Про те, звідки з’явилась традиція святити вербові гілочки, як цей день святкують в інших країнах та які прикмети повʼязують з Вербицею, для ІА Дивись.info розповіла кандидатка історичних наук та наукова співробітниця в Інституті народознавства Національної академії наук України Леся Горошко-Погорецька.
Чому святять вербу
Дослідниця розповідає, що Вербна неділя в українській традиції безпосередньо пов’язана з християнським календарем і передує Великодню, який відзначають за тиждень після неї. Свято приурочене до біблійної події — в’їзду Ісуса Христа в Єрусалим, коли, за євангельським сюжетом, люди вітали його, встеляючи дорогу пальмовими гілками.
Як пояснює Леся Горошко-Погорецька, саме ця традиція стала основою для формування обряду освячення рослин у різних країнах. Водночас у кожному регіоні вона трансформувалася відповідно до природних умов.
В українській традиції пальмові гілки замінила верба. За словами дослідниці, це практичне і символічне рішення водночас: «Ми розуміємо, що Великдень може бути в різний час, а верба — одна з тих рослин, які починають розпускатися найраніше». Навіть за холодної весни, коли інші дерева ще не мають листя, саме верба вже дає бруньки, що робить її доступною для обрядового використання.
Подібні заміни існують і в інших народів. Наприклад, як каже етнологиня, у Польщі збереглася назва «Пальмова неділя», однак фактично також освячують не пальми, а доступні місцеві рослини. У балканських країнах, за спостереженнями дослідниці, поширеним є освячення кизилу — рослини, яка зацвітає ще раніше за інші. У Німеччині ж, залежно від місцевості, можуть використовувати самшит або квіти.
Також різняться і назви свята. На Балканах, зокрема серед української діаспори, побутують варіанти «Шуткова», «Лозова», «Вербиця» чи «Квітна неділя». Дослідниця припускає, що окремі елементи свята можуть мати дохристиянське підґрунтя, пов’язане з весняним циклом і вшануванням пробудження природи.
Ми писали – Вербна неділя в Україні: як святкуємо, історія, традиції, обряди та заборони
Вона зазначає, що назва «цвітна неділя» згадується ще в «Повісті минулих літ» (1096-1110 роки). Також у джерелах давньоруської писемності, зокрема в Ізборнику Святослава 1073 року, фіксують іншу назву — праздник «Сербни», що підтверджує існування різних варіантів найменування вже в XI столітті.
Особливе значення в українській традиції має сама верба як рослина. Зі слів Лесі Горошко-Погорецької, вона асоціюється з життєдайністю та здатністю до швидкого відновлення. У народних уявленнях ця властивість наділяється символічним змістом і переноситься на обрядові практики.
Як ще називають бруньки верби
У народній традиції, як зазначає Леся Горошко-Погорецька, є значна кількість локальних назв, якими позначають пухнасті бруньки верби — зокрема ті, що освячують на Вербну неділю. До таких назв належать, зокрема: шутка, бечка, баська, базіта, бирка, бомблені, вербляні котики, котики, гусіта, зав’язок, сльози, хробачки, різка, лоза, міцьки, багнітки. Частина з них, за словами дослідниці, має очевидне походження, пов’язане із зовнішнім виглядом або асоціаціями.
Найзрозумілішими є назви, що апелюють до тваринного світу — «котики», «гусіта», «міцьки». Вони відсилають до пухнастості бруньок і їхньої подібності до маленьких тварин або пташенят. Подібні асоціації простежуються і в назвах «баська», «бечка», «бирка», які, за припущеннями, можуть бути пов’язані з лексикою на позначення ягнят чи овець.
Окрему увагу дослідниця приділяє слову «шутка», для якого існує кілька версій походження. За однією з них, воно може бути пов’язане з німецьким «schützen» — «захищати», що корелює з уявленнями про апотропейні (захисні) властивості освяченої верби. За іншою версією, це слово походить від давнішого «шутий», яке означало «позбавлений чогось», «без певної частини».
