Він координує облаштування позицій, піклується про безпеку побратимів і забезпечує точність артилерійських ударів. Його син вдома робить перші кроки, каже свої перші слова. Ми продовжуємо проект «Героям слава». Наш співрозмовник — кадровий військовослужбовець, командир підрозділу з Тернопільської артилерії на псевдо «Вовк»
У війську — простіше
— Чому саме Вовк? — запитуємо, знайомлячись.
— Цей позивний закріпився ще під час навчання в академії, — усміхається співрозмовник. — У нас у групі був «Заєць», а мені дісталося «Вовк». Так і прижилося.
26-річний військовослужбовець родом із Чортківського району. З 2016 до 2019 року навчався у військовій академії в Одесі на автомобіліста. На початку четвертого курсу звільнився, вирішивши отримати цивільну освіту за тим же напрямком. Та за два роки зрозумів, що саме армія — це його покликання. Попрацювавши у державній кримінально-виконавчій службі, у 2021 році, вирішив повернутися — підписав контракт із Тернопільською артилерійською бригадою.
— У війську простіше, — зізнається він. — Тут чіткі вимоги, конкретні завдання. Якщо три роки пробув у військовому середовищі, тебе вже тягне назад.
У Вовка більшість друзів зараз у війську — хтось у штурмових підрозділах, хтось в артилерії. До повномасштабного вторгнення був розвідником-далекомірником, а згодом став командиром відділення управління. За час війни пройшов шлях від солдата до сержанта.
Із потяга — до бою
24 лютого 2022 року він зустрів на бойовій позиції.
— Ми готувалися, — згадує артилерист. — Їхали на завдання і вже в перший день війни, прямо з потяга, вступили в бій у Чернігівській області. У цю ніч зупиняли ворожі колони, а згодом тримали оборону в місті, не дозволяючи противнику в’їхати.
Бракувало людей, але ті, хто був, знали свою справу, були професійно підковані.
Коли до бригади долучили мобілізованих, вони швидко опанували техніку, тоді на озброєнні були ще гармати типу «Гіацинт-Б». Це дозволило проводити ротації, а ось в перші дні не було часу на мінімальний відпочинок.
— Спали просто на позиціях, власними силами облаштовували укриття, — пригадує. — Ніхто не знав точної лінії фронту чи кількості ворожої техніки.
На початку вторгнення ворог, маючи перевагу в чисельності, швидко просувався, але офіцери з бойовим досвідом зуміли організувати оборону.
— У нас на пунктах постійної дислокації були підрозділи, які ще треба було доукомплектовувати, а у ворога все було готово, пояснює. — Але ми розуміли, що рано чи пізно це станеться. Війна ж триває з 2014-го.
Вовк додає, що в академії їх готували саме до такого розвитку подій.
— Ми знали, що буде або відступ, або напад, — заглиблюється у спогади холодного лютого 2022 року. — Швидше — напад. Це було очевидно, адже вся техніка ворога після навчань залишилася біля наших кордонів.
Підготовка ворога до великої війни, за словами Вовка, почалася ще задовго до 2022 року. Ударні колони формувалися з листопада-грудня, а техніка концентрувалася на кордонах. Попри заяви керівництва країни про те, що війни не буде, армія готувалася дати гідну відсіч. Знали, що війна вже близько. Це було лише питання часу.
— Якби про війну заявили публічно, населення могло б панікувати, — розмірковує Вовк. — Масова міграція ускладнила б пересування військ. Можливо, саме тому ухвалювалися такі рішення.
Від розвідника до навідника
На війні все змінюється швидко. Не встигнеш звикнути до однієї ролі, як доводиться опановувати нову. Так сталося і з Вовком. Спочатку він був розвідником-далекомірником, але через брак людей перейшов на обслугу гармат. Згодом став навідником, а потім працював із бусоллю, орієнтуючи гармати. Це йому — найближче. Так було під Києвом.
А загалом географія війни Вовка — це весь периметр розмежування — від півночі до півдня, включаючи і Курщину, до речі, ці занадто віддалені місця хлопці між собою називають «за кордоном». Почавши з оборони Чернігівщини, підрозділ отримав нові гармати і став на захист Київської області під Броварами. Коли противника вдалося відтіснити, артилеристи перебазувалися до Сум, де виконували завдання прикриття. Саме там Вовк вперше працював із американською гаубицею «М-777».
Були важкі бої під Бахмутом, Сіверськом, брали участь і в контрнаступі у Запорізькій області.
— Найскладніше було на Запоріжжі, — ділиться артилерист. — Противник там працював точніше. Якщо на Донеччині били масово і хаотично, то на Запоріжжі — економно, але більш влучно. Навіть перші дні війни там видавалися простішими.
