Тетяна Чубак перша жінка з Тернополя, яка взяла участь у конкурсі краси Mrs. World. Вона представила Україну. Цей міжнародний конкурс проводять для заміжніх жінок від 25 до 55 років. Тетяна – мама трьох дітей, волонтерка і почесний консул Угорщини в Тернополі і області. Дізналася про захід за два тижні до початку і не мала часу підготуватися. Про досвід в індустрії краси у Лас-Вегасі Тетяна Чубак розповіла сайту Про Те.
– Взяти участь у конкурсі запропонував Володимир Заверуха. Так і сказав: «Тетяно, у вас велика місія. Маєте представити Тернопільську область». Відповіла йому: «Я ж не готова. Конкурс уже через два тижні». А він наполягав: «У конкурсі якраз беруть участь заміжні жінки, які займаються благодійністю, успішні в бізнесі і активні в суспільстві. Ви підходите. Усе вийде». Я сумнівалася. У мене троє дітей, робота, бізнес і обмаль часу. Відповіла йому, що такі рішення приймаю не сама і пораджуся з чоловіком. Ми разом пішли до мого чоловіка, а Василь сказав: «Але ж треба представити наше місто. Показати, що в Тернополі є бізнес, благодійна діяльність і активні жінки».
І так я поїхала спершу до Києва. Моя мета – можливість познайомитися з такими жінками, як я і налагодити з ними співпрацю. Це був телевізійний проект, в якому взяли участь чотирнадцять жінок зі всієї України. Ми готували творчий номер. Розуміла, що потрібно більше часу, аби навчитися співати чи танцювати. Тож підготувала читання вірша Ірини Рубець. І мені вдалося. Проте я не чекала перемоги. Тому що усі жінки дуже красиві, активні і кожна заслуговує на те, щоб її вибрати.
– У чому була ваша перевага? Чи розумієте тепер, чому виокремили саме вас?
– Напевне тому, що не хвилювалася. Спілкувалася і була собою. Не вилазила зі шкіри, прагнучи цієї перемоги. Ні. Моя основна ціль була презентувати Тернопіль. А також познайомитися з цікавими жінками, знайти подруг з інших регіонів.
Це не класичний конкурс краси. Був вихід в ділових костюмах і у вечірньому платті. Цікавий досвід. А вже до конкурсу Mrs. World я ретельно готувалася. Це забрало багато часу.
– Довелося вивчати щось нове?
– Працювала над тим, щоб гарно представити себе на сцені. Треба добре виглядати, іти впевнено. Репрезентувати себе – це мистецтво. Маю відношення до дипломатії. Є таке поняття як дипломатія краси. Спочатку на тебе дивляться, а потім спілкуються. Спершу має сподобатися твій образ. Це велика відповідальність. Розуміла, що їхала представляти усіх українок. Я навіть саму себе не уособлювала. Просто хотіла показати світові, що жінка з України є активною. Коли говорила, що перебуваю у шлюбі 18 років і маю трьох дітей, мені не вірили. Для американців троє дітей – це важко. Учасниці здебільшого мали по одній дитині, дехто взагалі без дітей.
Я розповідала, що Україна – країна працелюбних людей, сімейних цінностей і давніх традицій. Саме жінка передає традиції через покоління. Ми вміємо робити усе, хоча не обов’язково все робити.
– А ви умієте робити усе?
– В’яжу спицями. Сплела понад 50 светрів для рідних. Шити не вмію. А от щоб наліпити вареників чи поприбирати, цього не цураюся. Хоч деколи не маю часу. Мої діти дуже люблять, коли їжу для них готує мама, а не хтось інший чи куплене. Старший син каже: «Мамо, якщо ти це купила, я їсти не буду». Мене це стимулює і надихає. Відомо, що кожна жінка вкладає свій настрій, енергетику в їжу.
– Чи була до вас підвищена увага від інших учасниць, оскільки в Україні війна?
– Мене багато про що розпитували. Місіс Ефіопія казала: «Я чекала зустрічі з тобою. Розумію, що телебачення може показувати одне, а у вашій країні може відбуватися інше. Розкажи мені, будь ласка, яка тепер у вас ситуація». Я говорила, що у нас все змінюється дуже швидко і що ми не можемо спланувати свій день, наприклад. Проживаємо кожен день, як останній. Не знаємо, що буде завтра. Можливо, так і треба жити. Не варто відкладати усе на потім. Хоча і в стабільному світі теж стаються непередбачувані обставини. Наприклад, в Америці не так давно були морози і теж загинули люди. Ніхто не міг це передбачити. Наступного дня коли вона до мене підійшла, якраз обстріляли Запоріжжя – загинула сім’я з півторарічною дитиною. Вона сказала: «Я співчуваю».
