При світлі дня, 20 квітня, тривожні дзвінки із с. Колосова Кременецького району навіяли прохолодні, аж ніяк не по-весняному дошкульні вітри-хурделиці, до редакції з приводу неприємного конфлікту на особистісному грунті з релігійно-політичним підтекстом…
Допомогти нам розібратися в скандальній ситуації вирішив і настоятель кременецької церкви Воздвиження Чесного Хреста УПЦ-КП о. Василій, який надав власний автотранспорт для термінового виїзду до розбурханої Колосової, тим паче, що не на жарт схвильовані тамтешні порядні, богобоязливі селяни телефонували й особисто йому, скаржилися, просячи невідкладної душпастирської та суто людської допомоги в згаданого небайдужого священика, оскільки давно з ним знайомі, пише Погляд.
Коли ми прибули в с. Колосова, вже перед 16:00 год., на приватному подвір’ї подружжя Червінських зібрався чималий гурт селян, які в усіх яскравих подробицях жваво-емоційно давали покази трьом членам опергрупи Кременецького РВ УМВСУ. Як з’ясувалося в розмові зі скривдженими, а тому й ображеними колосівцями, близько 15:00 год., мешканка с. Колосова Надія Володимирівна Червінська мирно йшла сільською вулицею за дощової й вітряної погоди, несучи на грудях під курткою зошит із сімдесятьма зібраними підписами за перехід членів церковної громади с. Колосова до Української Православної Церкви Київського Патріархату.
– Аж тут раптом назустріч мені вийшов наш сусід, священик УПЦ-МП Петро Калістратович Рамський…, – ділилася пережитим великим стресом побожна сивочола вірянка. – Я привіталася з ним традиційним звертанням «Христос Воскрес!», а він чомусь ні сіло, ні впало не відповів, як належиться, й, гукнувши «Ходи-но сюди!..», грубо перепинив мене… Нічого не пояснюючи, зненацька він сильним рухом руки взяв мене за потилицю і вдарив мене рукою позаду… Силоміць пригнув мене до землі, що я аж ледве не впала в болото, куртка моя розстебнулася, і з неї випав зошит із підписами… П. Рамський притьмом ухопив і підняв зошит рукою із землі та, нічого більше не пояснюючи, пішов собі преспокійно в напрямку власної садиби, котра розташована неподалік від нашого домогосподарства…
– Люди добрі, скажіть, де ж таке бачено, – зі слізьми на очах говорила схвильована жінка, – щоб мене, людину старшого віку, хвору на цукровий діабет, якій не можна взагалі сильно хвилюватися, так принизити й так познущатися наді мною?! Чим я завинила: хіба тим, що постійно, з великим хвилюванням, стежу по телебаченню за трагічними подіями в Україні, що аж серце кров,ю обливається від тої російської агресії та брехливої путінської пропаганди… Й тому разом із однодумцями хочу нарешті вільно молитися рідною українською мовою в своїй українській церкві Київського Патріархату… Інший же наш сусід, Василь Федчина, в той злощасний час саме порався на власному городі, неподалік, і добре бачив, що саме між мною та отцем Петром Рамським відбувалося на дорозі. Але я розумію, що він не посвідчить на мою користь, не підтвердить факт мого побиття й вкидання на землю та відібрання зошита з підписами, бо ж він підтримує дружні стосунки з моїм кривдником у священицькій рясі, й тому не заступився за мене, літню, хвору жінку. Федчина потім тільки й сказав байдуже: «А що мені до ваших з отцем Петром справ і суперечок, то не моє діло…»
Обурені селяни ствердили у розмові з правоохоронцями й журналістом, що отець Петро Рамський узагалі не служить у їх селі, а має дві свої парафії в селах Двірець і Духів, а лише його дружина служить дяком у Колосівській церкві Іоана Богослова УПЦ-МП. Тобто він не мав жодного (!) законного права так брутально втручатися й перешкоджати ініціативній групі мирно збирати підписи охочих за перехід парафії в УПЦ-КП…
Коли ж ми разом із людьми у погонах, серед яких був і місцевий дільничний інспектор, старший лейтенант, та зацікавленими селянами все ж таки навідалися до садиби П. Рамського, то він, будучи одягнений як звичайний селянин на своєму обійсті, зустрів усіх нас дещо непривітно. Священик, якого видавала як духовну особу лише сива борода й якого, як не дивно, односельці обґрунтовано звинувачували в хуліганських, насильницьких діях проти безпорадної літньої жінки, взагалі навідріз заперечував свої протизаконні діяння: мовляв, «нікого він не бив, на землю не кидав, жодного зошита з підписами не забирав…» На підтвердження своєї «невинуватості» він навіть вийняв із-під светра натільного хреста на ланцюжку й… поцілував розп’яття… Більше того, отець, нічтоже сумняшеся, навіть голослівно-награно стверджував, що навпаки, нібито – «це йому погрожував фізичною розправою чоловік Надії Червінської…»
– Невже Вам не соромно, отче?! – запитав прямо у вічі в колеги по духовному сану священик о. Василій із Чеснохрестської церкви м. Кременець.
