Тернопіль спорожнів – помер письменник, літературознавець, редактор і педагог Петро Сорока. Людина багатої душі. Любив жити у лісі і вмів обходитися без грошей. Часто розмірковував про природу смерті. Пам’ятав, що ніхто не вічний. Завжди був щасливим тоді, коли йому вдавалося стилістично викінчити якийсь текст. Він рано самотужки навчився читати і ніколи не розлучався з книжкою. Десь уже з шестирічного віку гостро відчув, що це його доля. Книжки подарували цьому чоловікові золоте дитинство.Пропонуємо читачам розмову з Петром Сорокою, відомим письменником, яку готувала редакція видання Про Те, ще в січні.
Отже, розмови в дорозі до себе і Бога. Про життя і смерть, про довіру і обман, про гроші, жінку і янголів…
– Пане Петре, скільки вам років за відчуттям?
– Якщо Ви починаєте з віку, то, виходить, мої справи, на Ваш погляд, дуже кепські… Насправді відчуття років у мене не стійке. Іноді здається, що 33, іноді, що 50, іноді й усі тисячу. Але я намагаюся не забувати, що мені 62, щоб не робити якихось різких жестів, які не личать людині в такому віці.
– Кажуть, в кожній дорослій людині живе маленька дитина. Це так?
– Це відчуття не зникло і, сподіваюся, ніколи не зникне. Я постійно намагаюся зберегти в собі оце дитинне зачудування світом. Якби цього не було, не було б нічого доброго у творчості, не тільки «Симфонії Петриківського лісу», де по-дитячому я вдивляюся в кожну травинку і квітку, а й віршів і казок для дітей.
– Вам доводилося іноді брехати в житті?
– Це дуже непроста тема. Є брехня і є вигадка, фантазія, домисел… Я рано зрозумів, що вигадка може бути рятівною і часто послуговувався нею. Це мене оберігало від багатьох прикрощів. Доростання до правди – довжиною в життя. Але оскільки я письменник, то маю розуміти: в мистецтві правда без вигадки немислима. Добре про це у Пришвіна: «Правда – це мій літак, а вигадка – бензин. Я заливаю бензин і мій літак злітає».
Звичайно, брехати в житті, оббріхувати – це огидно. Але це інша тема. Брехня – гріх. Чи брехав? Так. Чи свідомо? Не знаю, не завжди. Інколи людина робить негарні речі не тому, що вона така порочна, а тому що не відає, що робить.
Суворий і черствий не винні, що не співчутливі, і жорсткий не винен, що завдає болю. Якби це було не так, то Христос не просив би в Отця: «Прости їм, бо не відають, що коять».
І не велика заслуга милосердного в тому, що помагає ближньому, а щедрого і багатого в тому, що розсипає бісер для бідних. Усе з вищої волі. Але лихому треба боротися з тим темним, що є в його душі, а добросердному примножувати світло, бо, може, тільки для цього закинуто нас у цей роздвоєний світ. А все інше проясниться на небі.
– Чи часто Вам трапляються підлі люди?
– Ми живемо у змішаному світі, де багато темних, підступних, підлих людей, але не менше світлоносних, красивих душею. Кожен вибирає для спілкування, дружби таких, з якими йому добре. Мені добре з письменниками Божого надиху. В іменах це відбито так: Василь Трубай, Любов Пономаренко, Валентина Мастєрова, Ольга Яворська, Михась Ткач, Василь Захарченко, Андрій Кондратюк… Цей перелік можна продовжувати ще довго.
– Щирі люди – які?
– Людина повинна бути щирою, відкритою і зичливою. Усупереч усім обставинам. Навіть страждаючи від цього. Без жертви в цьому світі не обійдешся ніяк. Не можна змішувати цинізм з любов’ю і довірою до ближнього, крижану холодність душі з сонячною відкритістю серця. Де відкритість – там тактовність і вихованість. Адже ми готуємося перейти у світ, де «всі про всіх усе знатимуть».
– Часто ображалися на людей? Вмієте прощати?