Щодня я спілкувалася з трьома-чотирма новими учасницями і вони мене постійно питали: «Як ви ставитеся до росіян?». Я відповідала: «А як ми можемо ставитися до них? Вони прийшли до нас. Не ми прийшли до них. Вони зруйнували наші будинки. Вбивають наших дітей. Ми можемо хотіти від них лише одного – щоб вони відійшли від нашої землі. І то я не впевнена, що ми до кінця їх вибачимо. Ізраїль до сих пір не пробачив Німеччині. Вони досі не купують у німців машини. Напевно, нам треба бути готовими до цього. Чому наші діти не мають дитинства? Чому кожне наше покоління росте у війні? Може ми вибачали забагато? Війна триває не понад 300 днів, а 300 років».
Я розповідала, що Київ набагато древніший, ніж Москва. Що росіяни крали у нас все: історію, наші традиції, що вони хочуть нас вбити тільки через те, що ми українці.
Питали, чи я повернуся додому. Казали, що у них є гарні програми для мене. Відповідала: «Так, я повернуся додому. Тому що хочу жити у своїй країні, своїй домівці. Дякуючи ЗСУ, це можливо». Питалися: «А чи у вас безпечно?». Говорила: «Цього не можу сказати, тому що дві ракети прилетіли до Польщі і вбили двох фермерів. Чи безпечно в нас? Я не знаю. Ніхто не знає. Ми ризикуємо, але знаємо, чому живемо тут. Якщо ми усі виїдемо, то хто залишиться в Україні? Ми теж маємо бути тилом, підтримкою для наших захисників. Щоб вони знали, що не усі поїхали». Це дивувало учасниць конкурсу. До мене підходили американці і казали: «Ми захоплюємося вашим народом. Маємо більше вам допомагати, бо мало для вас зробили. Ми не знали, що українці такі сильні. Чи можна, я до вас доторкнуся? Чи можна, я потисну вам руку? Чи можна сфотографуватися разом?». Бачила сльози в очах цих людей. І мені самій хотілося плакати.
До мене підійшла місіс Японія: «Ви розумієте, що Росія може застосувати до вас ядерну зброю?». Я відповіла: «А як щодо того, що вони захопили Запорізьку атомну електростанцію? Тримають у заручниках весь персонал. МАГАТЕ не може вплинути, щоб вони не обстрілювали атомну електростанцію». Вона відповіла: «Я цього не знала». І вона є консулом посольства Японії в Америці. Для мене було дуже важливо донести правдиву інформацію.
Я розповідала про історію українського «Щедрика». Говорила про національний костюм. Демонструвала його. Він для мене особливий. Дуже вистражданий. Крайку мені віддали за два дні до поїздки в Америку. Не було електрики. Шили його при свічках. Дівчина, яка творила спідницю, вишивала її вночі і їздила з нею в офіс. Ідея костюму Роксолани Богуцької. Коли я ішла по коридору готелю, до мене підходили і робили компліменти. Кожен мій образ був від українського дизайнера. Я демонструвала, що українські дизайнери на дуже високому рівні. Підійшла місіс Індія, яка перемогла у конкурсі. Сказала: «Я чекаю на кожний твій наступний вихід». Їй подобалися мої образи. Уподовж усіх десяти днів ми мали виглядати зовсім по-іншому.
Коли я виходила і представляла себе, то щоразу Тернопіль звучав у Лас-Вегасі. Для мене це велика честь, тому що багато знають про Київ, Львів тощо.
– Як ви спілкувалися? У вас достойний рівень знання англійської мови?
– Щаслива, що свого часу батьки віддали мене у третю школу Тернополя, де я добре вивчила англійську мову. Добре, що не задавала їм питання, навіщо мені вчити іноземну. Дякую вчителям, що змогли мене навчити так, що я в Америці почувала себе дуже вільно. Мені казали: «Нам здається, що ти вчилася в Америці». Хоча у США я була вперше.
– Що найбільше вам додало впевненості? Знання мови чи, зрештою, ви у всьому і всюди впевнена людина?