На що, вочевидь, сильно наляканий опонент лише знервовано, не моргнувши оком, скоромовкою відповів: «А чому це мені має бути соромно?! Я нічого такого поганого не зробив… Нехай вона ще скаже, що нібито я її зґвалтував чи що?…»
– Віддайте нам зошита, – наполягали стривожені селяни, – бо там є наші підписи…
– Я не брав ніякого зошита, в очі його не бачив, – парирував отець, але йому ніхто вже не повірив…
– Якщо не віддасте зошита, – мовили люди, – то ми все одно повторно зберемо ці підписи, і їх буде вже набагато більше!.. Через якийсь відтинок часу на подвір’ї сім’ї Червінських з’явилася Колосівський сільський голова Юлія Ковальчук, котра відпрацьовує на цій посаді вже свій четвертий термін, і виважено-стримано заявила дослівно таке: «Я підпорядкуюся будь-якому, але остаточному рішенню громади нашого села. Нехай люди збирають наступної неділі на схід селян, обговорюють ситуацію навколо нашої сільської церкви, збирають підписи, голосують і приймають якесь рішення, в котрій із церков та під яким Патріархатом вони хочуть молитися Богові…»
Але найбільше й найнеприємніше здивувала позиція настоятеля місцевого храму Іоана Богослова отця Анатолія Сімори. Він недвозначно ствердив, що телевізора вже півтора року не дивиться, бо, бачте, «там таке показують…»
На запитання своїх парафіян, чому ж він не хоче зорієнтуватися в складній ситуації в державі й не служить літургію за українську армію, котра обороняє рідну землю від російських окупантів, не поминає загиблих вояків ВСУ, не молиться за Героїв Небесної Сотні?!, – настоятель тільки й прохопився фразою: «В церковному Уставі про це ніде не написано… (?) І мені ніхто за це не подавав у церкві прохання молитися…»
Священик, не кліпнувши оком, заявив, що, мовляв, в українську Церкву Київського Патріархату ніколи вже не перейде, бо вірно служить УПЦ-МП уже понад 20 років. А якщо зміна конфесії в їх сільській церкві рано чи пізно й відбудеться, то він «краще піде пасти корів…»
До слова, проукраїнські селяни запевнили у розмові з журналістом, що отець колись навіть обмовився, що «готовий… повіситися, якщо в Колосовій правитиме Київський Патріархат…»
Одне слово, нехай береже його, святого отця, Господь від будь-яких лихих намірів чи недобрих наслідків слів, мовлених чи то пак спересердя, чи зопалу, в стані великого душевного хвилювання…
Втішає в цій неоднозначній ситуації лише одне: на запитання селян, чому отець Анатолій не вплинув на свого колегу, отця Петра Рамського, й не напоумив його не вчиняти не по-християнськи, священик запевнив, що потерпілу парафіянку його храму Надію Червінську обов’язково треба буде соборувати в церкві й молитися за її здоров,я…
…Коли ж наші колег з газети «Діалоги» верстали новий номер газети, юридичні наслідки за фактом неприємної пригоди в с. Колосова прокоментував і начальник Кременецького райвідділу МВСУ в Тернопільській області, підполковник Володимир Галевич:
– Справді, у чергову частину нашого райвідділу 20 квітня ц. р., близько 15:00 год., надійшло телефоном повідомлення від мешканців с. Колосова про те, що в них виник конфлікт зі священиком Рамським, який представляє УПЦ Московського Патріархату. Виїздом опергрупи правоохоронців на місце події було встановлено, що мешканці Колосової у звичайному шкільному зошиті з наклеєним написом «Підписи за перехід церковної громади с. Колосова в УПЦ Київського Патріархату» започаткували збирання цих підписів селян, аби вийти з-під юридичного й духовного підпорядкування УПЦ Московського Патріархату. Цей задум і подальші дії активістів-ініціаторів не сподобалися, зі слів обурених колосівців, їх односельцеві, священникові УПЦ-МП Рамському, який