дзвінка. Чолов’яга, як на диво, дав телефон і Михайло подзвонив колишній однокласниці, яка мешкала у Харкові, аби позичила йому певну суму на дорогу додому. Зіпʼявшись на ноги, пішов на домовлене по телефону місце. Добре, що він її впізнав, бо вона ніяк не могла повірити, що це той самий Михась, якого знала багато років.
Цікавлюся у колишнього заробітчанина, чого він не звернувся до рідної міліції, хоча б у тому ж Харкові? Каже, що до нашої доблесної міліції завжди ставився з пересторогою, боявся, що йому, «безгрішному», не тільки не допоможуть, а взагалі запроторять за ґрати. Зрештою, згадка про удар кийком ще не вивітрилася, а Михайло вже був таким вимученим, що ще один «кийковий масаж» не зміг би перенести.
P.S. За три місяці, що минули з часу повернення, від’ївся, набув пристойного вигляду і влаштувався на роботу в Тернополі. Він був і лишається християнином, та коли чує суперечки на тему, чи є пекло, впевнено заявляє: «Є, бо я там був».
Оксана Матвіїв
