Все, що досі чула про війну – пересіюватиму через власне решето сприйняття і розуміння. Недаремно люди кажуть: краще раз побачити, аніж сто раз почути.
Ми їхали в Попасну дорогою, якою їздить тепер здебільшого військова техніка, а обабіч – напівголі дерева, які уціліли від градів. Цивільні тут не ходять.Принаймні, останніх 32 км ми не зустріли жодної людини. Місто постійно прострілюють сеператисти. Ми бачили підірвані мости, зруйновані будівлі, забиті вікна і наші блок – пости. Здавалось, що це ідуть зйомки якогось військового фільму, в якому ти маєш теж свою роль.
Люди
Не робитиму жодних узагальнень. Можливо, мені просто пощастило спілкуватися з тими, хто любить Україну, хоча не може знайти багато відповідей на зрозумілі, здавалось би питання.
Пані Олена розповіла, що під час одного з обстрілів загинули їі батьки. Житло було повністю зруйноване градами. Ця мужня жінка, залишившись з трьома дітьми, практично, на вулиці, знайшла у собі силу не зневіритись. Добрі люди допомогли відновити помешкання.Вона каже, що за жодних обставин не залишить Попасну.
Наталію тут називали “нацисткою”. Вона – авторитетна людина, яка ні на мить не вагалася, з ким їй бути. Наші солдати приходять до її криниці по воду. Пригадує, як в 2014 не могли повернутися додому з відпустки: в`їзд в місто був замінований.А ще пригадує, як справляли весілля сину під обстріли градів.
Людмила, після того як у її багатоповерхівці снаряд поцілив у ліфт, декілька місяців жила на роботі.Наші військові їй дали спальний мішок, карімат, їжу. В перервах між стріляниною бігала додому погодувати попугайчика і котика. Вона жартує, що треба дякувати цій війні, яка здружила стількох людей. Вікторія переконана, що пройшла велика переоцінка цінностей. Якби не війна,- каже,- ми б навіть не знали, що у нашому містечку, в яке Україна і не заходила, є стільки людей, які її люблять.
І про наших хлопців.
Про тих, хто на передовій чи в комендатурі, хто в розвідці чи на іншому бойовому завданню. Усіх їх і кожного зокрема хотілося обняти. Нам вдалось побувати на передовій. Командир батальйону в Попасній – Сергій Леонідович – біль кожного солдата чи офіцера сприймає, як свою біль. Тут, на передовій, нас пригостили солдатською кашею і супчиком. Ну дуже смачно. Говорили про наболіле.Солдатам, які перебувають на першій лінії небезпеки не зрозуміло, для чого владні мужі в столиці вовтузяться над розробкою нової форми, яка обійдеться бюджету казна – скільки (і головнет- без потреби), коли є значно нагальніші речі?! До слова, тільки що наш військовий комендант Попасної Остап написав, що там, де ми фотографувались, сьогодні впало три міни…
Всі розуміють , що це- ВІЙНА. Комусь лише не вигідно це озвучити. Це не війна фронтів, як було у Великій Вітчизняній, – прочитав мої думки один досвідчений військовий.- Це- війна політиків. І коли вони домовляться, ось тоді і запанує мир!
І на кінець.
Я дуже вдячна начальнику Тернопільського зонального відділу військовоі служби правопорядку полковнику Івану Бугаю, який запросив поіхати разом на чергову ротацію особового складу військової у комендатури міста Попасне Луганськоі області. Разом зі мною поіхали також чудові люди – Заслужений працівник охорони здоров’я України Ірина Медведева ( моя бойова подруга),відомий гуморист, Народний артист України Гриць Драпак професійно піднімав військовим настрій) і військовий капелан отець Андрій Шалай, який уміло лікує солдатські душі. І ще одне.Наші хлопці повинні відчувати нашу небайдужість , нашу співучасть. Цього разу добрим словом хочеться згадати керівника ПАТ АТП 16127 Олександра Шильмана, його професійних водіїв Михайла Заводовського та Тараса Марисука. Доклалися до організації поїздки відомий підприємець Михайло Ратушняк, небайдужі люди Андрій Білик, Леся Кондра і ще деякі тернополяни, які захотіли залишитися невідомими. Так сталося, що на долю нашого покоління випала така біда. Маємо бути разом, маємо бути співчутливими один до одного. Маємо розуміти, що кожен з нас може наблизити крок до миру – хто доброю справою, а хто – молитвою.Деякі тим і тим
