Улюблені місця Тернополя у мене пов’язані з орендованими квартирами і людьми. Усе переважно побутово-особисто і просто. Без патетики і лірики, але трохи спостережень і філософії. І не всі місця є улюбленими. Деякі – просто запам’яталися, – пише Погляд.
Вулиця Дорошенка. Якщо ви захочете побачити дорогу без машин, вам саме сюди. Тут – тихо і затишно. Удень. Пізно ввечері може бути й небезпечно. Принаймні я це одного разу відчула на собі. Пригадую, був грудень. Приблизно восьма вечора. На вулиці ні душі. Здається, поверталася з роботи чи з якогось заходу, бо несла із собою важкий диктофон, який записував ще на плівку. Десь так кілограмів зо 8 важить. А ще той диктофон мав розкладний мікрофон. Якщо його розкласти повністю, він довжиною більше метра. До того ж він із металу. Так от. Іду я собі. Під ногами рипить сніг. Здається, що мої кроки відлунюють й на сусідні вулиці. Милуюся білизною снігу, але якось навіть і моторошно, що ніде – нікого. Раптом ззаду чую ще чиїсь кроки. Навіть радісніше стало – ще є перехожий. Хтось дуже швидко наближався до мене. Спершу подумала, що дуже поспішає. В якусь мить, коли наблизилася до ліхтаря, побачила свою тінь. Світло падало так, що моя тінь була попереду мене. Тому й побачила тінь чоловіка, який наближався до мене. Зметикувала, як перевірити, чи він іде собі повз мене, чи наближається таки до мене. Перейшла на інший бік дороги. Бачу, тінь того перехожого теж вслід за мною – на інший бік. Я знову швиденько перейшла на протилежну сторону вулиці, а тінь показує, що той чоловік за мною. Зрозуміла, що нікуди він не поспішає, а чогось іде саме за мною. Про всяк випадок потихеньку витягнула із редакційного чохла мікрофон. Розклала його миттєво. Уже відчула за спиною дихання того чоловіка. Він підійшов дуже близько. А до гуртожитку, в якім тоді жила, ще йти кілька метрів. Враз несподівано для самої себе зупинилася і різко розвернулася до нього. Він теж зупинився. Стояв майже впритул. Обличчя не побачила. Якусь хвильку дивився на мене, а потім каже: «Я не маніяк». Розвернувся і пішов назад. А я – чимдуж до гуртожитку. Коли зачинила за собою вхідні двері, аж тоді відчула страх. Бо розуміла, що якби той чоловік кудись поспішав, він минув би мене і помчав далі, а то ж повернувся назад. Можливо, це був просто злодій. Можливо, хтось інший. На щастя, я про це не дізналася. Страх чомусь завжди відчуваю в ретроспективі. Вже пізніше усвідомлюю, що могло б бути, чи що було, а в моменти несподіваних чи небезпечних ситуацій – холоднокровна. Так і тоді – руки, в яких і далі тримала розкладений мікрофон, тремтіли вже після.
А загалом, мікрофон і справді може бути засобом захисту. Навіть телевізійний. Особливо, якщо на ньому є кубик з логотипом телеканалу. Через кілька років, працюючи вже на телебаченні, якось поверталася пізно з відрядження. Коли водій, підвізши мене під будинок, вирішив грубо позалицятися, мікрофон став у пригоді – довелося старшому дядькові дати мікрофоном чи то межи очі, чи то по руках. Уже й не пам’ятаю. А втім, це вже інша історія. Проте на цій же вулиці.
А ще на вулиці Дорошенка можуть траплятися злодії. Навіть серед білого дня. Колега, яка жила в сусідньому будинку, поверталася з роботи. У під’їзді якийсь молодик зірвав з її шиї золотий ланцюжок і втік. Жінка пережила шок і стрес. Мабуть, це чи не єдиний мінус цієї тихої і безлюдної вулиці.
Найцікавіше те, що життя на Дорошенка мене повертало тричі. Вперше, коли у 1999 році шість місяців вчилася на курсах крою та шиття. Жила майже біля залізничної колії. Рух поїздів надихав на думки про те, що все скороминуще, що життя – це дороги, зустрічі і прощання. Особливо пізно ввечері таке думалося. А вранці, минаючи колію, ми намагалися скоротити дорогу, щоб встигнути на заняття. Смішно тепер згадати, але до училища перелазили через паркан.