– Яке це щастя, коли доля дарує можливість пробачити іншій людині завдані тобі прикрощі й болі. Бо «простіть і вам проститься». Але, на жаль, не можу похвалитися, що цю важку науку опанував досконало. Ні! Часто рана, завдана іншою людиною, зарубцьовується неймовірно повільно і я хочу та не можу пробачити кривднику.
Я слабка людина. Я ранимий і образливий, за що незрідка просто ненавиджу себе. За що ображався, питаєте Ви? Та за що тільки не ображався? І за критичні випади, і за обмовляння поза очі, і за одверте нерозуміння і за просту невдячність. Але все це, за великим рахунком, така марниця. Треба вчитися прощати, знову і знову кажу собі. Треба. Бо, знаю, що і я не кращий.
– Яким уявляєте собі Бога?
– Все моє свідоме життя – це пошуки Бога. Історія цих пошуків відбита у двох десятках денників. Хоча як людина, що народилася в тоталітарній системі, я довго вигрібав з матеріалістичної пастки, бо не було доступу до релігійних текстів і містичної літератури…
Я багато думаю над тим який Бог? Очевидно, це якась вища сутність, розлита на весь всесвіт. Універсум. Цього зрозуміти не суджено. Я найчастіше молюся до Божої Матері і Отця Небесного, які засвітили мою свідомість і подарували це велике диво – життя. Молюся як умію: дієсловами. В молоді роки, до речі, молився іменниками.
Без Бога життя мені не потрібне, бо абсолютно все тоді втрачає сенс.
Намагаюся іти за автентичним Христом. Без болю не можу дивитися як спотворюється його вчення. Це почалося ще тоді, коли одержавнили християнство. А потім аутодафе, жахлива інквізиція, зловісні христові походи… А нині що ми бачимо? РПЦ – ракову пухлину на тілі України, розтлінний Рим з найбагатшим банком світу, процвітання усякого збоченства. Вони дозволяють собі посвячувати летальну зброю, боєголовки… Священики нічого не читають, нічим не цікавляться. Ви бачили священика з художньою книжкою в руках? Де вони сьогоднішні Шашкевичі, Бордуляки, Вагилевичі, Головацькі?
Шляхів до Бога безліч. Я цікавлюся всіма релігіями – від буддизму до катаризму. За світовідчуттям я містик, оскільки вважаю, що пояснення вишнього світу можливе тільки містичне. Але найкраще доростання до Бога в затворі, на самоті. А для цього в мене є лісова сторожка.
– Пане Петре, а що таке – втома перейшлих літ?
– Дякую, що Ви читаєте мене і навіть запам’ятовуєте ті слова, які я іноді видумую і пускаю в літературний обіг. «Втома перейшлих літ» – це те, що я іноді відчуваю, як кожна літня людина. А куди дітися? Однак життя триває і накочується нова хвиля натхнення і жаги життя й змиває утому… І так по колу, по колу…
– З якого віку людина починає відчувати цю втому? Як ця втома проявляється? У чому? Лише у самопочутті чи це щось інше?
– Не можу сказати. У кожного по-іншому. Але, звичайно, все зводиться до самопочуття. Утома і є утома. Ручка вислизає з руки, люди набридають, не пишеться, не думається навіть, хочеться заснути і забутися. Мене рятує ліс, лісничівка, вогнище під зорями, юшка у казанку, птахи, зайці… і відсутність людей.
– Ви багато розмірковуєте, говорите і пишете про смерть? Мабуть ще задовго до цієї втоми. Чому полюбили цю тему?
– Скільки б ми не думали про смерть, усе мало, – говорили древні. Я справді посилено висвітлюю тему смерті. Знаю, небуття немає, є Перехід, безсмертя, а звідси мої безконечні інтерпретації…
– Люди воліють не згадувати і не говорити про смерть. Утікають від неї усіма способами. Чому ж Ви навпаки – не уникаєте цієї теми?
– Мабуть, до розуміння смерті як блага треба дорости. Тут неабияк можуть допомогти листи Моцарта, праці Сведенборга, Канта, Даніїла Андреєва, Джека Рока Лі… Хто шукає, того ангел веде, підносить потрібну книжку в потрібний час. Хоча можна обійтися і без книжок. Це як у кого.
