Прикро, що водяна стихія й далі безжально забирає життя: від початку цього року у водоймах Тернопільщини втопилися 40 людей, семеро із них — діти. Жахлива трагедія сталася у перші серпневі дні в обласному центрі — у ставі потонула закохана пара.
Надвечір 2 серпня на плесо Тернопільського ставу на надувному човні виплили 18-річна Христина Ляхович із села Кальне Козівського району та 25-річний Микола Смолей із села Чистилів Тернопільського району.
Дівчина та хлопець насолоджувалися краєвидами, знімали на телефон, навіть розмістили невеличке відео в Instagram. «Люди, цінуйте хороші моменти!» — підписав Микола. Проте романтична прогулянка, на жаль, обернулася трагедією… Рідні Миколи та Христини усю ніч не могли дотелефонуватися до них, тому повідомили про їхнє зникнення в поліцію. Вранці 3 серпня їхній човен прибило до Острівця закоханих. У ньому лежали телефон, сумочка, один босоніжок дівчини, а також ключі від автівки Миколи… Близько 11-ої години того ж дня, за 700 метрів від берега, неподалік так званого пляжу «Поплавок», рятувальники дістали із води тіло Христини. Пошуки Миколи тривали ще дві доби, водолази обстежували дно, і лише 5 серпня тіло хлопця знайшли в іншому кінці ставу — поблизу пляжу «Хутір».
Познайомилися на прощі у Зарваниці
Рідні Христини знали, що вона того вечора збиралася гуляти з другом, але не здогадувалися, що плаватиме ставом. Вочевидь, це був сюрприз від Миколи, який надзвичайно любив романтичні несподіванки. Юнак близько 21-ої години ще розмовляв із мамою по телефону. «Ми з Христею — на човні!» — не міг стримати емоцій. Та коли мати зателефонувала до нього о 21.15, номер уже був поза зоною досяжності. До ставу Микола приїхав з Христиною на автомобілі, наступного дня транспортний засіб знайшли на березі.
— Христинку ховали, а Миколу саме знайшли в той час… Родини загиблих підтримали одні одних, їх об’єднало спільне горе… — з болем розповідає тітка Христини Наталя Янків. — Якби не сталося біди, то Микола і Христина, мабуть, невдовзі відгуляли б весілля, адже вони мали серйозні наміри, хоча були знайомі лише три тижні. Микола розповідав бабусі, що знайшов дівчину, про яку давно мріяв. Познайомилися вони на всеукраїнській прощі в Зарваниці — обоє ішли пішки. Щось містичне в їхній сумній історії: Бог познайомив їх, разом вони й відійшли у Вічність…
Нашу Христинку ховали у білій труні, Миколу — теж… 20 жовтня Христині мало виповнитися 19. Вона мріяла стати медиком, закінчила Кременецький медичний коледж, планувала вступати до медичного університету. Самотужки влаштувалася у приватну клініку, пройшла стажування і 3 серпня мала приступати до роботи… У Тернополі наймала квартиру. Христинка з дитинства любила Бога, брала участь у Богослужіннях, ще дитиною ходила пішки до Зарваниці. Була щирою, доброю і товариською. На похорон приїхали багато її друзів, зокрема одногрупники з класним керівником. Важко пережити таке горе…
Батько Христини пан Микола працює у пожежній частині в Козовій, тому правоохоронці йому першому повідомили про знайдений човен із речами доньки. Коли сталася трагедія, мати дівчини пані Галина була в Іспанії, куди подалася, аби заробити гроші на навчання доньки. Почувши страшну новину, вона негайно сіла у літак. Ще тіло доньки не привезли, як мати вже була вдома… Христинка мала приїхати на вихідні додому, обіцяла спекти сестрі Олі торт на день народження, допомогти приготувати святковий стіл. А як вона любила свою чотиримісячну похресницю Камілу — щоразу старалася їй щось купити, гралася з нею.
Микола рятував свою кохану Христину…
Уже ніхто достеменно не дізнається, чому Христина та Микола опинилися у воді. Саме вечоріло, поруч не було рибалок чи інших відпочивальників. Припускають, що, можливо, дівчина нахилилася зірвати лілію і ненароком шубовснула у воду. Плавати вона не вміла, тому миттєво захлинулася. Натомість Микола займався плаванням і не боявся води. Рідні кажуть, що коли знайшли його тіло, у нього були сильно затиснуті зуби — мабуть, пірнав — виринав, аби вдихнути повітря. Можливо, з усіх сил рятував кохану Христину… Певний час Микола працював фотографом, останнім часом займався пасажирськими перевезеннями до Європи. Нещодавно купив собі нового буса, але, за словами його батька, лише тричі сів за кермо.
— Такої світлої і щирої людини я не зустрічала! — каже подруга Миколи Ірина Господарська. — Ми сім років разом навчалися: спершу в Галицькому коледжі, а згодом — в Академії друкарства у Львові. Ми подружилися з першого дня навчання. Пригадую, дали нам писати практичну з фізики. «Підкажи!» — попросив Микола. «Мені не шкода, але, якщо неправильно, щоб не дорікав», — усміхнулася я. Ми тоді отримали найвищі оцінки! За це Микола подарував мені шоколадку. Не раз перед іспитом усі хвилюються, а він підбадьорює, веселить. Якось до Львова віз у потязі велосипед!
Мріяв відкрити свою друкарню. Казав, що візьме усіх друзів до себе на роботу. Був надзвичайно творчим і цікавим. Ще в коледжі почав захоплюватися фотографуванням, а вже в академії професійно розвивався у цьому напрямку. Знимкував друзів, любив фотографувати свою матір. Взагалі мама була для нього дуже дорогою і це не дивно, адже він — єдиний син у сім’ї. Микола часто радився з нами, що подарувати мамі. Вигадував для найріднішої людини різні несподіванки, але завжди мусили бути білі троянди! Скільки пам’ятаю Миколу, він любив ходити до церкви, прислуговував, вірив, що все у Божих руках. На цьогорічній зустрічі з одногрупниками казав, що не треба планувати наперед, а радіти нинішньому дневі, бо не знаємо, що чекає завтра. Ніби відчував, тому й поспішав жити. Шкода, що такі люди покидають нас, залишаються лише фото і спогади…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
