У ніч на понеділок, 3 липня, суд обрав підозрюваному міру запобіжного заходу — тримання під вартою без права внесення застави. Йому лише 16, навчався на кухаря у місцевому ліцеї, за словами односельців, був причетний до крадіжки автомобіля.
Упродовж минулого тижня напруга у Вишнівці зашкалювала — поліція, рідні та місцеві мешканці розшукували вбивцю 17-річної Іринки Мукоїди. Правоохоронці опрацьовували всі можливі версії, опитали мало не кожного мешканця селища, вивчали записи камер спостереження та реєстраторів автомобілів, водночас тримали усе в таємниці, аби не сполохати вбивцю, і нарешті у вихідні оголосили про підозру неповнолітньому юнакові із сусіднього села Дзвиняча Василю Г.
Ридав на похороні і просив розправитись з убивцею…
У ніч на понеділок, 3 липня, суд обрав підозрюваному міру запобіжного заходу — тримання під вартою без права внесення застави. Йому лише 16, навчався на кухаря у місцевому ліцеї, за словами односельців, був причетний до крадіжки автомобіля. Вишнівчани та небайдужі мешканці краю з недовірою сприйняли затримання юнака — мовляв, «списали» на неповнолітнього. Після поширення версії одного зі свідків про джип, з якого могли викинути тіло Іринки, усі чекали затримання вбивці-мажора, а тут раптом пов’язали хлопчину з бідної сім’ї, за якого нема кому заступитися. Такі думки цілком логічні, але Василь у присутності адвоката та свого батька в усьому зізнався, розповів до деталей про напад на дівчину, проте мотиву такого нелюдського вчинку не пояснив — не пограбував її, не встиг зґвалтувати, але встромив ніж прямо у серце, поранив легені… Звідки у нього така жорстокість? У Вишнівці подейкують про нездорову поведінку хлопця, зокрема, розповідають про його збочення — любив знущатися над собаками і котами, знімав усе на телефон і хизувався перед однолітками… Важко знати, що роїлося у нерозумній голові.
Як повідомив начальник обласної поліції Олександр Богомол, затриманий побачив Іринку під час святкування Дня молоді, і коли вона зібралася йти додому, тихцем попрямував за нею. В якийсь момент дівчина відчула кроки позаду, обернулася, тоді він накинувся на неї з ножем і смертельно поранив. Прикметно, що на правій руці
підозрюваного нема великого пальця, саме цією рукою він завдавав ударів з особливим нахилом ножа.
Близько шостої години ранку тіло дівчини виявив місцевий мешканець, але вбивство сталося між 1-ою та 3-ою годинами, просто тіло лежало за купою піску і ніхто з проїжджих його не помітив. Після скоєння злочину вбивця ходив до ліцею, спілкувався з друзями, а ще… був на похороні Іринки. У момент, коли мама просила на цвинтарі присутніх розповісти хоча б якусь інформацію та знайти винного, він стояв біля правоохоронців, заливався слізьми і просив: «Знайдете вбивцю — вбийте його!» Під час затримання просив відвезти його на могилу Іринки, щоб попросити пробачення, благав доправити до джерела Святої Анни, аби змити гріхи, у залі суду під час обрання запобіжного заходу плакав.
«Не знаємо, кому нині вірити…»
Через недовіру слідству мешканці Вишнівця нині бунтують: висловлюють протест поліції, звернулися до центральних телеканалів, вимагають аргументованих доказів, інакше, погрожують, що будуть вдаватися до рішучих кроків, як-от перекриття траси, як це було в перші дні після трагедії. А що кажуть прийомні батьки вбитої дівчини? «НОВА…» навідалася до оселі Ольги та Івана Яремчуків, які виховували Іринку з чотирирічного віку і для яких вона була, як рідна. У подружжя є ще двоє своїх діток — восьмирічна Олександра та п’ятирічний Іванко.
— Довіряємо поліції, бо ж самі не проведемо слідства, хоча після оголошення підозри неповнолітньому та обурення багатьох людей у нас теж закрадаються сумніви. Не знаємо, кому вірити… Можливо, це справді він зробив, а, можливо, не він… Та ми однозначно не хочемо, щоб засудили невинну людину, за ґратами має бути справжній вбивця! — каже виснажена до неможливості прийомна мати Іринки Мукоїди пані Ольга. — Деякі дані експертиз вже є, на інші ще чекаємо. Іринку не зґвалтували, вона була твереза, оборонялася… Як подумаю, що пережило наше дитя, жити не хочу! Не можу взятися за жодну роботу, навіть їсти зварити. Картаю себе, що пустила її на те святкування, що не вийшла по неї вночі. Від того злощасного місця до нашого будинку якихось п’ять хвилин ходьби… Протягом цього чорного тижня у Вишнівці було повно поліції, у суботу я нарахувала більше десяти автомобілів. Ми з чоловіком допомагали слідству: тільки згадували щось підозріле, відразу повідомляли. Іринка не боялася ходити ввечері, не раз мене зустрічала на вулиці, коли я пізно поверталася додому. А ось гуляти з друзями до ночі ми їй не дозволяли. На Великдень була на дискотеці, близько опівночі батько поїхав по неї. Іншим її одноліткам батьки дозволяли гуляти і до 2-ої, і до 3-ої, а у нас з цим було суворо. Однокласники підтвердили, що Іринка завжди найперша ішла додому.
