Нас сторінці отця Ореста Глубіша в соціальній мережі опубліковане інтерв’ю з поетом, професором Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя Олегом Германом.
– Поезія – це промені світла, що розвівають темряву», – сказав французький поет Поль Елюар. А чим для Вас є поезія? Хобі, реалізація своїх внутрішніх потреб, пошук чогось вищого, незбагненного?
– Поезія – це особливе повітря, яким дихає моя душа. Я школярем страшенно любив читати: то з ліхтариком потайно від батьків під ковдрою, то у сільській бібліотеці зачитався поміж стелажами, що бібліотекарка зачинила на ніч.То із сусідом до крові побилися за книжку, яку кожен хотів прочитати першим. Дитинство нагадує мені губку, яка вбирала слово. А потім спроби писати самому. Вірша, якого вважаю за першу поетичну ластівку, написав аж… на четвертому курсі у Львові. Це був ключик у Палац Слова. Там і досі живу. Мені затишно у ньому. Там знаходжу розраду, там сповідаюся, там оголюю душу, там рядками витираю сльози із аркушів. У поезії не повинно бути надто багато слів чи пережовувань думок. Там має бути лише ключик для вашої зацікавленості й уваги, для відлуння вашого серця і вмикання уяви. Багато дивиться на мене як на дивака, для багатьох поезія – це марнота. А для мене кожна книжка – моє дитятко, кожен новий вірш – приплив животоків до серця. Для мене слово – це інструмент вияву людяності. Не лише поетичне, а й буденне. Воно допомагає засвідчити свої почуття у їх повноті. Отже, первинним виступають почуття, які одягаємо у слова, або й передаємо без них. Одначе, промовляючи чи записуючи кожне слово, беру на себе відповідальність за їх чистоту, за їх чесність. Адже слово живе! Воно плаче й молиться, шепоче й усміхається. Проте це життя не літер чи звуків. Це життя людини, для якої воно знайдене. Слова народжують люди!
– Що скажете про свою основну працю (хоча невідомо, що для Вас є основним). Маю на увазі викладання в університеті, тобто лекції, практичні заняття, наукові дослідження. До речі, які предмети викладаєте?
– Університет – моя друга домівка. Студенти – мої діти. Заняття – моя розрада й ревна праця. Я читаю для них курс «Історія та культура України», а про культуру слід говорити мовою культури. Написав для студентів книгу з історії «Україна без гриму», з філософії – «Доступно й цікаво», з мистецтвознавства -.«Храм культури». А книга про долю свого села Чернихів «Від хати до хати» служить прикладом для написання студентами своїх маленьких нарисів про історію сіл та міст, де вони народилися та складання сімейних родоводів. Скажу чесно – заставляю їх це робити, а потім (через десятки літ) отримую слова щирої вдячності. Аж моторошно подумати скільки вже працюю в університеті – через рік виповниться півстоліття. Серед викладачів входжу в когорту старійшин, але в студентському оточенні відчуваю молодечу енергію та запал. Дякую за це Богові й своїм колегам, а найперше Олегові Шаблію, який довірив мені 25 літ бути проректором з виховної роботи та під проводом якого пройшов шлях від студента до професора. Нинішня світова проблема з коронавірусом змусила нас змінити очне навчання на спілкування через комп’ютер. Для мене це дуже сумно, бо тратиться жива нитка спілкування. На жаль, повинні приймати це як належним чином та робити правильні висновки.
– Думаю, що пора перейти до розмови про культуру. У тлумачних словниках є чимало пояснень цього терміну. А яке ваше розуміння такого незвичайного явища, як культура?
– Культуру несе людина. Вона прагне створити щось на подобі створення Господом природи, хоча не завше вдало. Люди у поєднанні формують народ, націю, країну. Культура – це діагноз стану здоров’я держави. Утілювати в родині та повсякденні, у ставленні до своєї праці та її плодів, через вміння казати і слухати правду, ставитися із пошанівком до тих, які нам несуть від Всевишнього мистецькі дари, з любов’ю до природи, з вірою в Боже милосердя. Не економіка є первинною, хоча кожна влада постійно трубить про це. Ми оцінюємо значимість води, повітря, любові – коли їх втрачаємо… Допоки не осягнемо таку просту істину, доти пануватиме поміж нами недовіра, хамство, брехня, злодійство, несправедливість, жорстокість. Світ поділений навпіл світлом і пітьмою. І світлом для кожного є її величність – КУЛЬТУРА. Феноменальність культури в її здатності відкрити нам дар не лише дивитися, а й чути; не лише слухати, а й бачити; не тільки прагнути, а й творити? Культура нагадує квітку, яка з кожного боку виглядає по-різному, але й з кожного погляду – неповторно красива.