«Йдеться про те, що “шутий” — це є людина, тварина або якийсь об’єкт, у якого відсутня якась частина. І що нібито воно зводиться до того, що чому ми називаємо шутку шуткою — бо ми освячуємо гілки верби, які вже мають бруньки, але ще не мають листя», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.
Верба могла вберегти від грому та врятувати від кінця світу
Дослідниця розповідає, що освячена верба в українській традиції виконує не лише символічну, а й практичну обрядову функцію. Так, гілки зберігали впродовж року і використовували в різних господарських практиках, передусім пов’язаних із худобою.
Зокрема, їх застосовували під час першого вигону худоби на пасовища. У цьому обряді тварин легенько торкалися освяченою вербою, вірячи, що це забезпечить здоров’я, захист від хижаків і вбереже від втрати. Етнологиня зазначає, що особливу роль у цих практиках відігравали пастухи, для яких існували окремі звичаї.
«Ту бечку або різку пастух, коли освятили на Вербну неділю, весь день носив у руках. І навіть якщо вона ламалася, то він її не викидав, а клав у торбину, тому що є такі вірування, що коли загубити цю вербу — то, відповідно, потім худоба губитиметься», — розповідає вона.
Однією з найвідоміших традицій є обряд легкого биття або торкання освяченими гілками. За словами Лесі Горошко-Погорецької, ця практика є поширеною не лише в Україні, а й серед інших слов’янських народів — як східних, так і західних і південних. Вона охоплює, зокрема, польську, чеську та балканські традиції.
Ці дії супроводжуються короткими примовляннями, які варіюються залежно від регіону, але зберігають спільну ідею побажання здоров’я, росту і добробуту. До прикладу: «Не я б’ю — верба б’є, за тиждень — Великдень!» або «Лоза б’є — не заб’є, за тиждень — Великдень! Паску святити, Бога хвалити».
Також традиційно вербу клали на покуті або в іншому почесному місці. Її зберігали до наступного року і її вважали предметом, який не можна просто викинути. За словами дослідниці, старі гілки зазвичай утилізували обрядово — найчастіше спалювали, зокрема могли використати для розпалювання печі перед випіканням паски. На Лемківщині, за її словами, вербну гілку також клали на готову з тіста паску, щоб вона «росла, як верба». На Слобожанщині паску підрум’янювали, розпалюючи вербові гілки.
Дослідниця також зазначає, що ця традиція збереглася і в Полтавській області: «З тіста роблять хрестики, косички, а в центр хреста вставляють ту вербу, що святили на Вербну неділю. Завжди шмат верби (без котиків) вставляють в центрі паски перед випіканням і прямо так випікають».
Із Вербною неділею також пов’язано низку народних прикмет, зокрема погодних. У традиційних уявленнях цей період часто асоціюється з поверненням холодів. За словами дослідниці, побутують приказки на кшталт «прийде вербниця — назад зима вернеться». Зокрема, тепла погода на шостому тижні Великого посту могла, за народними віруваннями, передвіщати холод на Великдень, і навпаки — холодну погоду на Вербну неділю вважали ознакою потепління на свята.
У традиційній культурі освячена верба виконувала також захисну функцію, зокрема в господарстві. Леся Горошко-Погорецька розповідає, що у різних регіонах існували свої варіанти зберігання баськи. Наприклад, на Поліссі вербу могли перев’язувати червоною стрічкою і тримати протягом року з внутрішнього боку дверей у стайні або біля ікон, які розміщували в хліві. Як зазначає дослідниця, це пов’язано з уявленнями про святих-покровителів худоби, чиї образи могли спеціально розміщувати в господарських будівлях.
Освяченій вербі також приписували здатність захищати оселю від природних стихій — зокрема грому та блискавки. У традиційних віруваннях це було особливо важливо в період весни й літа, коли негода могла знищити врожай або господарські запаси.
