Михайло Яремишин — тернопільський журналіст, знаний своєю громадянською позицією. До 24 лютого 2022 року працював регіональним кореспондентом телеканалу “Україна”, але з перших годин повномасштабки полишив професію і добровільно вирушив до військкомату. Служив у 16-му ОСБ (окремому стрілецькому батальйоні). Після поранення повернувся до цивільного життя, але досі несе війну у спогадах.
– Що стало вирішальним для тебе, коли 24 лютого 2022 року ти пішов до ЗСУ?
– Діти. Коли тобі в очі дивляться діти та просять: “Тату, захисти”, — ти повинен щось робити. Патріотизм, на мою думку, починається з любові до своєї сім’ї та рідних. У перші дні війни питання, як діяти вирішувалося просто — приєднатися до тих хто ефективно зупиняє ворога і це ЗСУ, або ж перелякано сидіти у підвалі. Без служби у війську та бойового досвіду тоді брати не дуже хотіли. Згодом виявилося, що понад 70% побратимів мого бату також жодного дня не служили. Але тоді ніхто не скиглив у соцмережах: «без бойового досвіду і на війну…», а під час бойового злагодження ми намагалися навчитися азів військової справи. Поряд зібралися люди зовсім різних спеціальностей і так ми доповнювали один одного.
– Розкажи про свій бойовий підрозділ. Які були завдання, де служив?
– Звичайнісінька класична піхота. Щодо підготовки та озброєння ми більше схожі були на батальйон охорони, адже у нас не було жодної бронетехніки, а лише автобуси… У 2022-му не дуже говорили про той напрямок, а тепер його знають як Времівський виступ (межа Запорізької, Донецької та Дніпропетровської областей). Наш батальйон тримав лінію оборони. Копали укриття, позиції, а позаду працювала наша артилерія.
Наш 16-й ОСБ швидко розвивався: з’являлося нове озброєння, фахівці навчалися. Буквально за кілька місяців ми перетворилися на реальний бойовий підрозділ з мінометними розрахунками, розвідкою, дронами. Уже не ми москалів боялися, а москалі нас.
– Які ситуації найбільше врізалися в пам’ять і змінили тебе?
– Перше — ще у лютому 2022-го у Тернополі. Один чоловік радів, що має жетони смерті й готовий загинути, бо точно не буде безвісти зниклим. Тоді для мене це звучало трохи дико, але вже скоро сам так почав думати. Коли можеш загинути щосекунди, починаєш цінувати життя і живеш лише по совісті.
Друге — це міст у Запоріжжі. Ми їхали колоною без черги, а жінка в джипі заливалася сльозами і хрестить нас усіх. На той момент ніхто з нас ще не розумів куди і навіщо ми прямуємо та що попереду. Сподіваюся з тією панею все гаразд, бо Запоріжжя до сьогодні прифронтове місто по якому летить усе, що ворог може запустити.
Третє — діти. Маленькі сільські діти всього за кілька кілометрів від фронту. За городами десь наші гради працюють, арта… інколи москалі по селу гатили і смерчами та ураганами, а вони тут…
Є чимало речей про які просто не хочу говорити. Суспільство наше у Тернополі у більшості абстраговане від війни. На мою думку, що емоції та відчуття ветерана можуть розуміти лише ті, хто був з тобою поряд там.
– Чи допомогла журналістика на фронті?
– Допоміг не сам фах журналіста, а життєвий досвід, який я здобув у цій професії. На фронті ти або воюєш, або займаєшся журналістикою. Якщо у руках кулемет – то ти кулеметник, а не кореспондент.
– Як отримав поранення?
– Міни літали… Біг на позицію, а “прильот” 120-ки — метрів за п’ять. Важке поранення: ноги поламало. Та чесно кажучи, то у госпіталях, коли був то зустрічав там багато щасливих людей — поламані, покалічені, але зате живі. Зараз усе ніби зрослося, але проблеми зі здоров’ям залишаються. Тільки за останній рік разів п’ять лежав у лікарні. Комісувався після поранення.
– Кого найбільше згадуєш з фронту?
– Найкращих людей, а найкращі зараз на фронті. Молюся за них, щоб Бог беріг. Поіменно не називатиму, аби нікого не образити — кожен має свою історію.
– Як вплинув військовий досвід на тебе як на журналіста?
– Україна переможе. Панічні й капітуляційні тексти пригнічують суспільство. В ЗСУ — дивовижні люди які творять неможливе.
Наша журналістика у час війни часто описує та показує зовсім не те, що насправді відбувається на фронті. Наприклад, те, що наступ 2023-го не дасть очікуваного результату, на фронті хлопці говорили уже через кілька днів. А «незламні» та «потужні» медіа ще пів року (!) переконували, що «ось-ось і буде прорив». Зараз навпаки — «зраду» розганяють.
Дивує, що зараз у Тернополі, якщо бачать людину у пікселі — її часто лякаються. Хлопці добровільно три роки тому пішли воювати і дехто досі на передовій, а журналістика героїзує ухилянтів. Ми точно в одній державі живемо?
Після війни на вибори підуть голосувати мільйон ветеранів і декілька мільйонів ухилянтів. Кого вони оберуть? Я вважаю: тих, хто свідомо ухиляється від захисту держави вартувало би обмежити в праві брати участь у виборах на років 10–15 років . Боюся щоб після війни не розпочалася ще одна, внутрішня.
– Як проходила адаптація після повернення?
– Спробую без лайки. Одного разу мені реально треба було з психологом поговорити. Лікарі запевняли — він є. Але за пів дня двері кабінету ніхто так і не відімкнув, а на дзвінки ніхто не відповідав. Перші тижні почувався інопланетянином. У людей — зовсім інші інтереси й поведінка, ніж на фронті.
Держава? Бюрократів багато, а щось справді дієве для реінтеграції — важко сказати. Допомагає сім’я і церква.
– Чим займаєшся зараз?
– Майже повернувся в журналістику. Працюю офіційно на декількох роботах: редактор YouTube, займаюся SMM та працюю у пресслужбі однієї організації. Крім того є непереборне бажання зреалізувати один проєкт…
Спілкувалася Надія Греса
