Період з 27 жовтня – по 4 листопада – це трагічна сторінка української історії. Саме в ці дні у 1937 році відбулись масові розстріли відомих і вагомих для тогочасного розвитку України особистостей.
Вшановуючи пам’ять загиблих, з участю студентів кураторських груп на кафедрі фізіології з основами біоетики та біобезпеки, було проведено вечір пам’яті жертв тоталітарного режиму. Як зазначив завідувач кафедри фізіології з основами біоетики та біобезпеки професор С.Н. Вадзюк, нищення цвіту української нації згідно розстрільних списків відбувалось і до цього періоду, і в наступні роки та, на жаль, має продовження й нині.
Доповідь про розстріляне Відродження підготували студентки 2 курсу медичного факультету 232 групи – Софія Козачок та Марина Котлінська. Так, вони розповіли присутнім, що Карелія, Архалгельська область, Урал, Сибір – це перш за все місця страждань та кровопролиття. Наприклад, Сандармох, урочище на півночі російської республіки Карелія, нічим особливим не вирізнялося, якби між 27 жовтня та 4 листопада 1937 року тут не знайшли свою загибель 1111 в’язнів Соловецького табору, які були розстріляні НКВД (НКВС) за сфабрикованими справами та врешті поховані у 236 братських могилах.
Сандармоські розстріли – лише частина Сталінського терору, виконана згідно з постановою від 5 серпня 1937. Документ постановляв, що 1116 в’язнів Соловецької тюрми мають бути засуджені до смертної кари: один в’язень “не дочекався” здійснення вироку й помер, ще чотири були переміщені для додаткових розслідувань і страчені пізніше. Таким чином, за постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області та за посередництва Міхаіла Матвєєва, який власноруч розстріляв більшість в’язнів, загинуло 1111 осіб. Розстріли приурочили до 20-ліття військового перевороту більшовиків.
Злочинній владі довгий час вдавалось приховати свої діяння, аж поки в 1995 році директору науково-дослідного центру “Меморіал”, Веніаміну Іофе, зміг відшукати розстрільні списки, що знаходилися в Архангельському управлінні ФСБ. Два роки потому, дослідивши величезну площу карельських територій, науковець Юрій Дмитрієв та інші члени товариства “Меморіалу” віднайшли місця поховань.
Серед тих імен, чиї життя обірвались в XX столітті – Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Поліщук, та багато інших… Серед загиблих був і Степан Рудницький – тернополянин, географ-науковець.
Усі ці люди неодноразово перетиналися: товаришували, сперечалися, співпрацювали. Усі вони є різними за віком, кількістю творчого доробку, рівнем знаності, масштабом вшанування сьогодні. Однак, усі вони мають дещо спільне. День смерті – 3 листопада 1937 року.
Списки розстрілів мають в основі недбало сфабриковані справи: тоталітарна машина потребувала будь-чиєї, хай і абсолютно безвинної, крові. І єдине завдання, яке насправді виконували особливі трійки – давали харч кривавій тоталітарній машині.
Здається, що кривавий хаос поглинав усіх без розбору. Юнаків та пенсіонерів. Професорів та робітників. Тих, хто підтримував Директорію. Тих, хто воював на боці Денікіна й Врангеля. Колишніх петлюрівців. Вчорашніх НКВДистів. Засновників Українських Січових Стрільців. Священників, ударників праці, мельників, кінорежисерів, інженерів-технологів, одноосібних селян, водіїв, агрономів-зоотехніків, охоронців Кремлівського палацу, сільських вчителів, професорів міжнародного права та психіатрів. Тих, кому дали 9 місяців. Тим, кого покарали на 10 років. Тих, хто свідомо вертав додому, скажімо, з Праги, аби працювати на Батьківщині. Тих, кого ловили під час втечі на кордоні
Сандармох – не єдине місце подібних масових розстрілів. Як у далекій Карелії, так і під рідним, для багатьох убитих, Києвом.
5 серпня 1937 року вважається початком так званого Великого терору, під час якого в 1937-1939 роках в СРСР було заарештовано не менше 1,7 мільйонів людей. Більше 700 тисяч з них було страчено. Ці цифри – дані комісії «зі встановлення причин масових репресій проти членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних на XVII з’їзді партії».
Цілком логічно, що і в сучасній кривавій війні ворог не гребує старими методами – у його жорна потрапило багато відомих українських діячів культури, які залишили все – улюблену роботу в Україні чи закордоном для того, щоб взяти участь у визвольній боротьбі… і загинути…
За останніми даними тільки тридцять письменників загинули на фронті у розпочатій росією війні. Пригадуємо убивство українського громадського діяча, прозаїка, поета, перекладача Володимира Вакуленка окупаційними російськими військами весною 2022 року на Харківщині й смерть української письменниці Вікторії Амеліної у липні 2023 року внаслідок ракетного обстрілу Краматорська.
Саме Вікторія Амеліна знайшла щоденник Вакуленка, який він устиг заховати перш ніж був закатований. Саме вона врешті написала в передмові до видання «Щоденника» таке:
«Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.
Втрата рукопису […] зараз видається нам обом непоправною. Батькові – бо не зміг виконати волю сина. Мені – бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.
Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається.
Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв’язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину “Вальдшнепів” Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?»
Друге Розстріляне Відродження?!
Нові спроби знищити пам’ять… І незмінно життєва необхідність її попри все берегти.
Шкодуємо, що ці видатні особистості не відчули, не дописали, не доповнили нашу культуру. Нині вісімдесять письменників зараз захищають незалежність України. Чи всі повернуться з поля бою?.. Вірячи в Перемогу, ми щоденно нестимемо пам’ять і кожен – власними діями повинен докластись, аби її наблизити!
Підготувала: Волотовська Наталія,
д.мед.наук, доцент Тернопільського національного медичного університету
