25 лютого сумна звістка надійшла до села Ладичин Теребовлянського району. На Рівненському полігоні серце Романа Гогуся не витримало фізичних навантажень і його життя обірвалося на 46-ому році, пише “Нова Тернопільська газета”.
Поховали бійця 27 лютого у рідному селі з усіма почестями. Тепер щодня біля могили молиться зі сльозами вся у чорному мати…
Останній раз рідні розмовляли з Романом того ж дня, 25 лютого, об 11-ій. Він був у гарному настрої, оптимістично налаштований, казав, що готується 2 березня вирушати на фронт. А вже о пів на другу йому стало погано і життя бійця не змогли врятувати…
Роман – наймолодший із п’яти братів. Мешкав у селі разом з мамою, сестрою і племінницею Іринкою. Був одружений, але з дружиною життя не склалося і вони розлучилися. Двоє синів – 19-річний Ярослав і 22-річний Володимир – залишилися з мамою у Бучацькому районі.
– Роман пішов служити добровольцем, – каже Євгенія Петрівна, мати загиблого. – «Іду! Не хочу, щоб вели до війська силоміць…» – сказав, як відрізав. І 15 лютого його відправили в Рівненську область на полігон. Ми ніколи не чули, щоб він скаржився на здоров’я, а тут така біда…
За словами Євгенії Петрівни, Роман завжди відзначався порядністю та загостреним почуттям справедливості. Міг до ранку сперечатися, що в Україні можна щось змінити, але кожен повинен почати із себе… Завжди був за натурою лідером, умів гуртувати біля себе людей.
– Мені казали, що не треба було його відпускати, – зізнається мати. – А він що, дитина мала, що можна зачинити в хаті? Роман був дуже впертий, якщо щось вирішив, то відрадити його було неможливо. Ми до останнього не вірили, що він піде. Повірили лише тоді, коли повернувся додому з військкомату з повісткою.
Роман щодня телефонував з полігону, розпитував, як справи, домовився із сільським головою і головою колгоспу, щоб вони допомогли його рідним зорати город навесні, бо знав, що залишає маму і сестру без чоловіка в хаті.
Односельці, родичі та друзі запам’ятають Романа як доброго та чуйного чоловіка, який був готовий прийти на допомогу будь-якої хвилини.
Сумного 27 лютого односельці зі священиком зустрічали тіло Романа. Від початку села до хати, де жив Роман, люди стояли на колінах із запаленими свічками, лампадками і прапорами. Вічна йому пам’ять.