– Чи завжди є співрозмовники побалакати на цю тему?
– Ні, у мене немає співрозмовників на цю тему. Вона таємнича, табуйоваана, суто інтимна. Коли починаєш уголос говорити про смерть, філософствувати, виходить фальшиво, неприродно. Це те, про що треба мовчати і думати, думати, думати… Це розмова з Богом в дорозі до Нього.
– Яка смерть, на Вашу думку, найгірша?
– Найстрашніша смерть у муках, в агонії. Надивився я на це, не приведи більше, Господи. Не смерть страшна, страшне оте повільне важке умирання. Цього я боюся панічно. Добра смерть та, яку ми вимолюємо на Літургії – «безболісна і бездоганна».
– Чи страшно Вам втрати всі свої гроші і майно?
– Звичайно, страшно. Я життя поклав, щоб у мене був гарний будинок, машина, величезна бібліотека і милі серцю картини й скульптури. Я часто уявляю собі, що пережили мої предки, коли їх вимели червоною мітлою з Лемківщини, забрали все, що вони нажили за десятиліття важкої хліборобської праці. Я пам’ятаю розмови з ними і ті зболені стражденні очі, той відчай повної утрати всього. Я не хотів би пережити подібне. Але я свідомий, що прийде час, коли мені все доведеться покинути і готуюся до цього постійно і спокійно. Я не стоїк, але морально готовий до Великого Переходу з порожніми руками, але не порожньою душею…
– Боїтеся старості?
– Боюся. Особливо глибокої старості з її недугами, немічністю і всім тим жахом, який вона приносить з собою. Мушу зізнатися, що я взагалі людина зі страху і все моє життя – це боротьба з ним. Хто в мені заклав це не вельми приємне відчуття, я не знаю, мені важко в цьому розібратися, але так воно є. Мені також відрадно зізнатися, що часто я піднімався над своїм страхом, коли цього вимагали обставини. Це теж є в моїх книжках.
– Якщо людина постійно пам’ятає, що вона смертна, то живе по-іншому? Це змінює стиль її життя?
– Так. Вона живе ніби під пильним поглядом Всевишнього. І навіть якщо прикро помилиться, то потім згоряє від сорому, щоб відтак не повторити помилку, не допустити нового падіння і гріха.
– Ви згадали про будинок, машину, гарну бібліотеку. Гроші для вас – це можливості?
– Гроші не головне, але вони ідуть попереду головного, каже мій друг М. Дочинець. Я не роблю з грошей культу. Але вони мені потрібні, щоб купити книжку, картину, скульптуру, поїхати з коханою жінкою на відпочинок, влаштувати з друзями пікнік у лісі… Я про грошу написав невеличку брошуру «Таємнича сила грошей», тому не буду повторюватися.
– Олігархи, на вашу думку, всемогутні?
– Як є талант художника, співака, так і бізнесмена. Але в нас це така рідкість. За всіма статками олігархів тягнуться криваві сліди.
– Ви економна людина чи розкидаєте грішми?
– Я ощадлива людина. Хіба можна в цій державі по-іншому? Я завжди жив дуже скромно, бо ніколи багато не заробляв. Але мені цього завжди вистачало, і я, дяка Богу, не примножував число бідних і вічно ремствуючих поетів. Я міг би повторити услід за Маяковський: «Окрім свіжовипраної сорочки, скажу по-совісті, мені нічого не треба».
Але мені багато що потрібне. Ось хоча б книжки. Я купую ті, які вкрай необхідні для роботи і душі. Та оскільки я багато пишу про інших, рецензую книжки, веду літературний денник, то книжки злітаються до мене, як птиці небесні з усієї Україні. Я вже не встигаю їх прочитати. Якщо в теплу пору року живу в лісі, то взагалі обходжуся без грошей. Гриби міняю на хліб. Ловлю рибу. Великих планів на майбутнє не складаю, щоб Бог не пожартував наді мною.
– Чи почувалися колись обмеженим у витратах?
