Наталя Атіф вже декілька років проживає у шлюбі з іноземцем. Це далеко не перший чоловік, проте всі попередні були її земляками – українцями- розповідає Галас.
Озираючись назад і порівнюючи, якщо так можна сказати, чоловіків, вона написала дуже цікавий пост про те, чим саме відрізняються наші чоловіки від іноземців з Європи і чому наша сильна половина країни марно боїться бути «європейською», пише Bdzhola.
Ця стаття не закликає українок до обов’язкового шлюбу з іноземцем, а має на меті показати нашим чоловікам, як направді треба ставитися до своїх жінок, які роблять для вас усе! Пора переосмислювати своє місце і роль у родинному житті!
Порівняння поведінки українського, та чоловіка-іноземця в сімейному житті.
Після мого розлучення з чоловіком-українцем я присягнулася собі, що більше ніколи в житті не зв’яжуся з нашим. Хочу Даніеля, Хосе, Карла – тільки не Івана. Не тому, що всі Івани – погані, а тому, що мені неприйнятний їх підхід до подружнього життя.
Розпещені. Із викривленим сприйняттям подружнього життя. Їх вимоги до дружини часом вищі за Говерлу, а можливості розміром із мурашник. І, на мою думку, це – тенденція.
Так, мені легко судити з Німеччини, де чоловіки гуляють з дітьми, катають їх на гойдалках, і забирають на весь день, даючи дружині можливість сходити на манікюр. Вони, так само, як і дружина, встають, почувши крик дитини ночами, і міняють памперси. Вони відмовляються від зустрічі із друзями у барі після роботи, коли вдома чекає сім’я. І вони не вважають це – подвигом. Це нормально! Це правильно! Назвалися сильною статтю – будьте люб’язні, будьте сильними! Ваша сила в тому, щоб розуміти нашу слабкість. А не користуватися нею.
Пам’ятаю, як одного разу я зайшла до подруги. Вона була в декреті, з маленькою донькою на руках. З першого погляду було видно наскільки ця жінка втомлена, а її чоловік сидів в розтягнутих штанях і грав в комп’ютерні ігри.
Я присіла на диван, подруга заметушилася з чаєм, віддавши мені на декілька хвилин дитину. Вона металася по маленькій кухні, збираючи чашки і блюдця, одночасно помішуючи суп на плиті і годуючи кота. Чоловік навіть не поворухнувся, хоча дитина у мене на руках почала плакати і вигинатися. Я, намагалась її заспокоїти, бігала по кімнаті, співаючи і кривляючись, в той час як батько, байдуже глянувши на нас, продовжував стpiлянину. “От кoзел.” – Подумала я, змокріла від стрибків від гри з дитиною. Хотілося підійти і тріснути, та так, щоб викарбувати його нахабну фізіономію на моніторі. Але чоловік, слава Богу, не мій, тому бити не можна. А так хотілося.
Подруга поставила чай на стіл, і прийняла з моїх тремтячих рук дочку. Я з полегшенням сіла на стілець, витираючи спітніле чоло і сyдорожно ковтаючи чай. Подруга заспокоїла дитину і втомлено посміхнулася. Тільки зараз я помітила дрібні зморшки на її молодому обличчі, і недбало зібране волосся. Завжди радісна і доглянута, зараз вона була схожа на загнаного коня, втомленого до смepті.
“Як ти?” Запитала вона, не торкнувшись чаю. Ми давно не бачилися і новин було багато. Вона вийшла заміж, нарoдила. Чоловік працював дрібним менеджером, грошей було мало. Вона, сидячи в декреті, намагалася підробляти перекладами, працювала ночами, бігала з дитиною по лікарях. То застуда, то грип. То щеплення. То зуби.
Я сиділа, слухала і відчувала, як мурашки пробігають по тiлу. “А чоловік? Допомагає?“– несміливо поцікавилася я, заздалегідь знаючи відповідь. Вона тихо зітхнула і опустила очі. “Звичайно, він часом дивиться за нею, поки я прибираю. Вона пилососа боїться. Він з нею в іншій кімнаті сидить”.