Дружба, підтримка та мотивація
Зараз Вовк є командиром одного з відділень управління. Організовує облаштування спостережних пунктів і вибір безпечних позицій, де пріоритетом є наявність укриття. Найголовніше — зберегти життя особового складу.
— Ми можемо дістати ворога з будь-якого місця, але добре, якщо гармату прикриває горб або інший рельєф, — пояснює. — Люди — найцінніше, що ми маємо, не кажучи вже про те, що роками вони опановували різні системи, професіонали.
Колектив на війні це як сім’я. Допомагають одне одному без зайвих слів і пояснень.
У підрозділі є і контрактники, і мобілізовані, які поступово адаптувалися до умов війни.
— Деякі вже мали досвід участі в АТО чи ООС, — каже. — Усі різні, але мотивація в кожного однакова — не допустити окупантів глибше.
Більшість побратимів походять із західних областей і воюють, аби фронт не дійшов рідних міст і сіл.
Військовий побут залежить від місця дислокації. Десь доводиться жити в будинках із укриттям, десь — у бліндажах. Є на господарстві газовий балон, плитка — готують їжу самі. Душ — туристичний, це вже коли випадає можливість.
На прохання надіслати фото Вовк ділиться зворушливим кадром із котом на руках.
— Це наш фронтовий кіт, на кличку Рудий — коментує світлину. — Зараз також Рудий, але уже інший, цей залишився на попередніх позиціях.
Запоріжжя: випробування на міцність
Саме на Запоріжжі під час виконання одного із завдань загинув побратим, четверо отримали поранення.
— Був приліт неподалік гармати, — згадує. — У поранених різні травми: один втратив руку, ще один отримав осколкове, у когось — контузія. Ми діяли швидко: відтягнули усіх в підвал, там надавали допомогу, кого необхідно — евакуювали.
Він наголошує, що в таких ситуаціях важливо не панікувати.
— Нас вчили, що діяти треба швидко і зважено: на мить зупинитися, оцінити ситуацію, прийняти рішення, — пригадує роки навчання в Одеській військовій академії артилерист. — Паніка може тільки нашкодити.
Вкотре згадав Вовк своє навчання: усе було побудовано на практиці, найчастіше відпрацьовували евакуації.
— Коли сто разів повториш, а на сто перший зробиш із заплющеними очима, — каже він. — Навички, які здавалися зайвими, тепер рятують життя.
Між комічним і небезпечним
Під час служби «за кордоном» трапляються моменти, що викликають усмішку. Вовк згадує один із таких епізодів:
— Пішли з побратимом оглядати територію, зустріли місцевого жителя, а мій друг, як у нас заведено, привітався: «Дай, Боже!», — пригадує з іронією в голосі. — Місцевий розгубився, очі квадратні не знав, що відповісти. Вони там звикли казати «здрастє», уже навчилися і «добрий день», а наше «дай, Боже» його просто збило з пантелику.
Попри ці культурні розбіжності, Вовк упевнений, що українські позиції «за кордоном» викликають не лише подив, а й щире бажання вивчати нашу мову. Переконався, що «можуть, коли хочуть».
Навіть на запорізькому напрямку у найнапруженіші моменти військові знаходили місце для жартів.
— Під час обстрілу всі побігли в укриття, а один побратим залишився спати, мовляв: «Падають далеко, я краще посплю», — продовжує з посмішкою співрозмовник. — Але після чергового вибуху за 100-200 метрів ми виглянули за ним: суне закутаний у ковдру в пелюці, і видає: «Нє, я краще таки в підвалі посплю».
А якось серйозно задумався про власну безпеку.
— Був випадок, що змусив мене в касці їздити, — пригадує чергову, уже не зовсім веселу історію співрозмовник. — За 10 метрів від машини прилетів снаряд. Осколок пробив лобове скло й вилетів через заднє. Водій отримав контузію, а в мене руку трохи посікло. До того моя каска лежала збоку, а тепер — завжди на голові.
Дім: там, де серце
Удома на Вовка чекає дружина і дворічний син.
— Коли почалася повномасштабна війна, дружина була вагітна, — каже. — Зараз їй нелегко, однак вона, мабуть, звикла, що мене більше немає вдома, ніж я є.
У телефоні найчастіше чує: «Повертайся». Бачить, як син росте в екрані смартфону.
— Сумно, коли усвідомлюю, що пропустив важливі моменти — перші кроки, перші слова, — ділиться Захисник. — Хочеться бути поруч, погратися, провести час разом. У серпні синові виповнилося два роки. Це вже другий день народження, який я пропустив.
Остання відпустка була сім місяців тому, у травні. Пригадує, як грався з сином у машинки, а ще малюк хотів просто пройтися разом вулицею, любить воду, коли гуляли в містом — ледь не застрибнув у фонтан. На запитання, чим найбільше тішить дитя татка, відповідає:
— Тішить, просто, що він є.
Оксана Чмиленко