– Ні, такого відчуття у мене не було і немає. Я не ремствую ні на що. Я маю сьогодні все, що мені треба для спокійного, творчого і гармонійного життя. Цього я досягнув завдяки несамовитій труждині. Це мій життєвий подвиг.
Коли я входив у літературу, то мріяв про великі гонорари, мільйонні тиражі, про успіх і славу (юнацька наївність!), тоді мав певність, що все у мене буде, все падатиме, як золотий дощ. Але дуже швидко зрозумів, що тільки в поті чола заробляти мені кусень хліба до самого скону.
– Що таке перемога?
– Це крок вперед, це сходження на ще одну сходинку на безконечному шляху становлення. Перемога – це те, до чого ми йдемо, на що націлені у великих і малих своїх справах.
– Ваше сприйняття жінок.
– Жінка, на моє переконання, вище стоїть перед Богом як чоловік. У жінки більше янгольського. Але не все так однозначно. З цього приводу один недавній рубай:
Схрестились в жінці бог і сатана,
Високе благородство та вина.
Ніхто в таке надхмар’я не злітає
Й не падає так низько, як вона.
З жінками мені завжди було радісніше, простіше і надійніше, з ними я швидше знаходив спільну мову, ніж з чоловіками. І серед моїх друзів-письменників завжди було більше жінок, ніж чоловіків. Це природно. За якимись незбагненними законами чоловікові набагато легше звіритися, висповідатися, відкритися жінці, ніж іншому чоловікові. А критерій відбору для спілкування один – суголосність душ.
Щодо досконалих, гармонійних стосунків у сім’ї, то ми маємо прагнути їх, це наш ідеал. І якщо двоє людей, які живуть у шлюбі, ненастанно не наближаються до цього ідеалу, то вони просто нерозумні, або випадково побралися.
– Що батьки мають дати дітям? До того ж Ви, пане Петре, педагог.
– Нема сумніву, що від виховання багато залежить. Але тут є велике «але». Я маю чималий життєвий досвід як батько, дідусь і педагог вищої школи. І віддаючи належне вихованню, я знаю, що в кожній людині закладено щось таке, що жодне виховання не зламає. Найважливіше бути живим прикладом для своїх дітей і онуків, адже все вони бачать, все «січуть».
Знання, звісно, важливо. Але що таке знання? Сума певних знань, які можна забути, які можуть не пригодитися і так далі. Треба допомагати вивільняти в іншому те, що називається мудрістю серця. Школа доброти, любові, милосердя вище за будь-які знання, за будь-яку книжну мудрість. Іншими словами кажучи, плекати високий стиль життя.
– Що тепер читаєте? Який жанр до вподоби? Які фільми любите переглядати?
– Я читаю дуже багато. У мене дві пристрасті в житті – книжка і футбол. Про футбол я написав повісті «Мій ворог – Хасан» і «Володар часу» й звільнився од цієї теми, а про книжки постійно пишу і друкую в літературних денниках.
У мене багато улюблених книжок, які постійно перечитую. Перелік зайняв би надто багато місця, тому назву лише кілька «Робінзон Крузо» Дефо, «Мартін Іден» Д.Лондона, щоденники Пришвіна, бл.Йоана, Довженка, Камю, Моуета…
Щодо фільмів, то люблю екранізовану класику. Він Фіджеральда до Моема, від Едгарда По до Гюго… По-справжньому страждаю, що українське кіно в такому жалюгідному, занепадницькому стані, що ми часто змушені дивитися це російський і голлівудський ширвжиток… Але хто підніме наш кінематограф? Єврейсько-російський олігархат? Та йому це глибоко «до лампочки».
– Пане Петре, Ви вважаєте, що не все збагнули у житті?
– Справді, в дитинстві й отроцтві здавалося, що знаю так багато, а в зрілі роки зрозумів, що не дуже багато, тепер ось бачу, що не знаю нічого. Але не перестаю запитувати, шукати відповіді і здобувати якісь знання. Життя непізнане і завжди буде залишатися тайною, а це означає – у нас є безмежний простір для руху і вдосконалення… Усе відкриється тільки після Великого Переходу.
Наталія ЛАЗУКА