– Знання англійської, звичайно, додало впевненості. Я розуміла усе, що відбувається навколо мене. Змогла донести максимум інформації. Все, як я і хотіла – розповісти якомога більше про Україну. Коли був вечір обміну подарунками, я подарувала кожній учасниці спеціально виготовлену мініатюру Романа Романишина. Це – 57 подарунків. Зображення жінки у вигляді метелика. З іншого боку – QR-код з інформацією про художника. Його виставки були в Америці, Канаді, він викладав в університетах Китаю. Я розповідала про нього і всі були здивовані, що в Україні є всесвітньовідомі художники.
– А чи було відчуття конкуренції? Адже це конкурс.
– Конкуренція була дуже велика. Вікова категорія – від 25 до 55 років. Учасниця з Ефіопії у свої 52 роки виборола місце Місіс фітнес. Вона дуже підтягнута, видно, що працює над своєю фігурою. У 52 тримати такий результат дуже важко. Вона мала вигляд на 30 років. Я бачила, що конкуренція велика і вибороти титул королеви важко. Тому поставила собі за мету – презентувати Україну. Я мала запам’ятатися організаторам і учасницям. Вважаю, мені це вдалося.
– Як себе почуваєте біля конкурентноспроможних людей?
– Здорова конкуренція – це дуже добре. У мене економічна освіта і нас вчили, що конкуренція підтягує до більшого рівня розвитку. Мене тішать успіхи інших людей. Знаю, що за кожним успіхом стоїть наполеглива праця.
Дивують люди, які кажуть, що комусь там пощастило. Не пощастило. Це недоспані ночі, важка робота. Ні на кого просто так гроші з неба не падають. Тому яка конкуренція? Якщо ми об’єднаємося, то можемо вирішити дуже багато питань і реалізовувати грандіозні проекти. Також і кожна жінка особлива. Некрасивих людей не буває. Є люди, які не хочуть займатися собою, якщо це питання загального образу. Інші – не хочуть витрачати час на свій саморозвиток, навіть щоб читати книжки. Якщо хочеться встати вранці, випити кави і просто плисти за течією, то так і день минає. Завтра – так само. А кожен день, як книжка. Сьогодні сторінку перегорнеш і знову її не відкриєш. Цих сторінок стає все менше і менше.
Коли живемо цікаво, то не порівнюємо себе з кимсь і не конкуруємо. Аналізуємо, якими є сьогодні і якими хочемо бути завтра. Якщо є зміни, тоді все гаразд. Як тільки перестаємо себе розвивати, зупиняємося, деградуємо.
– Чи доводилося вам відчувати заздрість з боку оточуючих?
– Вона є. Але я на це не зважаю. Просто не маю часу. У голові постійно багато питань, бо займаюся різною діяльністю. В Америці ведучі запропонували сказати про себе три слова. Я відповіла: «Леді. Дружина. Мама». Три слова для мене замало. Бо ще займаюся бізнесом, благодійністю і дипломатією.
Люди не розуміють, що вони витрачають дуже багато руйнівної енергії на заздрість. Цю енергію можна спрямувати і в інше русло – створювати щось. Завжди вибираємо – чи хочемо щось зробити, чи хочемо зруйнувати світ всередині нас. Ця енергія однакова за своєю силою. Заздрість, у першу чергу, впливає на ту людину, яка заздрить чи має злість. Помітила, що кожна людина помічає в інших те, що хоче помічати. Вважаю, що все зло від того, що людина не має чим зайнятися. Якщо залучати себе до роботи, то нема часу на погані думки.
Деколи відповідаю на негативні коментарі в соцмережах. Колеги кажуть, що не треба. А мені іноді хочеться. Люди не знають мене, ніколи не спілкувалися зі мною. Можливо, якась хибна думка склалася. Це все від незнання.
– Як реагували на те, коли в соцмережах обговорювали, чому саме ви поїхали на конкурс? Мовляв, є багато інших кандидатур.
– Володимир Заверуха повідомляв про конкурс іншим жінкам, але чомусь усі відмовилися. Ніхто не захотів брати участь. Додам від себе. Будь ласка, будьте активними. Жінки Тернопільщини – лялечки. Не кажу, що я найкраща. Є красивіші. Можливо, є активніші. Нехай усі беруть участь. Кожен має право та вибір заповнити анкету на сайті і взяти участь в конкурсі. Чим більше успішних жінок у Тернополі, тим краще місто розвиватиметься.
Спокійно сприймаю критику. Я не можу подобатися всім. Тому ця критика мене не зачіпає.
Зі своєї точки зору бачу, що роблю все вірно. Якщо серед 57-ми країн надали чотири номінації і відзначили мене, отже мені усе вдалося. Отримала номінацію Місіс амбасадор.