Я відвела погляд до вікна. Тихий, сльотавий вечір, мокрий тротуар, потоптаний мільйонами ніг таких же нещасних жінок, що штовхають візочки по калюжах. Тьмяні ліхтарі і мокрі черевики. Вони дбайливо підгортають теплі ковдри під сплячих дітей, хлюпотячи в мокрому взутті додому, поспішають приготувати вечерю так званим “чоловікам”. Тягнуть сумки з базару, штовхають коляску в під’їзд без пандуса. А вдома, розриваючись на частини, куховарять, пилососять і сушать мокрі черевики, не спускаючи із рук дитини.
І це все для того, щоб мати статус “дружини”? Ніхто їх за це не похвалить, не обійме, не притисне до грудей і не оцінить. Тому що “вона повинна”! А він – “не повинен”. Він же на роботу ходить!
Я не розповіла їй про те як мій чоловік, та й будь-який “чоловік”, зазвичай допомагає в домашньому господарстві. І не чекає, поки дружина попросить. І не робить ласку. Як прийшовши з роботи і переодягнувшись, миє посуд і пилососить, відвозить увечері в басейн, щоб дружина відпочила. І любить, і не дивиться з докором. І що це – нормально!
Я мовчала. І дякувала Богові за те, що я живу в світі, де це – нормально. Там, де чоловік є головою сім’ї, несе левову частку домашніх обов’язків, не чекаючи похвали. Він чоловік не тільки фізіологічно, він – повноцінний партнер сімейної рутини. Він ходить на роботу, їздить за продуктами і допомагає готувати вечерю. Він миє посуд, а потім, збирає дітей і грає з ними в комп’ютерні ігри. Він батько, чоловік, стіна.
А я можу в цей час загорнутися в махровий халат, і писати чергову статтю. Тому що я – теж людина, у мене, крім памперсів, є хобі і життя. І ніхто не вимагає від мене пирогів і швабри, тому що поважає і любить. І дорожить, а головне – береже.
Тому що він – справжній чоловік. Так, мене розбалувала Німеччина своєю рівноправністю і свободою думки. Я хочу бути жінкою, а не домашнім роботом. І мені подобається те, що мої сини виростуть партнерами своїм дружинам, а не користувачами, які сидять в розтягнутих штанях і байдуже спостерігають, як дружина падає із ніг.
“Підкаблучники”, скажуть більшість наших мужиків, що сидять зі склянкою пuва в “наливайках”, в той час як дружини сушать мокрі черевики і поспіхом чистять картоплю на вечерю. А я вірю, що саме вони і є стадо невдячних “немyжиків“, що сидять на поламаних жіночих спинах і пихкають гордістю від того, що вони – сильна половина людства. Та де там!
“Дружина, жеpти давай” – чую голос з нізвідки. Різкий вигук відволік мене від роздумів. Це наш гравець прокинувся, зголоднів, бідненький. Подруга втомлено піднялася, мовчки налила суп і поставила перед “чоловіком”. Він, не сказавши “спасибі”, почав черпати із тарілки. “Хліба дай!”. Вказав він, не зрушившись з місця. “Чоловік ?!” подумалося мені. “Та ні, просто (самі придумайте визначення)”.
Дівчатка, дівчата, жінки! Давайте себе любити! Навчімося відрізняти “ось таких” від “нормальних мyжиків”! Є ще хороші чоловіки, турботливі, дбайливі, такі що не вважають вас прислугою! Повірте, сильна жінка – це та, що живе зі слабкою, нiкчемною істотою, і тому вимушена бути сильною. Шукайте їх, приглядайтеся і не йдіть на компроміс, плюючи на свої бажання і інтереси. Життя у нас одне, любіть і поважайте того, хто йде з вами під руку по житті. Того, хто веде вас за собою, а не їде на вашій шиї.
