Тернопільщина 2 серпня проваджала в останню путь ще одного героя – Миколу Руснака із Гусятинського району. Він загинув 11 липня під час обстрілу «Градом» із боку російського кордону під Зеленопіллям.
Микола Руснак залишив двоє дітей, донечці Софії всього 9 місяців, сину Миколі – 12 років. Перед смертю 10 липня чоловік телефонував дружині та просив поцілувати дітей, пригадує його мати Ярослава Садовська.
«Микола умів знайти вихід із будь-якої ситуації. Не можу досі повірити, що він загинув, – говорить пані Ярослава. – Син мав добру душу, був відповідальним і завжди дотримував свого слова. Ніколи він не ховався за чужі плечі. Коли отримав повістку, не вагаючись пішов захищати країну. Микола надзвичайно цінував дружбу. Напередодні обстрілу він знаходився у лікарні. Але не закінчивши лікування, поїхав у Зеленопілля допомагати своїм побратимам».
Миколі Руснаку було 38 років, родом він – із села Лощинівка Теребовлянського району. В ранньому віці Микола втратив батьків і потрапив в інтернат. Пізніше працював на Тернопільській меблевій фабриці, де зустрів пані Ярославу Садовську. Жінка замінила хлопцю матір. Після одруження Микола переїхав у село Верхівці Гусятинського району. Односельці пам’ятають його як зразкового сім’янина, а також людину, яка завжди приходила на допомогу. Йдеться у повідомленні ТОДА.
«Пригадую, як перед від’їздом Микола заходив попрощатись, – розповідає родичка Миколи Галина Гладій. – Він ніколи не відмовляв іншим у допомозі. Міг покинути власні справи, щоб виручити. Коли поїхав у зону АТО, часто дзвонив нам. Казав, що мріє побачити, як почне ходити його донечка Софійка. Та не судилося… Ми знали, що він брав участь у боях під Зеленопіллям. Тому з 11 липня для нас настали тривожні дні. Ми слідкували за новинами та чекали на списки загиблих під Зеленопіллям. Через три тижні прийшла сумна звістка про смерть Миколи. Але герої не вмирають!»
Прощання з такими людьми, як Микола Руснак, має закласти у кожному із нас бажання до змін, зазначив у поминальній проповіді отець Володимир – священнослужитель УГКЦ села Верхівці.
«Ми не можемо вийти з цього подвір’я такими, якими були вчора, – наголосив отець Володимир. – Любов до України – це не лише вишита сорочка і патріотичні пісні. Кров проливається за те, щоб ми навчались, працювали та виховували своїх дітей по-іншому. Пам’ятаймо, що війна іде не тільки на Сході. І кожен із нас має стати її активним учасником».