«Є досить поширене вірування, що верба взагалі потрібна в хаті, бо вона, начебто, захищає оселю від грому, блискавок і всякого такого. І якщо бачили, що наближається гроза, то могли просто її палити в печі, і, відповідно, тоді вважали, що так можна відвернути грім і блискавку», — пояснює дослідниця.
Існували й практики висаджування освяченої верби. Зокрема, гілки могли встромляти в землю біля хати або поблизу води, і якщо вони приживалися, таке дерево вважали особливим. «Було таке пояснення, що на оцій вербі, яка виросте з освяченої верби, можна буде вилізти на дерево і в такий спосіб врятуватися в кінці світу», — зазначає Горошко-Погорецька.
За її словами, на Буковинській Гуцульщині також існувало вірування, що така дія могла захистити людину від порушення календарних заборон. Йдеться про так звані «табуйовані дні», коли традиційно не працювали. Посаджена верба, за уявленнями, виконувала захисну функцію і «нейтралізувала» можливі наслідки порушення цих норм.
Окремі практики мали характер ворожіння. Зокрема, на Буковинській Гуцульщині після освячення гілку встромляли в землю: якщо вона приживалася, це вважали знаком майбутнього шлюбу для молоді в родині, якщо всихала — прикметою, що цього року одруження не буде.
Подібні вірування фіксують і на Закарпатській Гуцульщині. Там звертали увагу на вигляд гілки, яку брали до освячення: рівну і добре розвинену з великою кількістю бруньок пояснювали як добрий знак для господарства і здоров’я родини, тоді як пошкоджену чи нерівну — як несприятливий.
Дослідниця також згадує практику споживання вербових бруньок після освячення. Їх могли ковтати з лікувальною або захисною метою — зокрема, щоб уникнути хвороб горла або «нічого не боятися». Крім того, вербові котики могли підпалювати і використовувати для обкурювання, що, за народними уявленнями, допомагало від хвороб чи «переляку». В окремих регіонах господині навіть рахували кількість «котиків» на гілці, вірячи, що це відповідає майбутній кількості домашньої птиці.
Були і поминальні традиції — наприклад, на Львівщині рідні померлих приносили на цвинтар гілку освяченої верби, щоб вшанувати памʼять близьких. Крім того, носили паски, крашанки та інші великодню їжу.
Водночас, зі слів Лесі Горокш-Погорецької, ставлення до самої верби в традиції є неоднозначним. З одного боку, її могли вважати «нечистим» деревом, з яким пов’язували різні демонологічні уявлення, зокрема про перебування нечистої сили під час освяченні води на Водохреща. З іншого — освячена верба або вирощена з неї рослина набувала протилежного значення і її сприймали як захисну і сакральну.
Як тепер святять баську
Традиція освячувати вербові гілочки у сучасному суспільстві трансформувалася. Зокрема, Леся Горошко-Погорецька розповідає, що у містах сформувалася практика купівлі вже готових вербових букетів,в яких можуть бути додаткові декоративні елементи — сухоцвіти, фарбовані рослини, а також вічнозелені гілки, як-от самшит або барвінок. Це, за її словами, пов’язано з символікою незгасаючого життя, яку приписують таким рослинам.
У новітньому контексті, зокрема під час повномасштабної війни, вербові гілки набули й додаткового значення. Дослідниця зазначає, що їх дедалі частіше прикрашають у національних кольорах, а сама практика продажу верби іноді поєднується з благодійними ініціативами на підтримку військових.
Крім того, у традиції існували різні способи оформлення гілок. Наприклад, їх могли перев’язувати лляною ниткою кілька разів — іноді кількість обмотувань повʼязували з кількістю куполів церкви. Також використовували червоні стрічки, які символізували водночас любов, відродження і страждання, що відсилає до подій Страсного тижня та Великодня.