– У вас нещодавно вийшла з друку книжка «Храм Культури» і, сподіваюся, колись з вами поговоримо детальніше про неї, адже один із її розділів називається «КУЛЬТУРА І ДУХОВНІСТЬ». Але ще одне питання мене цікавить. Ви прийшли до Бога давно чи у дорозі до Нього донині?
– Гарно збудовано запитання. Бог неосяжний і невидимий. Він одночасно над нами, біля нас, і в нас самих. Ми часто примітивізуємо Господа, уявляємо Його старцем на троні. Це далеко не так. Збагнути Бога немислимо і не варто цього прагнути. Йому треба вірити, довірятися Його силі та мудрості, справедливості та милосердю. Бог не кишеньковий. Він не прослуховує ваші телефонні виклики і забаганки. У кожного своя дорога і всі вони ведуть до Бога. Є чотири напрямки безмірності: Бог, Думка, Всесвіт, Інформація. І кожен з нас стоїть на цьому перехресті. Одна дорога йде від миті нашого приходу на цей світ до миті, коли Янгол прийде взяти на руки нашу душу. Якою є вона: світла і легка чи обтяжена злом і кривдою. Якщо душа камінна, то Янгол не в силі нести отой тягар. І впаде душа ваша йому під ноги. А якщо світла і чиста, то подарує її Господу, бо Він і є символом та суттю Світла. Тіло тлінне, а душа вічна. Така от дорога нашого життя, але, на жаль, над цим задумується не так вже й багато людей. Різдво й Великдень часто зводиться до нагоди смачно поїсти і добре випити. І це називають святом, геть забувши про новонародженого чи воскреслого Христа. Між іншим, дуже цікаву думку про гармонію Бога і природи висловив Григорій Сковорода. Він вважав, що Бог є у трьох вимірах: як великий космос, як людина у світі, і як найдрібніші атоми з яких складається все живе та мертве. І ми є часткою Бога. І діяння наші – то Його радість чи біль, Його щастя і рани. А яким пророком України був славний наш Кобзар? Читаю Шевченка – і лячно мені… У кожному слові – теперішні дні.
– Чи ви десь систематизуєте свої роздуми, чи пробували донести їх до оточення, до земляків, до студентства?
– Звичайно. У цьому відчуваю свою місію, адже кожного Господь до чогось покликав, кожному дав якусь мету життя. Як письменник прагну подати свої міркування через поетичні образи, поеми, сценарії дійств та фільмів. Регулярно викладаю свої роздуми у газеті «Сільський господар». Ми спільно з Галицьким камерним оркестром під орудою народного артиста України Василя Феленчака та із хоровою капелою «Зоринка» під орудою заслуженої працівниці освіти України Анжели Доскоч створили та втілили цілий цикл духовно-мистецьких програм, де слово, музика й пісня приймали триєдину форму пов’язі помислів та почуттів. Такі програми вповні чи частково звучали і в Тернополі, і в Києві, і навіть за межами України. Також декілька років я був автором і ведучим Хресної Дороги вулицями міста. Як науковець прагну викласти наукове обґрунтування, для чого нам потрібен Бог. Він може обійтися без кожного із нас, але чи ми спроможні обійтися без Нього? Чи варті ми Його любові та милосердя крізь призму своїх реальних думок та вчинків? Він дає кожному із нас шанс на виправлення та зміни… та чи користаємося цим?
– Щоб хотіли побажати нашим читачам на завершення цієї розмови?
– Будьмо мудрими дітьми незалежно від нашого віку – дітьми Божими. Це не легко, бо діти всі трохи збитошливі, але Бог люблячий та милосердний Батько. Він є втіленням Світла, Дороги й Любові. Не забуваймо про це ніколи. Любімо й дякуймо, творімо й даруймо, допомагаймо й вірмо. Засіваймо щедро й щиро. Із доброго зерна виростуть гарні колоски, а з бруду – бур’яни. Омиваймося у сповіді й причащаймося мудрістю. Пам’ятаймо про це у кожній родині, завше, і всюди. А ще – любімо життя, насолоджуймося його дарами й хвилинами, адже вони проминають. І молімося один за одного та за нашу Україну.