служить у двох своїх парафіях у селах Двірець і Духів… На цьому ґрунті й виник конфлікт. Як стверджує у своїй заяві потерпіла громадянка Надія Червінська, 1955 р. н., згаданий священик, прямо на сільській вулиці, застосувавши фізичну силу й спричинивши їй тілесні ушкодження, вирвав у неї з рук зошит із зібраними 70-ма підписами селян і пішов до свого приватного будинку… Ми одразу ж відправили цю жінку до приймального відділення Кременецької РКЛ, для того, щоб її оглянув лікар, аби фахово встановити факт побоїв, якщо вони таки мали місце. Після цього, ми видали постраждалій громадянці постанову про призначення судово-медичної експертизи, і з цим документом вона повинна була виїхати до м. Тернопіль, у відповідне обласне бюро. Отже, будучи опитаним, священик П. Рамський повідомив міліціонерам, що, мовляв, «він нікому жодних тілесних ушкоджень не заподіював, нікого не бив…» Тож наразі співробітники РВ УМВСУ проводять досудове розслідування, оскільки ми внесли цей факт до Єдиного реєстру досудових розслідувань, і згадане повідомлення за статтею 125-ою КПК України кваліфіковане як завдання легких тілесних ушкоджень.
Відтак наші слідчі нині шукають свідків, очевидців конфлікту в с. Колосова, щоб максимально об,єктивно розібратися в тій непростій ситуації та, врешті, прийняти законне рішення…
Цей факт цілком може потягнути і на статтю про вимагання, але це ще треба буде довести… Заздалегідь невдячну роль емісара-миротворця сміливо взяв на себе (правда, чи не за чиєюсь намовою або за вказівкою-домовленістю?) сивочолий мешканець с. Колосова Василь Гончарук, колишній секретар парторганізації КПУ колгоспу імені В. Леніна, котрим і також СВЗП «Нива» свого часу керував нині вже покійний С. Верстюк (що цікаво, й нинішній Колосівський сільський голова Ю. Ковальчук теж розпочинала свою трудову біографію в цьому ж колгоспі імені Леніна під орудою голови-комуніста Івана Пожидаєва…).
Отож ветеран сільськогосподарської галузі району, добродій В. Гончарук днями в редакції «Діалога» з якогось дива всіляко вигороджував свого сусіда священика-забіяку Рамського, заперечував факт хуліганських і, по суті, насильницьких дій із боку згаданої духовної особи проти безборонної літньої жінки. Відвідувач настирливо переконував журналіста, так би м’яко мовити, «не писати надто гостро про цю конфліктну пригоду-сутичку в Колосовій, аби даремно не роздмухувати внутріконфесійне протистояння в селі», котре, до слова, як він сам же й підтвердив, там уже й так має місце…
– Повірте мені, – не вгавав Василь Антонович, – як колишньому чесному комуністові й голові колгоспу, що я власноручно поставив свій підпис саме в тому пропалому зошиті чітко за перехід нашої парафії с. Колосова під омофор Української Православної Церкви Київського Патріархату, бо однозначно підтримую односельців-ініціаторів цієї потрібної громадянської справи, адже з преси й телебачення добре знаю, які свавілля, хамство та провокації чинить у нинішній тяжкий для України і воєнний час промосковська Церква… Але добре, що наші люди повертаються до українських духовних коренів. І вважаю, що ці перетворення-переходи в іншу, проукраїнську релігійну конфесію, треба робити поступово, без емоцій та конфліктів, не створюючи непотрібну напруженість серед наших селян, більшість серед яких складають пенсіонери. Згоден: нехай колосівці радяться, дискутують, голосують збирають підписи і приймають якісь рішення на зборах чи сході селян, але мирно й без ескалації обопільної неприязні та без взаємної непримиренності… Всі ж ми є християнами, всім нам жити разом далі під одним небом і під одним Богом у чудовому українському селі Колосова…
