Вони не дивляться телевізор, у них нема холодильника, радіо та праски. Єдине з благ цивілізації – це мобільний телефон, і то, щоб його зарядити, треба йти до сусіднього села. Так уже впродовж семи років Галина Спургяш із донькою, зятем і сином живуть на хуторі Поросячка Заліщицького району. На хуторі вісім хат, заселені лише п’ять.
– Куди я тільки не зверталася, щоб нарешті нам провели світло, але все марно, – розповідає «Новій тернопільській газеті» Галина Спургяш. – Коли ми переїхали сюди жити, електролінія ще була, не вистачало лише декількох прольотів дроту, але її розібрали. Писала заяву до Заліщицького РЕМу, але там тільки розводять руками – дорого. А заплатити свої гроші у мене нема звідки. Я сама виховувала двох дітей, з чоловіком давно розлучилася, він уже покійний. Колись працювала продавцем, а тепер удома, доглядаю господарку. Зять перебивається заробітками, син – безробітний, донька працює на півставки медсестрою в амбулаторії у сусідньому Ниркові. Зарплатня у неї, можна сказати, крихітна – 700 гривень, ледь вистачає на найнеобхідніше. Але добре, що хоч роботу має… Знаєте, як тепер у селі сутужно з роботами?
Галина Спургяш показує акт виконаних робіт. Заліщицький РЕМ у 2008 році нібито підключив їх до мережі і навіть взяв за це 260 гривень. Утім, світла так і не побачили… За стільки років родина вже призвичаїлася жити без нього – встають завидна, лягають, коли сутеніє, світять лише свічками.
– На місяць пачок п’ять свічок іде, – каже донька господині Лілія Мельник. – Купуємо польські, вони найдешевші. Ввечері люблю при свічці книжку почитати. Більше нічим зайнятися, темно. Готуємо так, щоб лише на день вистачило, бо ж холодильника нема. Взимку ще можна винести до сіней на холод, а влітку з цим суцільна катастрофа. Чи не єдина радість – мобільний телефон, в ньому є інтернет, то хоча б новини можна прочитати. Вже пристосувалися – щоб послухати радіо, шукаємо радіохвилю в інтернеті і підключаємо мобільний до колонки. Чоловік, коли тільки прийшов у зяті, дивувався, як можна жити без електрики, але за два роки поступово звик. Думали, купити хату в селі, але за найдешевшу просять не менше п’яти тисяч доларів, і то тепер через посуху в криницях води нема, а це ще гірше, ніж без електрики…
– Якби провели електрику, я б відразу люстру купила.., – мріє пані Галина.
У Заліщицькому РЕМі добре знають про проблему родини Спургяшів, але не можуть зарадити. Колишню колгоспну лінію їм на баланс так і не передали. З часом деякі дроти вкрали, деякі обірвало негодою. А тепер протягнути лінію дуже дорого.
– Існує так зване нестандартне приєднання. У такому випадку людина платить за приєднану потужність, а будує лінію сама. Для того, щоб підключитись до електричних мереж, треба мати право власності на майно, подати в РЕМ заяву, отримати технічні умови, здійснити оплату, – пояснює начальник Заліщицького РЕМу Василь Ємчук.
«Нова тернопільська газета» звернулася до Тернопільської облдержадміністрації з проханням прокоментувати цю ситуацію і як можна зарадити родині. У прес-службі нам відповіли: «ОДА може взяти на себе організаційні функції і сприяти швидкому та якісному виконанню робіт, зважаючи на особливий статус цієї проблеми. Але ми не можемо втрутитися у взаємовідносини між споживачем та надавачем конкретної послуги, змусити одного чи іншого вчиняти якісь дії».
Ось так – «не можемо»… А читаємо, як на одному з острівців біля Криту, що в Середземному морі, живе лише одна сім’я з неповнолітньою дитиною – то їй на весь навчальний рік грецька влада спеціально присилає на острів учительку… Або показували нещодавно по телевізору: у віддаленому японському селі є лише одна школярка, то спеціально тільки для неї двічі у день, зранку і ввечері, біля села зупиняється потяг, аби вона могла дістатися в школу й зі школи…
В якій же дрімучій країні і як же далеко живемо ми від світу…