Коли закінчився конкурс, багато жінок були незадоволені результатами. Як можна довести, хто був красивіший? Кожна гарна по-своєму. Для мене важлива внутрішня краса людини. Якщо зовнішня краса в гармонії з внутрішньою – це джекпот.
У всіх конкурсанток можна чогось повчитися. Наприклад, місіс Замбія уміла порозумітися і мовою жестів з місіс Венесуела, яка знала лише іспанську. З місіс В’єтнам потрібно було поводитися обережно. Вона могла штовхнути навіть. Я старалася з нею не жартувати. Коли спілкувалися з Памелою із Арабських Еміратів, це був постійний сміх. Вона казала, що в тому чи іншому одязі не вийде, бо матиме проблеми з чоловіком. То яка конкуренція? Ми були подругами.
Місіс Великобританія була дуже тихою, закритою. Постійно сиділа біля мене. Згодом сказала: «Ну розповідай про себе, про Україну. Ти знаєш, що я не англійка? А мій чоловік англієць. Я із Сирії і перебуваю в Англії із 2014 року. Розумію, що таке війна». Я відповіла: «У Сирії Росія робила те саме, що тепер в Україні. Ти мене прекрасно розумієш». Вона мовила: «Ви переможете. Наш народ був розрізнений. Кожен сам за себе. А ви разом і це врятує вас». Я спершу думала: чому вона така мовчазна? Тому що в неї така непроста історія.
Тож не зважаю на балачки. Живу кожен день, як останній. Насолоджуюся моментом, що є. Бо не знаю, чи настане завтра. Розумію, що я для чогось прийшла на цей світ.
– Ви завжди так мислили?
– Було кілька ситуацій, які зробили переоцінку цінностей. Переломні моменти. Вони є в кожного. Не розглядаю проблеми, як проблеми. Швидше це урок. Це шанс стати кращим. Або ти засвоюєш урок і змінюєшся, або життя знов буде давати цю ситуацію. Ми самі відповідаємо за все, що з нами відбувається. І ніхто не винен. Людина може витримати все. Навіть невиліковні хвороби. Мої близькі знають ціну тому, чому так сприймаю життя.
– Яким є ваше щастя?
– Щасливі люди. Тішуся, коли мені усміхаються. А якщо це мої близькі, це найбільше щастя. Вдячна за все, що відбувається у моєму житті. Мене оточують усміхнені люди в колективі. Робота – це не лише посада і зарплата. Це і стосунки. Якщо людину не приймають в колективі, то вона не зможе там довго працювати. Навіть за великі гроші.
– До слова, про гроші…
– Помітила, що коли ставити за ціль гроші – це не працює. Важливіша сама мета. Потрібно планувати. Америка пише план на 50-100 років наперед. Добре, коли прописуємо план на рік і ставимо цілі. Нехай і не все виходить. Немає значення, скільки ти разів упав. Має значення, скільки разів піднявся. Краще сприймати невдачі так: я програв, але це для мене урок. Тоді досягаємо мети. Навіть маленькими кроками. Але не стояти на місці і не чекати. Просто так нічого не буває.
– Чи було, що відчували гординю через досягнуті успіхи?
– Дуже поважаю людей, які мають ручну працю. Має бути і двірник високого рівня, і президент високого рівня. Поважаю роботу кожного. Якщо буду горда до когось, то хтось буде гордий до мене. Отримаю бумеранг. В одну сторону воно не працює. Усе насправді співпрацює. У кожному з нас є частинка Бога. Ми всі однакові. А як ідемо з цього світу, то ми дуже одинакові. Зайдіть на цвинтар і подивіться. В когось може бути трошки більший пам’ятник, але кінець той самий. Страждання в людей ті ж. Читаю філософів, які писали трактати 2000 років тому. Людство не змінилося. Людство ходить по колу.
– Як на вас впливає те, що вас знають у соціумі? Це допомагає чи більше заважає?
– Це відповідальність. Коли впізнають, немає можливості розслабитися. У людних місцях треба бути зібраною. Деколи хочеться, щоб менше звертали увагу. Якщо є можливість побути вдома, відмовляюся іти на світські заходи. Хочу спокою. Бути з собою і собою. Як кажуть, всі інші ролі зайняті. Так цікавіше жити.
І знаєте, якщо мені чогось не вистачає, значить, я цього не потребую. Ми завжди будемо щасливі, якщо задоволені тим, що маємо. Завжди.
Наталія ЛАЗУКА
Обговорення