«Дай, Боже, кожній матері таку дитину…»
Рідні батьки відреклися від Іринки, коли вона була ще зовсім маленькою — мати подалася на заробітки до Португалії, батько також роками по закордонах, у кожного з них нині інша сім’я. Спершу Іринку виховували бабуся з дідусем, а згодом, коли бабуся поїхала до Італії на заробітки, залишилася жити з тіткою Ольгою та дядьком Іваном. Названих батьків вона називала мамою і татом, з рідними батьками практично не спілкувалася.
— Дай, Боже, кожній матері таку дитину і такі стосунки, як були у нас з Іринкою, — продовжує розповідь пані Ольга. — Мені 31 рік, Іринці — 17, ми, як подруги. Ішли з чоловіком у гості, — брали її з собою, зустрічалася я з колежанками — Іринка ішла зі мною.
Вона не уявляла життя без нас, а ми — без неї. Я для неї була другою мамою чи однією мамою… Не знаю, не мені судити. Наші Саша та Іванко знають, що Іра — їхня старша сестра. Вони були здивовані, коли при них почали згадувати про Іринчиних батьків. «Ви — не Ірина мама? Чому люди так говорять?..» — запитують. «Вони жартують», — кажу. Рідний батько приходив на похорон, а мати навіть не зателефонувала. Не знаю, чому вона відреклася від дитини… У Вишнівці нема такої хати, з якої хтось не за кордоном, але всі повертаються, а її нема. Ще коли Іринці було 10 років, вона приїжджала додому. Про трагедію їй хтось повідомив із родини, кажуть, вона відповіла, що у неї нема ніякої доньки Іринки. Але чи це правда, — не знаю. Може, була зла на доньку, бо кілька років тому вона написала Іринці листа, в якому звинуватила… мене в тому, що так склалися їхні стосунки. Іринка написала їй, що вона не гідна вимовляти моє ім’я. Більше вони не листувалися. Мене не раз запитують, чи мама бодай допомагала Іринці фінансово. Кажу правду: за ті роки не передала їй ні копійки. Та, зрештою, Іринці цього не було потрібно. Для неї батьки померли давно. Вона не згадувала про них. Якось Іван сказав Іринці, що нічого такого не зробив для неї як батько, тож не варто, мабуть, його так називати. Вона розплакалася… «Я не можу інакше…» — промовила.
Більше це питання ми не порушували. А я, навпаки, гордилася, що в мене така доросла донька. Іринка завжди хотіла, щоб я їхала з її класом у мандрівки. «Якщо не їде мама, я теж не їду!» — ставила таку умову. Так, ми разом були у Карпатах, Вінниці, Умані. «Поки діти підростуть, ви всю країну об’їздите!» — тішилася донька. А всією сім’єю ми часто їздили відпочивати на Шацькі озера. Ми з Іринкою ділилися секретами, дихали одним повітрям, однаково думали… Хоча в житті усяке було: посварилися — помирилися. У перехідний вік виникали непорозуміння: то сумочка не така, то одяг не підходить, то рвалася до друзів, але ніколи не вимагала, не дорікала — була добра і щира.
«Вбивця мусить бути покараний!»
Останній день життя Іринки батьки пам’ятають до хвилини, нині сотні разів згадують… То був один із найкращих днів у житті дівчини, адже вона ступала на поріг дорослого життя, була сповнена найсвітліших мрій…
— Тієї неділі я працювала на цегельні, а чоловік поїхав до Тернополя домовлятися про роботу. Іринка повернулася з випускного близько шостої ранку, поспала зо дві години і прибігла до мене на роботу потішитися фотографіями та відео, — згадує пані Ольга. — Ми дивилися, сміялися… На урочисту частину випускного ми з чоловіком ходили, а до бару ні, бо не мали за що. Наша Іринка була гарна випускниця! Напередодні я так хвилювалася, аби вона не виглядала гірше від інших, бо у нашому класі діти із заможних сімей, ми, мабуть, найскромніше живемо. Переглянули ми фото, й Іринка пішла додому, а в обідню пору повела Сашу на виступ, бо вона — учасниця танцювального колективу. По дорозі завели до мене Іванка, помахали руками — тоді я востаннє бачила Іринку…
Після концерту до Дня молоді батько забрав меншеньку, а старша пішла до своїх однолітків. Увечері ми кілька разів зідзвонювалися. Іринка просила нас з чоловіком прийти на дискотеку просто неба у центрі селища. Та ми не пішли, бо діти вже спали. Перед другою годиною ночі я прокинулася від плачу Іванка. Глянула — Іринки нема. Відразу набрала її номер і почала сварити, чому вона ще не вдома. Донька сказала, що вже доходить до магазинчика, що на вулиці, яка повертає до нас. Я притулила сина до себе і заснула. Вже вранці мене розбудив Іван і тривожно сказав, що доньки досі нема. Ми безперервно набирали її номер телефону — ніхто не відповідав.
«Може, сонце пішли зустрічати?» — заспокоїла сусідка. Коли ми доїхали до повороту, я побачила на узбіччі Іринку, кров… Думала, аварія, а виявилося ще страшніше… Чому нелюд так учинив? Отак просто відібрав життя в невинної дитини?.. Напередодні трагедії мені снився тривожний сон, ніби тоне якась людина, я намагаюся її порятувати, та все дарма. А Іринка нічого не відчувала — була дуже щаслива. Мріяла вступити до Національної академії Державної прикордонної служби України, пройшла медогляд, здала документи… Боже, чому так сталося?.. Вбивця мусить бути покараний: і людським судом, і Господнім…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