Вдруге на цій вулиці опинилася у 2002 році. Тоді заочно вчилася у педагогічному університеті і працювала на обласному радіо. Це був і світлий період, і чорний водночас. Тоді надзвичайно любила свою роботу і переживала першу велику втрату – смерть тата.
Втретє на Дорошенка переїхала у 2009. Дотепер пам’ятаю адресу – Дорошенка, 12. Три роки жила у красивій маленькій квартирі. Зелена кімната і тиша. Спочатку відпочивала там душею. Реабілітовувалася після розлучення. Через який час той душевний відпочинок вже здавався ілюзією, бо постійно потрібно було думати, де взяти гроші. Тоді на телебаченні отримувала 1445 гривень зарплати. 1100 чи 1200 платила за квартиру, а на решту – примудрялася виживати. Іноді виручали тимчасові гонорари в інших виданнях. Попри те, згадую ту кімнату з ностальгією. Там я випробовувала характер, страшенно закохалася і написала книжку, яку видала у 2011 році.
Вулиця, яка має запах. Це – вулиця Деповська. Тут, правда, не жила. Але цією вулицею щодня ходила, як мешкала на Дорошенка. З кондитерської фабрики «ТерА» вітер постійно заносить «солодке» повітря. Особливо гостро відчувається запах випічки і ванілі біля Горбатого моста. Неподалік – фірмовий магазин солодощів. Вранці йти на роботу приємно. Укінці дня повертатися голодним з роботи – мука. Ці запахи тільки підсилюють бажання щось поїсти.
Вулиця Оболоня. Цей мікрорайон і ця вулиця може подобатися, мабуть, тим, хто працює на ринку. Мені тут не було комфортно. З дев’ятого поверху бачила лише кольорові дахи будівель базару і автовокзал. Тут – тісно. Душевно – також. Це – балаган, гроші, обмін, обман, вигода, цигани, шум автобусів і машин. Але, як і всюди, є свої плюси. Зокрема, практичні. І до парку можна перейтися, і до центру міста – недалеко, і саме на цій вулиці працює неперевершений майстер, який швидко і якісно перешиє чи відремонтує блискавку від сумки, штанів чи спідниці.
Вулиця Живова. Можна сказати майже те ж саме, що й про вулицю Оболоня. Адже обидві – біля автовокзалу. Проте на Живова все-таки спокійніше. І якщо, заплющивши очі на домашніх тварин, яких продають, перейтися вулицею Шептицького, то до офісів, ресторанів, магазинів, парку, ставу – зовсім близько. Мабуть, невипадково вулицю Шептицького тернополяни жартівливо назвали Дорогою Життя. І справді, вона веде всюди.
Вулиця 15 квітня. Ніколи не подобалася ні ця вулиця, ні цей мікрорайон. Але як от недавно переїхала звідти, то тепер радісно бувати на бульварі Куліша. Нині тут гарно. Особливо ввечері. І ще в цьому мікрорайоні є практичні переваги – ринок зі свіжими продуктами, недорогий магазин із модними капцями. На бульварі Куліша працює хороший майстер взуття з притомними цінами. А якщо хочеться чогось для душі, то є ще на «Бамі» вулиця Лепкого. Тут – оаза спокою і тиші. Жила на цій вулиці недовго, але згадую часто.
Вулиця Білецька. Проживати тут – самі переваги. Недолік лише один – якщо вікна не металопластикові, а старі, то постійно дутимуть вітри від озера. На цій вулиці мала щастя жити лише півроку, тому запам’яталося мало. Але момент, коли вранці з запашною кавою виходиш на балкон, споглядаєш води тернопільського ставу і мрієш про щастя та зміни, не забудеться ніколи. А щастя і зміни тоді до мене прийшли. Але це теж – інша історія.
Вулиці, на яких хочеться жити. Надзвичайно подобається перебувати будь-де біля Старого парку. Люблю туди ходити. Там просто добре. Думаю, що жити там було б ще краще. А взагалі маю мрію по кілька тижнів пожити у якомусь старому місті кожної країни світу і потім про це написати.
Редактор тернопільського онлайн журналу PRO.te.ua Наталя Лазука.
